— Потрібно все розповісти татові, — такою була Гасова відповідь.

— Знаю, — закивав головою на знак згоди.

— У тому не лише ваша провина, хлопці. Мені не варто було показувати вам кляту пічку з трубами, — Гас підвівся. — Мерщій до батька. Усе йому розкажіть.

— Він лютуватиме, — відповів Джейк.

— Думаю, так. Однак на кого і треба злитися, то це на Доула.

— А що з Доулом? — запитав я.

— Доула я беру на себе, — Гас подивився в напрямку містечка.

Ліз відчинила нам двері і повідомила, що тато нещодавно поїхав, а мама відпочиває. Вона запитала, чи не голодні ми, запропонувала печиво з молоком, проте ми відмовилися. Вискочили з тіні ґанку і попрямували додому.

Ліз крикнула нам услід:

— Це мине, хлопці. Я обіцяю!

Я щойно повернувся з мертвого міста, де все здавалося втраченим назавжди і хоча кивнув на знак згоди, але словам Ліз геть не вірив.

Поки брели додому — ні пари з вуст. «Паккард» заховався в гаражі, проте тата в будинку не виявилося. Ми перейшли на той бік вулиці: тато був у своєму кабінеті в церкві. Не працював, сидів і розглядав зерносховища та колії з вікна. Я постукав по одвірку, батько обернувся. Миттєво помітив наші зачіски:

— Містер Бейк був надто зайнятий, щоб узятися за вас?

— Ні, — відповів я йому. — Є інша причина, чому ми не підстриглися.

— Яка?

— Нам відомо про Карла.

— Що вам відомо про Карла? — татове обличчя навіть не здриг­нулося.

— Що він гомосексуаліст.

Тато намагався не виказати свого подиву, проте не помітити це було важко:

— Чому ви так вважаєте?

— Ми чули, як він це тобі розповідав.

Далі я пояснив усе, розповівши про пічку, труби, Доула.

— Боже милостивий, — мовив тато. — Бідолашний хлопчик, — він підвівся і поклав руку на лоб. Загудів потяг неподалік від нашої оселі. Тато стояв, глибо замислившись. Коли товарняк від’їхав подалі, він перевів погляд на нас. — Мені дуже неприємно, що ви підслуховували, але ми якось знайдемо вихід із ситуації. Поговорю з Гасом пізніше, а зараз мушу поїхати до Карла.

Тато вийшов з церкви, ми йшли слідом до гаража. Батько дістав з кишені ключі і наказав:

— Приготуйте собі щось на обід і перевдягніться. По обіді відбудеться прощання з покійною.

— А мама? — запитав Джейк.

— Вона приїде. Але зараз ліпше подбайте про себе.

Батько сів у машину, і виїхав з гаража. Наш «Паккард» покотив вулицею Тайлер.

Пообідали ми бутербродами з ковбасою, потім пішли до нашої кімнати. Причепурилися — все, як наказав тато. Якби мама була вдома, довелося б іще й у ванній покиснути, але за цих умов я вирішив, що вмитися, причесати волосся й одягнути чисту сорочку з краваткою буде достатньо.

Саме в’язав Джейкові краватку, коли задзвонив телефон. Я пішов у коридор і підняв слухавку. Офіцер Клів Блейк, з яким ми познайомилися, коли забирали Гаса з в’язниці після бійки з Моррісом Інґдалом, питав, де тато.

— Його немає.

— А мати?

— Її також нема. Щось трапилося?

— Синку, ми затримали вашого друга, Гаса. Причина затримання — спроба нападу. Він побився з одним із наших працівників.

— Доулом?

— Саме так. Він просив мене зателефонувати твоєму татові і переказати це.

— Ми можемо його забрати?

— Боюсь, що ні, принаймні не зараз. Він погостює в нас до засідання суду, що відбудеться в понеділок. Передай це батькові!

— Обов’язково, сер. Передам.

Я поклав слухавку. Джейк запитав:

— Що трапилося?

— Гас побив Доула.

— Прекрасно!

— Еге ж, але він у в’язниці.

— Він уже не раз був у в’язниці.

— Гас не закінчив копати могилу для Аріель.

— Хтось інший докопає.

— Можливо, проте я не хочу, щоб це робив абихто. Я хочу, щоб це зробив Гас.

— Що робитимемо?

Я трішки подумав:

— Ми його звідти витягнемо.

Гасів «Індіан» стояв біля крамнички. Оскільки татів друг був у в’язниці, я подумав, що, найімовірніше, він вистежив Доула і накинувся на сержанта в Голдерсона. Ми з Джейком пішли далі, поки не наблизилися до поліцейського відділка, що стояв по той бік міської площі.

— Що ми с-с-скажемо?

— Не хвилюйся, розмову вестиму я.

— Можливо, н-н-нам не варто в це л-л-лізти?

— То чекай надворі. Я про все подбаю.

— Ні, я й-й-йду з тобою.

Я не нервувався, мене переповнювали злість та відчай. А от із братом усе було інакше: він пішов, бо я пішов. В’язниця. Джейкові геть не хотілося туди заходити, але, попри все, він зважився. Мені знову спало на думку, скільки ж у цьому хлопчині сили, про яку люди, що чули лише його заїкання, і не здогадувалися.

У кімнатці сиділо двоє. Один із них — сержант Блейк, з ним я щойно мав телефонну розмову, другий — Доул. Доул був одягнений у повсякденний одяг: широкі штани та квітчаста жовта гавайка. Під правим оком чорнів великий синець. Розпухлою губою він сьорбав із пляшечки «Колу». Ані слова не писнув, лише пильно нас роздивлявся.

— Прийшли поговорити з Гасом? — запитав сержант Блейк.

Коли ми зайшли, він саме прикріплював папірці до дошки оголошень, що висіла на стіні позаду центрального стола. У руках тримав кілька аркушів із портретами осіб, які розшукуються.

— Не зовсім, сер, — промовив я, наблизившись до столу. — Є одна важлива справа, яку Гасові потрібно зробити.

— Доведеться зачекати до понеділка.

— Це не може чекати. Він має зробити ту справу просто зараз.

Сержант Блейк поклав папірці на стіл:

— Тебе ж звуть Френком? Френку, а що ж то за така важлива справа?

— Гас копав могилу моїй сестрі, проте не довів справу до кінця.

— Це важливо, — зазначив сержант. — Ось що я вам скажу, хлопці. Я зателефоную Ллойду Арвіну. Він відповідальний за справи на цвинтарі. Упевнений, він знайде когось, аби довести все до пуття.

— Я не хочу когось, сер. Я хочу Гаса.

Стілець, на якому сидів Доул, зачовгав по підлозі. Я зиркнув у його бік, Доул ліниво ковтав «Колу» — мабуть, насолоджувався сценкою, що розігрувалась у нього перед очима.

— Хлопці, послухайте. Нічого не можу зараз удіяти, — пояснив сержант Блейк. — Мені шкода.

— Але ж, сер, це надважливо.

— Так само, як і закон, синку. Я ж кажу вам, Ллойд Арвін знайде людину, яка зробить усе як слід. Переконаний у тому.

— Ні, будь ласка, — я благав. — Це має бути Гас.

— Чому Гас? — Доул поставив пляшечку.

Я волів би, щоб Доула тут не було. Я волів би бути дорослим і довести до кінця справу з Доулом, яку не встиг завершити Гас. Не хотілося навіть визнавати його присутності, необхідність говорити викликала лише відразу. Проте що я міг тоді зробити? З відчаю я вигукнув:

— Тому що він і його предки — гробарі, і Гас копає не просто ями в землі.

— Але ж синку, могила, — відповів сержант Блейк, — це, власне, лише дірка в землі.

— Ні, зовсім, ні. Коли це зробити правильно, вона перетворюється на вирізьблену скриньку, в якій лежатиме щось цінне. Я не хочу, аби казна-хто вирізьблював скриньку для Аріель.

— Співчуваю, Френку. Чесно, співчуваю. Але я не можу просто так відпустити ув’язненого.

— А чому ні, Кліве? — Доул взяв до рук «Колу».

— Тому що я вже підготував усі необхідні документи. Я не маю таких повноважень. Як я поясню це босові?

— А що тут пояснювати? Ти відпускаєш його, він доводить могилу до пуття і повертається, — вів Доул.

— А чого ти такий упевнений, що він повернеться?

— Запитай його.

— Доуле, послухай…

— Приведи його сюди і запитай, Кліве.

— Привести його сюди?

— Ти боїшся, що він учинить тут погромище?

— Ой, хто б це тут озивався? — кинув у відповідь сержант Блейк.

— Паразит ударив мене, — Доул торкнувся синця. — Давай його сюди, Кліве.

— Господи, — зітхнув сержант Блейк. Він подивився на Доула, на мене та Джейка, похитав головою — і зрештою поступився. Дістав з шухляди у столі ключі, відчинив металеві двері позаду і пішов до в’язниці.