А у Юри нiчого не вийшло. Вона робила для нього все, шепотiла нiжностi й брала iнiцiативу на себе, пробувала так i сяк, але зрештою Юра лише закрив собi очi передплiччям i мовчав. А Оля довго тремтiла, поки минало збудження.

Вiн не говорив. Вона все зрозумiла. За цi пiвроку вона набрала кiлограмiв сiм. Усе життя все було добре, а тут по кiлограму за мiсяць. Мабуть, якраз через вiдсутнiсть Юри. Вона також не говорила. За їхнє спiльне життя востаннє таке сталося, здається, тiльки раз, на Юрине тридцятилiття, коли вiн був надто п'яний, але, попри нiжне вмовляння Олi, спробував до неї чiплятись, а вона вирiшила, що все-таки день народження, хай уже. На ранок вони посмiялися.

Цього разу вранцi вони не смiялись. Бо вночi Оля не спала, думала про те, як опустилася за цi пiвроку, й чула, як Юра метався, мурмотiв щось, а тодi сказав щось таке: «Жопа, яка жопа, нахріна». Юрi снився неосяжний зад чорношкiрої проститутки, але Оля сприйняла його слова на свiй рахунок, образилась, хоч говорив вiн це увi снi, й Оля навiть вранцi не змогла перевести все на жарт. Обоє весь день були похмурi. Говорили переважно про побут.

Потiм секс бiльш-менш налагодився, але жодного разу за пiвтора мiсяцi, якi лишалися їй до вiд'їзду, Оля й близько не вiдчувала такого бажання, як тiєї першої ночi.

А вони ж iще зовсiм молодi. Треба за собою стежити. I я буду за собою стежити. Через рiк я повернуся до Юри, й усе налагодиться.

Ввечерi Оля перевдяглась у спортивну форму i взула легкi старi туфлi, бо кросiвок не мала. Вона вийшла на пляж. Бiгти не змогла. Надто давно не займалася нiяким спортом. Оля трохи потрусила вздовж води пiдтюпцем, а потiм перейшла на швидкий крок, i йшла якомога швидше, тримаючись рукою за правий бiк, який одразу почав болiти, але як тiльки Оля змогла пересилити цей бiль, починала бiгти пiдтюпцем знову, з кожним кроком опускаючись на пiсок тяжко, задихаючись, iз болем у грудях i в боцi, задихаючись, але не зупиняючись, бо це давало їй змогу задихатись i вiдчувати бiль через перевантаження, щоб не задихатись i не вiдчувати бiль через тугу.

Сергiй з Юрою тупо сидiли удвох перед ящиком. Тупо втикали тупий французький фiльм. Там герой розповiдає, як у шiстнадцять «я тiльки й думав про те, як утратити невиннiсть». Юра повернувся до сина i хмикнув:

— То от про що ви думаєте?

Сергiй вiдчув алкоголь у подиху батi. Сергiй ненавидiв цього мудака. Хотiлося сказати, що вiн давно втратив ту невиннiсть, що вiн i зараз має з ким... а ти, мудак?

— Чого сопеш, як бик? — сказав Юра.

Сергiй мовчки пiшов до себе в кiмнату. Якого я взагалi сиджу з цим мудаком? Ну ладно, Ярославна знову з матушкою кудись упиляла, я можу й без неї тиждень.

Сергiй почав перевдягатися. Ладно ще цей мудак поїхав розважатися, лишивши матушку. Вiн нiчого не змiг, матушка мусила їхати замiсть нього. Вiдправив мамку замiсть себе, сам не змiг, ой-ой-ой, зате коньяк свiй зi своїм чайком пити вмiєш, i ще моралi менi при цьому будеш читати. Про дiвчат, про презики, про вуз i про армiю. А то ще привiз зi своєї Пендосiї любов до чурок i нiгерiв, тупiца кончєний. А то ж я у Москвi не бачив, до чого призводить ваша толерастiя? Приїхавши, Сергiй розповiв пацикам про кiлькiсть кавказцiв у Москвi. Звiсно, Сергiй не казав пацикам, що чурки в Москвi часом приймали його за свого. Кокос пiд час зустрiчi дивився на Сергiя, примруживши очi. Мейдин вiдводив погляд.

— Сергiй, алгебру вчиш? — крикнув Юра з iншої кiмнати.

— Нахуй-нахуй-нахуй, — тихо бурмотiв у себе Сергiй, так, щоб батько не чув.

— Чи знов не поступаєш i прямо в армiю?

Юра став у дверях кiмнати, яка досi називалася дитячою. Сергiй узяв куртку й мовчки протиснувся повз нього. Стримався, щоб не штовхнути батька. На виходi Сергiй грюкнув дверима.

Юра зайшов на кухню. Сперся лобом об склянi дверцята шафки, за якими стояла пляшка коньяку. Чим вiн живе? Коли я його втратив? За цi пiвроку? Нi, ранiше. А тепер я втратив Олю. Що я роблю не так? Який у мене вибiр? Things fall apart. Усе розпадається. Юра постояв i вiдчинив шафку.

Володя побачив брата. Сергiй iшов, нахиляючись вперед, i на ходу стискав i розтискав кулаки. Вiн їх не помiтив.

— Це мiй брат був, — сказав Володя.

— Ясно, — усмiхнулась Уляна.

Як завжди, вiн не мiг зрозумiти, що думає Уляна. Вона помiтила, в якому станi Сергiй? Що там сталося? Знову з батьком поцапався. Сподiваюся, батя хоч сьогоднi тверезий.

Вони пiднiмаються по сходах. Володя ззаду. Опустив голову й дивився на її худенькi литки.

Поки вони йшли вiд школи, вiн не помiтив, щоб Уляна хвилювалася. На вiдмiну вiд Володi. Уляна вперше йде до нього. Вони ще не цiлувалися.

Тато вийшов з кухнi у передпокiй. Володя крiзь окуляри вдивлявся в його обличчя. Здається, тверезий. Нi, трохи вже.

— Добрий день, — сказала Уляна. — Уляна.

— Юрiй Васильович, — усмiхнувся Юра.

Володя подумав, що це ж вiн мав представити їх одне одному.

— Батьки Уляни в Америцi, — сказав Володя.

— О.

Помовчали. Уляна присiла на пуфик i роззувалась. Юра думав, чи не пора йому вийти з передпокою. Запитав:

— Обоє?

Уляна кивнула.

Мовчанка.

— А де?

— Оук Парк.

Пауза. Уляна додала:

— Штат Iллiнойс. Це там, де Чикаго.

— А. Не був.

Мовчанка.

Уляна скинула светр на ґудзиках i тримала в руках, озираючись, куди покласти чи повiсити. Володя не помiчав цього, бо хвилювався. Передпокiй у хрущовцi маленький, по сутi темний коридорчик. Вiшалка стояла за дверима, в кiмнатi. Уляна не могла її бачити.

— Я в Новому Орлеанi працював, — сказав нарештi Юра.

Уляна усмiхнулась, i Юрi чомусь стало нiяково. В дiвчинцi було щось таке, нiби вона бачить тебе наскрiзь, i при цьому не засуджує того, що бачить. Усе розумiє. Поблажлива. Юра не мiг дивитися їй в очi.

— Заходьте, заходьте, — Юра вiдступив, звiльняючи прохiд.

Потiм Юра думав про цей епiзод. Чомусь вiн мусив звернутися до цiєї тринадцятилiтньої дiвчинки на «Ви».

Перша пробiжка Олi стала й останньою. Наступного ранку, 1 жовтня, Бруна привезла з Равенни свою матiр, сеньйору Олiмпiю, та її двоюрiдну сестру сеньйору Амалiю. Вiдтодi Олi було не до спорту.

Бруна виявилась рокiв на десять старшою за Олю. Виглядала молодо. В хорошiй формi. Худорлява, з гарним видовженим смаглявим обличчям, з блискучим кучерявим волоссям. Бруна мала дуже доглянутий i здоровий вигляд.

— Бруна, — простягнула руку Бруна. — А це твої пiдопiчнi.

Баба Амалiя була сухенька, невисока, згорблена. З тугою кулькою сивого волосся на потилицi.

Баба Олiмпiя фiгурою скидалася на грушу, а її великi грушоподiбнi груди звисали до пупа. Фарбоване в каштановий недовге волосся завите на бiгуді.

Баба Амалiя, коли Бруна вiдсунула на бiк дверi мiнiвена, радiсно усмiхнулась. Вона здивовано роздивлялася навколо, i все їй подобалося. Баба Амалiя нагадувала добру дитину.

А у баби Олiмпiї характер виявився олiмпiйський. Суворий та грiзний.

Оля одразу вiдчула всю вагу своїх обов'язкiв: баба Олiмпiя, вилазячи з мiнiвена i спираючись однiєю рукою на костур, iншою спиралась на Олине плече. Й постiйно бурчала. Колiна Олi здригнулися, бо баба Олiмпiя виявилась у пiвтора рази важча за саму Олю. Баба Олiмпiя сказала Брунi:

— Я ж казала, щоб сильну шукали. А це що?

Баба Олiмпiя показала на Олю. Оля нiчого не зрозумiла, тож усмiхнулась. Баба Олiмпiя звернулася безпосередньо до неї:

— Ти точно не iталiйка?

Оля не зрозумiла запитання й вiдповiла так:

— Нi, але вчу.

— Не розумiєш. Знаєш, iншi вашi якiсь мiцнiшi. Такi, як я. Бiльшу довiру вселяють. А ти худа, як моя Бруна.

Оля кивала головою.

— Обережно, ма, обережно, — примовляла Бруна, притримуючи бабу Олiмпiю за лiкоть з iншого боку.

Баба Олiмпiя нервово вiдсмикнула руку.

— Досить менi однiєї, — й мiцнiше сперлась на Олю.