Гас простягнув йому пиво:

— Я знаю, це суперечить твоїй релігії. Проте, капітане, може, сьогодні зробимо виняток?

Ми вечеряли разом, Гас і тато потягували пиво. Розмовляли (навіть Джейк) і щиро сміялися. Господи, якусь мить ми почувалися щасливими.

Ми з Джейком саме порядкували з посудом, коли завітав Карл Брендт. Він стояв перед дверима кухні, наче волоцюга. Не підводячи очей, ледь чутно спитав, де тато. Голос звучав так, ніби Карл хотів отримати те, про що не мав права ні питати, ні сподіватися.

Після вечері Гас сів на мотоцикл і поїхав у справах. Хоч я і не знав, куди саме він вирушив, чомусь подумалося, що до Джинджер Френч. Батько повернувся у свій кабінет, аби закрити всі питання щодо похорону.

Я й досі стояв із мокрою ганчіркою, пояснюючи Карлові, де тато. Я запропонував зайти і зачекати, поки я збігаю по батька.

— Дякую, Френку, я сам його знайду.

Щойно Карл пішов, ми з братом перезирнулися. Наші думки збігалися. Я поклав ганчірку, обтер руки об штани і рушив до дверей.

— Чекай, — зупинив мене Джейк. Я вже зібрався сперечатися, проте він додав: — Дай йому ще хвилину.

Ми почекали, поки Карл зайде до храму, а тоді миттю вилетіли з будинку і перебігли через дорогу. Довгуваті сонячні промені світили нам в обличчя, а за мить ми вже пірнули в сутінки підвалу. Я притьма витягнув ганчір’я з труб у пічці, ми нахилилися ближче і майже не дихали.

— … я присягаюся, — вів Карл. — Я винний, знаю. Мені не варто було пити, я мав пильнувати за Аріель. Але, присягаюся, я ніколи не заподіяв би їй шкоди, містере Драм. Аріель була моїм найкращим другом. Іноді мені здавалося — моїм єдиним другом.

— Я бачив, з якою кількістю людей ти спілкуєшся. Невже всі вони нічого не варті?

— Ніхто не розумів мене так, як Аріель. Ніхто.

— Ти батько дитини?

— Ні.

— Проте Рут сьогодні вранці говорила, що ти розповідав друзям про сексуальні стосунки з Аріель.

— Я не казав цього, принаймні ніколи прямо та відкрито. Я говорив речі, які це мали на увазі.

— Отже, вони лишень хибно розтлумачили твої слова?

— Не зовсім так. Послухайте, коли ти серед хлопців, треба поводитися певним чином.

— І тим «певним чином» є спати з дівчиною?

— Власне, так.

— Навіть якщо це брехня?

Якийсь час відповіді не було, а потім Карл сказав так тихо, що нам насилу вдалося розчути:

— Можливо, особливо якщо це брехня.

— Що ти маєш на увазі?

Дошки зверху зарипіли, хтось встав і закрокував кімнатою. Запала тиша. Особисто я точно тиснув би і наполягав на відповіді, проте татковому терпінню не було меж. З-під пічки повзла сороконіжка. За звичних обставин я одразу ж її розчавив би, але, враховуючи глибоку тишу тієї миті в церкві, я не ризикнув. Брат і собі дивився на комаху, але не поворухнувся, щоб її вбити.

— Аріель носила не мою дитину, — нарешті мовив Карл.

Кроки завмерли, зупинилися десь ліворуч від мене. Найімовірніше, Карл стояв біля вікна, яке намагалось упіймати останні промені сонця. Моя уява малювала його обличчя жовтуватого кольору, яке тьмяніло щосекунди.

— Ми дружили, але не так, як усі вважають, — промовив він.

— Не розумію тебе.

— Містере Драм, я…

Він вагався, потім голос Карла зірвався. Почулося глибоке болісне схлипування. Дошки заскрипіли знову — тато йшов до Карла.

— Усе гаразд, Карле. Усе добре, синку.

— Та ні, нічого не гаразд, — схлипував хлопчина. — Це хворобливо. Це жахливо. Це порочно.

— Що це, Карле?

— Невже Ви не розумієте? — у шаленстві сліз додалося люті. — Мене не приваблювала Аріель. Мене ніколи не приваблювали дівчата. Я не думаю про них так, як має думати чоловік. Розумієте? Тепер ви розумієте?

— А, — відреагував тато. І здавалося, він розумів.

— Я педик. Я виродок. Я схиблений виродок. Я…

— Карле, Карле, все гаразд.

— Ні, не гаразд. Усе моє життя я спостерігав за іншими хлопцями, аби переконатися, що поводжуся так само, як і вони. Я казав собі: саме так хлопці говорять, саме так хлопці ходять, так вони поводяться в компанії інших хлопців. Коли я був маленький, то не розумів, що зі мною відбувається. А коли я нарешті зрозумів, не міг перетравити того, хто я.

— Ти син Бога.

— Хворого Бога.

— Ні, Бога, який любить тебе.

— Якби Він мене любив, то створив би таким самим, як решту хлопців.

— Я не думаю, що ти виродок. Я не вважаю тебе хворим.

— Ні, Ви лише думаєте, що я вбивця.

— Ні, не думаю. І ніколи не думав.

— Правильно.

— Я завжди бачив у тобі молодика, який товаришує з моєю донькою і ставиться з повагою до моєї сім’ї. Знаю, ти в дечому помилявся. Однак за час усієї цієї страхітливої метушні я ні на секунду не повірив, що ти можеш скривдити Аріель. Це щира правда.

У батьковому голосі не було й дещиці злості, він намагався спокійно запевнити й переконати: точнісінько як під час проповідей, коли тато розповідав про Бога.

— Карле, хтось знає про це?

— Я нікому не розповідав, навіть Аріель.

— Але вона знала?

— Думаю, здогадувалася. Проте ми ніколи про це не говорили.

— Ти знав, що вона була вагітна?

— Сварка, про яку всі торочать, була через дитину.

— Дитину?

— Я сказав їй. Містере Драм, пробачте, але я думав, так буде краще. Я сказав, що знаю лікаря в Рочестері, який може їй зарадити.

— Аборт?

— Так, сер, аборт. Але вона і слухати не схотіла. Казала, що збирається народити дитину і виховувати її тут, у Нью-Бремені.

— Вона розповідала про батька дитини?

— Ні, жодного разу.

— Маєш думки щодо цього?

— Ні, сер.

— Вона втікала вночі, не знаєш до кого?

— Чесно, не знаю. Коли хотіла, Аріель могла бути дуже потайливою, що, власне, мені в ній і подобалося. Вона вміла зберігати таємниці — свої і ті, що їй довіряли. Я сподіваюся, це зостанеться таємницею. Містере Драм, Ви ж нікому не розповісте, що я Вам довірив?

— Ні, Карле.

— Я не знаю, що робитиму, якщо люди довідаються правду. Єдина причина, чому я розповів: Ви так само, як і Аріель, умієте зберігати таємниці. Я не хотів, щоб Ви вважали мене причетним до її загибелі, бо я ніколи того не зробив би. Я сумую за нею, я страшенно за нею сумую…

— Ми всі сумуємо.

Хтось відчинив двері в підвал. Я подумав, то повернувся Гас. Злякався, що він почне шуміти і тим самим викриє нас, тому швидко запхав дрантя в трубу. Ми з братом обернулися: на наш подив, у кімнату зайшов сержант Доул. Він був у формі.

— Я шукаю Гаса.

— Його тут нема.

— Біля церкви стоїть спортивна машина Карла. Він зараз із батьком? — Доул підійшов ближче.

— Так, — відповів я.

— Розмову закінчено?

— Так.

— Хлопці нишпорять?

Сержант підходив усе ближче і ближче, Джейк відступив крок назад.

— Є щось для мене? — Доул спочатку поглянув на мене, проте я був певний, що батько сваритиметься, якщо розпатякаємо почуте. Він став між мною та братом. Сержант повернувся обличчям до Джейка і нахилився:

— Скажи мені, Джейкі. Він зізнався в убивстві?

Джейк скривився. Пояснити, чи хотів він змовчати, чи, навпаки, щось розповісти, я не міг. Доул іще нижче опустив голову, міліметри відділяли його обличчя від братового.

— То зізнався чи ні?!

Губи Джейка затремтіли. Стиснувши кулаки, він виплюнув:

— Він не вбивця. Він педик, що б це не означало.

Очі Доула стали завбільшки із п’ять копійок. Він випрямився.

— Педик? Джейку, ти мусиш усе мені розповісти.

Тієї ночі я лежав у ліжку: таким спантеличеним я себе ще не пам’ятав. Занадто багато всього трапилося за один день. Спочатку сварка між Джулією Брендт і мамою, потім — материне дезертирство, приголомшливе зізнання Карла і насамкінець — наша з Джейком неспроможність протистояти Доулу, який не дав нам спокою, поки не вивідав кожну дрібницю Карлової розмови з татом. Замість сну в голові роїлися сотні думок, я почувався втомленим. Намагався розкласти все по поличках. Того дня трапилося щось набагато гірше; його годі було розтлумачити і зрозуміти, але на душі було мерзенно. Проста річ: на якийсь час я забув про Аріель і був щасливий. Господи, не минуло і тижня від її загибелі, її тіло ще навіть у землі не лежало, а я вже встиг про неї забути. Забуття тривало недовго — прогулянка з Джинджер Френч, приготування вечері з Гасом, а потім і сама вечеря з розмовами та сміхом. Її смерть знову повернулася з появою біля скляних дверей розбитого, морально знищеного Карла. Проте я почувався зрадником, найбридкішим братом Аріель, якого лишень можна уявити.