— Сергiйку, — притулилась до нього Яруся. — Як я без тебе всю весну?

Вони почали збиратися. Тiтка Марина повернеться тiльки о десятiй, але у Сергiя сьогоднi ще акцiя з «Бiлими вовками». Очi Ярусi досi були маслянистi, затуманенi задоволенням. Коли вони закiнчили, Яруся сказала, що вона тепер як кiшка, яка наїлася сметани.

— А ти приїжджай до мене в Москву, — сказав Сергiй i, подумавши, додав: — У гостi.

Вiн зiбгав простирадло. Простирадло було вогке. Сергiй кинув його у пральну машину тiтки Марини.

— Кокос казав, вродi буде де жити.

Сергiй трохи сумнiвався. По-перше, вiн хотiв би, щоб це був дружбан не Кокоса: не хочеться бути винним цьому мутному чуваку. По-друге, дружбан Кокоса справдi гарантував, крiм роботи, ще й мiсце ночiвлi, але кажись, доведеться спати в тому самому офiсi, де працюєш. Неясно, чи зможе там залишатися Яруся, якщо приїде.

— Та й це тiльки на три мiсяцi, можна й перетерпiти, — сказав Сергiй.

Яруся потягнулась i провела долонею по його щоцi:

— Дивись там, на довше не лишись.

— Я? Та я манав. Я тiльки подивитись на Москву хочу.

Ще вiн хотiв заробити на комп'ютер сам, щоб не брати у мамки грошi, якi присилає батя-мудак. Досить того, що вступати доведеться за бакси цього мудака.

— Тобi до хлопцiв на коли? — її рука лежала у нього на плечi.

— На восьму. Бiлий казав не запiзнюватись.

— Шкода, що менi з вами не можна, — вона обiйняла його за шию.

— Ти що? Раптом шавки пригнуть. А ти така маленька, беззахисна.

— Не така вже й беззахисна, — вона запустила йому нiгтi в шию.

— Ай! Кицю, за що? Сметану забула?

— Хочу ще, — сказала вона.

В результатi Сергiй таки не встиг на акцiю.

Слiдчий Хрипун великим i середнiм пальцями з силою стиснув собi скронi. Голова болить майже постiйно. Треба купити на роботу нормальної кави, ця розчинна вже нiчого не дає.

Слiдчий Хрипун глянув на свого сусiда по кабiнету: цiкаво, Мiша згодиться скинутись на кавоварку? Мiша, товстий капiтан, писав, схиливши голову на бiк. Товстий Мiша не п'є кави, зате постiйно щось жує.

Хрипун зiтхнув i знов перевiв погляд на смаглявого молодого чоловiка, який сидiв на розхитаному дерев'яному стiльцi через стiл вiд нього.

— Давайте ще раз. Вибачте, я правильно записав? — Хрипун глянув у блокнот. — Сахель?

— Сохель. Через О.

— Через О. Дуже приємно. Старший лейтенант Хрипун. Iван, — через А, подумки додав Хрипун. — Отже. Чому ви думаєте, що...

— Я з Афганiстану не через бiднiсть їхав, товариш старший лейтенант, а для безпеки, i тут на мене нападають, коли я повертаюся з чесної роботи, я й податки плачу, а я тiкав у безпеку, я ж вам казав, батьки по родичах збирали грошi, щоб вiдправити мене з Афганiстану, для безпеки, я до Таджикистана лiтаком, далi машинами i навiть двiчi пiшки, мої батьки небiднi були, тiльки у них не залишилося нiчого, коли мене викупили, я ж вам казав, а то послали би в Європу, тiльки вже не змогли, все вiддали на викуп за мене, чи я вдома думав, що доведеться на базарах...

Знову затараторив. Як же болить голова. Навчився ж так тараторити по-нашому. Та замовкни ти вже.

— ...ви ж бачили документи, я в країнi легально, я подався на бiженця, як тiльки приїхав, справу ще розглядають, але я постiйно подовжую довiдку, я вже п'ять рокiв тут, справу ще розглядають, я бiженець, я тiкав у безпечне мiсце, ви бачите...

Сохель закотив рукави сорочки i знову став показувати маленькi шрами на внутрiшньому боцi передплiччя. Хрипун утомлено дивився на афганця. Все це я вже чув. В Афганiстанi небезпечно жити. Тебе викрали. Двадцять п'ять днiв тримали в полонi. Гасили недопалки об шкiру. Не зовсiм розумiю, талiби чи безiдейнi бандити. Розумiю, що твої батьки зiбрали викуп. Вiдправили тебе подалi з країни. Ти приїхав сюди й подався на бiженця. Я одного не розумiю, блядь! Нафiга ти це менi розповiдаєш? Який це має стосунок до справи?!

Назовнi старший лейтенант Хрипун видав тiльки вимучену усмiшку i запитав iз професiйним спiвчуттям мента до потерпiлого:

— А чому ви думаєте, що у нападникiв були мотиви етнiчної ворожнечi?

— Коли вони йшли, то вiршики кричали.

— Якi?

— Менi соромно повторювати.

— I все-таки? — Хрипун лагiдно усмiхнувся. — Це важливо.

— Ну...

— Ви ж не соромитесь лiкаря? Сприймайте мене як такого, еее, лiкаря суспiльства.

— Вони кричали: «чорний зад, чорний зад, не для тебе Бiлий Сад».

Хрипун вiдкашлявся. Мiша за своїм столом пiдняв голову вiд писанини. Хрипун нахилився до блокнота й узявся зосереджено записувати:

— Так i казали?

— Так, — Сохель дивився прямо на Хрипуна.

— Ну... А ви казали, що не так давно вiдкрили власну точку.

— Двi.

— Навiть двi?

— Так. Я п'ять рокiв працював на базарi простим вантажником. Трохи зiбрав. А недавно батьки допомогли з дому, нарештi з боргами за мене розплатилися, то допомогли. Я вiдкрив точку на базарi, продаю одяг.

— О. А чому до батькiв не повернетесь, якщо у них налагодилось?

— Я ж вам кажу. Я бiженець. Якщо я повернусь в Афганiстан — я втрачаю шанси стати бiженцем офiцiйно...

— Ясно, ясно. Давайте повернемося до справи. Поки ви працювали вантажником, на вас не нападали?

Сохель зробив паузу:

— Нi. Але...

— То, може, це через бiзнес?

— Отi хлопцi? А їхнi крики?

— Ну...

— Нi, я бачив їхнi обличчя. Вони...

Сохель зупинився i з сумнiвом подивився на слiдчого.

— Добре, добре, — заспокiйливо сказав Хрипун. — Ви можете їх описати?

Коли Сохель пiшов, Мiша захихотiв:

— Класний вiршик, треба буде запам'ятати.

Хрипун подумав, що про кавоварку у нього не питатиме. Сам купить. Вiн заплющив очi i став, доволi сильно натискаючи, масувати повiки.

— Тобi бiляш купити? — запитав Мiша. — Бо я йду.

Хрипун похитав головою. Як цей Сохель мене втомив. Зараз Мiша пiде, хоч тихо стане.

— I що ти думаєш? — запитав Мiша.

— У планi?

— Ну. Будеш розвивати тему, що чурку побили за чорну жопу?

— Та фiг. Ти iнтерв'ю мiнiстра дивився? У нас у країнi нема расизму. Значить, нема.

— Правильно. Побили чурку неруську, ну й побили. Навiть не покалiчили. Свої своїх не менше мудохають. У мене є справа одна, я розповiдав? Там, карочє, дятел один найняв братiв-макоїдiв з Моцарта, ну тих самих. Щоб макоїди за пару доз соломки побили ларьок його конкурента, бо конкурент йому ларьок своїм ларьком закрив. А брати-макоїди виявились такими дистрофiчними, що конкурент їх обох...

Хрипун подивився на Мiшу. Як же тисне у скронях. Йди вже по свiй бiляш. Куплю дешеву кавоварку.

У березнi волонтери органiзували мiкроавтобус у Вашингтон на акцiю проти вiйни в Iраку. Юра як суперволонтер отримав безкоштовне мiсце. Коли ще вiн побуває у Вашингтонi? Юра вiдпросився на двi змiни з роботи, а ще два днi припало на понедiлок i вiвторок, вихiднi.

Коли вiн повернувся i прийшов у Блюз Бар, новий молодий бармен саме чистив пiд нiгтями кiнчиком шпильки. Цього бармена взяли замiсть Лори.

— Так ми ж iншого дормена взяли, — сказав вiн, не пiднiмаючи очей на Юру.

Бармен зосередився на шпильцi й нiгтях.

Сiрий алкоголiк, який п'яним чiплявся до клiєнтiв та якому Юра пророкував недовгу кар'єру, теж пересидiв Юру. Й Лори нема. Блюз Бар уже не той, нi, вже не той. Дорогою додому Юра в деталях уявляв сивого чоловiчка, власника, який рекламував себе як бiлого Луї Армстронга, i в не менших деталях уявляв, як запихає цього маленького чоловiчка в холодильник iз холодною гнилизною й залiплює дверцята срiблястою стрiчкою.

А на Конгрес Стрiт виявилося, що поки Юри не було, кучерявi волонтерки вигнали Ельвiна, який завжди дiлився останньою сигаретою.

— Ми їм казали: тут не притулок для бездомних. Я не знаю, де вони, — знизала плечима кучерява органiзаторка.

«Їм» — це Ельвiну та двом його спiввiтчизникам, якi прийшли на Конгрес Стрiт, почувши про безкоштовне житло й обiд. Вигнали всiх разом.