Так і стояли втрьох поряд із місцем, де було поховано важливу частину нашого життя. Поруч несла свої мулисті води річка, вдалечині простягалося кольорове поле, над ним височіли лісисті пагорби, які давним-давно викарбувала льодовикова річка Воррен. Сонце потроху починало сідати, наповнюючи небо жовтогарячим сяйвом, — блаженно тихий вечір.

— Чудовий день, — задоволено промовляє тато. — Хороше видалося життя.

— Амінь, — шепоче у відповідь Джейк — так само, як промовляв дитиною після кожної татової проповіді.

Я обіймаю їх обох і пропоную випити пива.

Ми повертаємося. Троє чоловіків, скріплених любов’ю, історією, обставинами, а найбільше — милістю Господньою. Ідемо вузенькою доріжкою поміж плит, що стоять близько одна до одної, нагадуючи мудрі слова Воррена Редстоуна, які зараз я вже розумію. Вони в наших серцях, у думках, і відокремлює нас лише подих, останній подув вітру.