Я також – частинка дзеркала, цілісність якого залишається для мене незнаною. І сама по собі, і своїми ділами я можу передавати світло – світло правди, співчуття, розуму, добра, чуйности. Це світло повинно досягати найтемніших куточків людського серця, щоб хоч трохи його змінити. Можливо, це побачать інші й теж захочуть робити щось подібне.
Саме в цьому, на мою думку, полягає сенс життя».
- Тату, з чого починається війна? – запитує батька маленький Андрійко, дивлячись телевізійні новини.
- Все починається більш-менш однаково: якщо, наприклад, Англія і Америка виявляють, що в них різні погляди на якийсь предмет …
Тут втручається мама:
- Не говори дитині дурниць. Америка і Англія ніколи не сваряться!
- Це нічого не має до діла. Я тільки наводив приклад.
- Ти завжди робиш плутанину в його голові!
- Краще нехай у ній буде хоч щось, аніж мале б бути порожня!
- Дай спокій … Це нісенітниці!
Їхню сварку перериває Андрійко:
- Дякую, я вже зрозумів!
«Коли татко приходить по мене до садочку, то завжди питає, скільки я мав воєн».
Андрійко, 4 роки
В одному прекрасному саду ріс дивовижний бамбук. Власник маєтку любив його найбільше з усіх дерев.
З кожним роком бамбук ставав усе красивішим і міцнішим. Думка про те, що Пан його любить і пишається ним, додавала йому снаги до росту.
Але одного дня господар підійшов до нього і сказав: «Любий бамбуку, мені дуже потрібна твоя допомога».
Красень-бамбук передчував, що настала довгождана мить, і з радістю відповів: «Пане, я готовий. Роби зі мною все, що бажаєш».
Голос Пана, однак був поважний. «Щоб скористатися тобою, я мушу тебе зрубати».
Бамбук відсахнувся: «Зрубати? Мене? Найкрасивіше дерево у твоєму саду? Благаю, не роби цього. Вчини щось гарне, але прошу тебе, не рубай мене».
«Любий бамбуку, - промовив Пан, - не зможу тобою скористатися. Якщо дозволю, аби ти продовжував рости».
Увесь сад завмер. Запала глибока тиша, і навіть вітер перестав повівати, вражений почутим. Нарешті бамбук схилив свою буйну голову і прошепотів: «Пане, якщо ти не можеш скористатися мною, не рубаючи мене, то роби, як знаєш».
«Любий бамбуку, - вів далі Пан, - мені доведеться не тільки тебе зрубати, але ще й поспилювати гілки і пообривати листя».
«Пане, змилуйся наді мною. Якщо вже губиш мою красу, то залиш мені принаймні гілки і листя».
«Якщо я не зітну їх, то не зможу ними скористатися».
Бамбук знову похилився в прошепотів. «Пане, ріж і обривай».
Господар саду зрубав, обпиляв його гілки, розрізав уздовж стовбур і вийняв із нього серцевину. Потім приніс його до джерела, яке витікало неподалік сухого поля. Господар підвів до джерела один кінець стовбура і спрямував воду до спраглої землі.
Чиста і свіжа вода потекла на поле бамбуковим жолобом. Господар посіяв там рис, а згодом зібрав багатий урожай.
Ось так бамбук, попри те, що сам спочатку мусив бути стятим і знищеним, став благословенням для багатьох.
Коли він був красивим деревом, то жив тільки для себе, захоплюючись власною вродою. І щойно тоді, як його зрубали, - став каналом і почав оживлювати ціле королівство.
Те, що ми називаємо «стражданням», Господь Бог називає «Ти Мені потрібен».
Вівця, щойно її створили, одразу зрозуміла, що вона – найслабша серед усіх звірів. Її серце постійно прискорено билося через страх, що на неї нападуть інші, сильніші й агресивніші, а захищатися вона не вміла.
Тому вівця вирішила звернутися до Творця і вилити перед Ним усі сої тривоги і страхи.
- Ти хочеш, що я наділив тебе якимось засобом для захисту? – співчутливо запитав Господь Бог.
- Так.
- Чи підійшли б тобі гострі зуби?
Вівця заперечно захитала головою:
- Я не зможу тоді скубати ніжну траву. А до того ж почнуть казати, що розбійниця.
- Чи хотіла б ти мати великі кігті?
- О, ні. Думаю, що я почала б користуватися ними не для мудрих цілей …
- Я міг би вприснути отруту в твій язик, - терпеливо продовжував Бог.
- Про це не може бути й мови. Всі мене б зневажали, як змію.
- А як ти ставишся до міцних рогів?
- О ні. Ніхто не захоче зі мною бавитися.
- Але щоб оборонятися, ти мусиш мати щось, що завдавало б болю твоєму нападникові.
- Я мала б завдавати болю? Ні, я не хочу. Ліпше залишуся такою, як є …
Ми, людські істоти, перестали усвідомлювати що, в певному сенсі, як і маленькі тварини, не маємо для самооборони ні грубої шкіри, яка б захищала наші тіла, ані гострих зубів. Ми, люди, не повинні користуватися злом для самооборони – нам слід апелювати до нашої люд кости: ми можемо робити це через любов до людей і через сприйняття їхньої любови.
Сила не зігріє нас у ночі – це в змозі зробити наша чуйність. Бо саме завдяки їй у людей виникає бажання пригорнутися до нас. Чуйність є справжньою силою людини.
Жила-була дівчинка. Нікого з рідні, окрім батька, в неї не було. Однак, вони жили дуже щасливо. Проте злі люди, заздрісні й мстиві, викрали дівчинку.
Одного разу, коли вона йшла до школи, її перестріли люди в довгих плащах, схопили і помчали на своїх чорних конях. Від’їхавши досить далеко від села, вони звернули до лісу – темного, густого, в якому постійно пропадали люди. Злі люди дуже хотіли, щоб дівчинка заблукала і загинула там.
Заглиблюючись у ліс, злочинці дійшли до непролазної гущавини. Тут злодії і покинули дівчинку.