Самогон справдi виявився розбавлений мiнералкою. Сергiй випив. Гiрко. Закусив чвертю цибулини, вмоченої в сiль. Сiль насипана прямо на газету. Заїв скоринкою чорного хлiба. Уффф. Аж тепер видихнув. Нiколи ще не пив такої гидоти. Власне, i по-справжньому п'яним нiколи не бував. Так, пивом балувався. Часом iз тiткою Мариною по коньячку.

— А чо так криємось? — Сергiй показав на пластикову пляшку.

— Так мусора ходять.

Останнє слово гуцул вимовив так: хоґєт.

Сергiя бiльше не обходив запах нiг. Вiн i сам перевзувся у в'єтнамки. Правда, спортивного костюму на замiну не мав. Сидiв у джинсах i футболцi. Випиваючи й закусуючи, всi пiтнiли. З-пiд пахв iшов запах цибулi й алкоголю. Дядьки щопiвгодини ходили курити в тамбур. Викурювали по двi сигарети за раз. Сергiй став ходити з ними. П'янiючи, дядьки самi пропонували йому сигарети. А оскiльки вiн молодий, а вони батьки родин — хай дехто лише на десять рокiв старший — то всi пiклувалися про нього. Пiдкладали на стiл перед ним, бо тарiлок не було, рiзної їжi вiд своїх жiнок. I пiдливали.

А потiм Сергiй пам'ятає, що вони чомусь у вагонi-ресторанi, хоча своєї їжi наче був вагон, ха, i у вагонi-ресторанi, стоячи за стiйкою, Сергiй за чийсь рахунок їсть фаршированi кабачки. Дуже гострi. Потiм усi зникли, вагон-ресторан залишився порожнiм, Сергiй стояв бiля опущеного вiкна вагона-ресторана i щасливо ригав за вiкно червоно-оранжевим струменем, струмiнь обпiкав його, й Сергiй уявляв себе вогнедишним драконом i щасливо думав, що ригає вiн на їхню Росiю.

— Хлопчику! Хлопчику! Все нормально?

Зробивши значне зусилля, Сергiй навiвся на рiзкiсть i побачив за метр вiд себе провiдницю їхнього вагона.

— Все чудово! — пiдняв палець Сергiй, i вiд того, що заговорив, мусив пустити за вiкно вагона ще один вогняний струмiнь.

Провiдниця похитала головою й пiшла.

Вiтерець дув Сергiю в обличчя. Було приємно.

А потiм чоловiк в унiформi виштовхував Сергiя. Сергiй упирався й хапався руками за поручень пiд розчиненим вiкном.

— Зачиняємо! Зачиняємо! — кричав чоловiк в унiформi.

Значить, не мент, заспокоївся Сергiй i перестав чинити опiр.

Потiм звiдкись узявся дядько з його купе, i довго вiв Сергiя довгими, як коридори пекла, темними коридорами, якi хитались i трусилися.

— Дитино, йой, дитино, — казав дядько, ведучи його.

А Сергiй ненавидiв чоловiка в унiформi й цього дядька, якi забрали його вiд приємного прохолодного вiтерця й затягли в цi пекельнi паркi хиткi коридори, вiд яких його нудило, i в одному з тамбурiв Сергiй став ломитись у туалет, але туалет виявився замкнений, i тодi Сергiй наблював прямо пiд дверi, i крiзь бiль у головi й туман зi зловтiхою згадав: а ще я на Росiю наригав.

Потiм вiн лежав на полицi. Сновигали якiсь люди. Чого їм не лежиться? Чого вони ходять i ходять?

— Чюєш, хлопчє, де твiй паспорт? — питав дядько з купе i штурхав Сергiя в плече.

Сергiй мукав i всiх посилав, але паспорт без його участi знайшли в сумцi.

— Что это такое? Не положено! — чув вiн.

Дядько з купе, говорячи зi смiшним акцентом, довго переконував росiйського прикордонника, що дитина їде вперше, ми знаємо, не можна бути нетверезим при перетинi кордону, ми й не п'янi, а воно дитина, ви ж бачите, ми вранцi все йому пояснимо, на поруки беремо — i прикордонник ляпнув штамп, i Сергiй крiзь бiль i туман розумiв, що ригав вiн не на Росiю.

Наступного ранку вiд руху поїзда Сергiя нудило. Вiн лежав на спинi. Лише коли почали утворюватись пролежнi на пiтних сiдницях, зліз зi своєї верхньої полицi. В лобову кiстку зсередини гупала кувалда.

Сергiй сiв навпроти похмурого дядька, який з ними вчора не бухав, спав пiд Сергiєм i якому Сергiй, здається, вчора наступив на голову, коли п'яний залазив до себе на полицю.

— Ти як, малий? — запитав гуцул, який допомагав йому вчора.

Сергiй мукнув.

— Требуло так сi напити, — зiтхнув гуцул.

Дядьки тепер були дiловi, мiняли сiмки в мобiлках, дзвонили комусь i домовлялися. Росiйською розмовляли з акцентом, який Сергiю вчора здавався смiшним, але сьогоднi йому було надто хуйово.

Вiн зiйшов на перон серед сiрого дня. Бiлим такий не назвеш. Погода мерзенна.

— Та-акси, та-акси, — таксисти пiдходили й пiдходили, сунули й сунули.

Фу, суцiльнi кавказцi. Всьо, пропала матушка-Расєя. Повернувшись, аби роздивитися смаглявого таксиста, Сергiй спортивною сумкою, що висiла на плечi, ледь не влiз у лоток преси.

— Эй, куда прешь, по-од ноги с'три, — звернувся до нього корiнний москвич, який щодня добирався на роботу елетричкою з Тверi. I тихше виплюнув: — П'наехали, прохода нет.

Годину поштовхавшись i тричi перейшовши з лiнiї на лiнiю, Сергiй вийшов на «Алтуф'єво». По ескалаторах у Москвi бiгали. Брр, ну й городiшко.

Офiс, де Сергiй мав працювати, був зйомною однокiмнатною квартирою на сьомому поверсi брежнєвської дев'ятиповерхiвки. Сергiю вiдчинив тезка з Хмельницького, дружбан Кокоса. Тезка засмiявся:

— Пом'яли в метро?

— Ще в поїздi. Вчора.

Тезка кивнув головою i знов засмiявся.

Хмельницький тезка виявився веселим хлопцем, якому не було й тридцяти. Вiн постiйно мугикав щось пiд нiс.

— Спати будеш у кухнi на тахтi. А я тут, у кiмнатi.

— Ти теж тут живеш? Кокос казав, у тебе жiнка й мала.

— Та бля, — сказав тезка. — Квартира в iншому кiнцi мiста. Поки з роботи й на роботу, поспати не буде часу. Так що я до жiнки тiльки на вихiднi.

В жопу таку жизнь, подумав Сергiй.

В офiсi-квартирi стояв друкарський прес i рiзограф, як у директора їхньої школи. Школi подарував рiзограф чувак iз Канади, який ще за совка виїхав з Бiлого Саду. Тiльки в кабiнетi директора рiзограф стояв пiд охороною секретарки, яка здувала з нього пилюку, не вмiючи користуватись. Школою ходила легенда, як секретарка спробувала навчитися бодай робити на рiзографi ксерокопiї, але защемила низ спiдницi, завуч її визволяв, а старшокласники їх за цим застукали. Рiзограф пiсля цього перенесли в кабiнет директора й укрили полiетиленом, вiд пилюки.

Тут, в однокiмнатному московському офiсi, рiзограф працював вiд ранку до вечора. Тезка з Хмельницького був у рекламному бiзнесi. Сам шукав клiєнтiв, сам друкував на рiзографi чи зрiдка, коли Оракал, на ручному пресi невелику зовнiшню рекламу. Сам i розклеював цю рекламу по дошках i стовпах. Робив календарики, рекламнi брошурки, вiзитки. Коли роботи стало бiльше, нiж встигав зробити за дванадцять годин щодня — почав шукати помiчника.

— Давай я буду Сєрий, а ти Сергiй, — запропонував тезка.

Сергiй та Сєрий вовтузилися з вiзитками бiля рiзака, i хмельницький Сєрий мугикав пiд нiс, дедалi експресивнiше, розходячись, а потiм розкинув руки й голосним баритоном проспiвав:

— Я русский! Какой восторг! Я русский! Слава победе!

— Шо за брєд?

Сєрий засмiявся.

— «Лабарум». Православнi патрiоти, — Сєрий вручив Сергiю пачку оголошень. — На, порозклеюй навколо метро «Молодьожна». I вiзитки по дорозi рознеси. На кожнiй пачцi адреси.

Щоразу перед виходом Сергiй виймав карту Москви й прокладав маршрути так, щоб їздити й вертатися завжди iншою дорогою. I через пару тижнiв виявилося, що Москва починає йому подобатись.

Вiн не боявся ходити навiть у райони, де жили всякi хачi. Пiсля кiлькох зiткнень i хибної тривоги Сергiй зрозумiв, що кавказцi сприймають його за свого. Сергiй знав, що не пiдпадає пiд арiйський архетип бiлокурої бестiї. Ну але бiлi рiзнi бувають, нє? Батя, хоть i поц, на вигляд був якраз арiйцем, а Сергiй пiшов у маму: карi очi-чорнi брови, ну i в родичiв по материнськiй лiнiї: трохи смаглява шкiра, темне волосся. А що, i нiмцi теж такi бувають.

Бiля метро й на базарах, де водилися кавказцi, водилися й мусора. У Сергiя мусора не раз питали документи — видно, приймаючи його за кавказця.

— Укра-а-аинец, — протягували менти з наголосом на «а» й гортали паспорт. — А прописочка есть?

— Имеется.

Сергiй так i не зрозумiв прикола з московською пропискою, яку так легко купити. Сєрий першого ж дня вiдправив Сергiя по цей папiрець. Прописка цiлком легальна. I що з того, що за однiєю адресою, казав Сєрий, може бути прописана хоч тисяча людей? Ну, про тисячу Сєрий, мабуть, перебiльшував.