— Я ще не настiльки здурiла, щоб у памперсах сидiти, — низьким голосом сказала баба Олiмпiя. — Ти спорту хочеш? Так давай разом. Я довше проживу, у тебе роботи надовше буде.

— Мамо! — дорiкнула Бруна.

— Не мамай менi. А взуття купи.

Бруна привезла матерi кросiвки та двi палки, схожi на лижнi. Це називалося nordic walking. Гуляти з палками. Спробували ходити по пляжу, але баба Олiмпiя не могла. Почали гуляти набережною, де є лавочки, щоб у будь-який момент сiсти. Спорт для Олi полягав у тому, що вона дуже повiльно йшла позаду баби Олiмпiї, а коли та втомлювалась, то допомагала присiсти на лавочку.

Зате хоч надворi. Вирватися з цiєї клiтки з бiлими кахлями й телевiзором у кутку вiтальнi. Залишити бодай бабу Амалiю, яка лежить прив'язана до лiжка й либиться у стелю, а часом починає наспiвувати.

Пiсля перших сеансiв nordic walking баба Олiмпiя стогнала, лягала на бiк i вимагала вiд Олi то води, то помасувати їй литки — лiкувальний масаж, Олю навчила спецiально запрошена медсестра.

Лежачи на боцi, баба Олiмпiя нагадувала вже не грушу, а веретено.

А баба Амалiя, коли Оля вiдв'язувала її вiд лiжка, усмiхалася:

— Дякую тобi, Бруночко, що ти мною займаєшся.

Оля тепер подумки називала її не баба Амалiя, а баба «Амабiле». Оля швидко вчила iталiйську.

А через два-три-чотири днi, залежно вiд стану баби Олiмпiї, Оля вкотре йшла позаду баби, дивилася на її грушовидну фiгуру. Треба таки бiгати. Я не хочу стати такою, навiть iз вiком. Он Бруна, i не скажеш, що донька баби Олiмпiї. Маленька, рухлива, доглянута, в чудовiй фiзичний формi. От тiльки, — Оля раптом розiзлилась, — у Бруни є час. Вона вся така емансипована за рахунок Олi. Приходячи з роботи, їй не треба доглядати за власною матiр'ю, як свого часу доглядала Олина мама, а з нею й сама Оля. З роботи Бруна повертається у хату в Равеннi, де албанська служниця вже наготувала дiтям Бруни борщ — чи як ото у них, мiнестра. Мiнестра приготована, мати доглянута. Можна й по фiтнес-клубах походити. I бiгати.

Ой, чого це я, засоромилася своєї злостi Оля. Врештi, зараз менi платять грошi за те, що моя мама робила безкоштовно. А служницi албанськiй платять за те, що сама я робила безкоштовно. Як i всi нашi жiнки. Бiдним не до емансипацiї. Оля криво усмiхнулась: якби не молодший син, я б i слова такого не знала. Просвiтник мiй малий.

Їй раптом фiзично захотiлося скуйовдити Володі волосся. На очi навернулися сльози.

У днi, коли баба Олiмпiя була в добрiй формi, Оля доходила з нею аж до лісосмуги, яка йшла вздовж моря. У лiсi стояли лiтнi «колонiї», збудованi для дiтей фашистською партiєю у двадцяті роки. Дуже схоже на нашi пiонертабори, подумала Оля. Чи на пластовi, згадала через секунду й почала думати про Сергiя. Про Володю, якого лишила ще зовсiм недозрiлим. Ну i про Юру, якого рiк не бачить. Треба не опуститися за цей рiк. Навiть не для Юри. Для себе. Коли я думала, що я, iнженер, буду пiдмивати чужих бабiв. Оцю, яка йде поруч, бурчить i навiть не цiнує того, що я роблю для неї. Ну так, грошi, у її сiм'ї вони є, моїй сiм'ї вони потрiбнi. Тому їхня сiм'я разом настiльки, наскiльки хоче Бруна. Разом-то не живуть, як у нас жили б. А моя сiм'я? Хотiли б жити разом, а не можемо. Хотiла б я працювати за спецiальнiстю, а працюю он ким.

— Чого смурна? — пробурчала баба Олiмпiя. — Ну хочеш без мене побути, шукай замiну. Я вже якось обiйдуся без тебе.

Й баба Олiмпiя раптом заплакала.

— Сеньйора. Сеньйора, — Оля пiдвела бабу до лавочки.

Якось Оля ледь не кинулася навперейми якiйсь бабi на велосипедi. Оля поверталась iз сумками з «Конада», а баба їхала назустрiч. Оля практично впевнена, що це була одна з наших.

Раз перед тим Оля вже помiтила нашi риси обличчя у однiєї жiнки на вулицi. Оля навмисне пiдвернула ногу й голосно вигукнула, як дурна: «Ой, ну це ж треба!». Жiнка зробила морду цеглиною. Потiм Оля зустрiла цю жiнку в «Конадi», та набирала речi у вiзок i розмовляла по мобiльному росiйською. Пiсля такого Олi й самiй не захотiлось iз нею спiлкуватися.

Ще жiночки в мiкроавтобусi радили Олi шукати своїх через церкву. Оля зразу по приїздi зайшла на сайт «Лелеки.орг». Церкви в Червiї, звiсно, не було, зате були в Рiмiнi та Равеннi. Вiдстань i цiна електричкою однаковi. В Рiмiнi лiтургiя у зручнiший для Олi час. Були ще церкви у Чезенi й Сан-Марино. Оля написала всiм священикам на iмейли, вказанi на «Лелеках». Вiдповiдi вiд жодного так i не прийшло.

Пiсля цiєї баби на велосипедi Оля не витримала. Пройшла з сумками з «Конада» повз вiа Меркурiо, сiла на бетонну лавочку на набережнiй i подзвонила Брунi, щоб наполягти-таки на своєму вихiдному в недiлю:

— Поїду в Рiмiнi. В нашу церкву.

— О, звичайно. Я приїду до мами. Ой, тiльки цього тижня не виходить. М-м-м, ой, вибач, наступного теж уже плани. — Бруна силувано засмiялась. — Я не помiчала, що ти дуже релiгiйна.

— О. Та я не дуже. Просто, може, знайду там когось iз наших, хто живе в Червiї.

— А. Добре. Я ж тобi замiну, на тi двi години, поки не знайшла.

Не дуже ти й шукала, подумала Оля.

Вертатися до бабiв не хотiлося. Затримаюся на п'ятнадцять хвилин, скажу, черга в «Конадi».

Подзвонила мамi. Оля вiдкрила тариф додому вiсiм євроцентiв на хвилину, так що могла нарештi поговорити нормально, не скоромовкою.

Говоримо, а мама все натякає на щось, натякає. Щось менi хоче сказати. Кажи вже прямо.

У Наталiї Сергiївни чухався язик. Нарештi вона знайшла привiд, коли донька запитала, чи онуки не забувають до неї заходити. Наталiя Сергiївна сказала:

— Та Сергiй уже мiсяць як у мене живе.

Оля ковтнула слину. Чогось такого вона несвiдомо чекала.

— Ма...

— Тобi ж твiй Юра нiчого не казав?

— Ма.

Наталiя Сергiївна сказала:

— Ти свого Юрочку вiчно захвалюєш, а вiн у тебе...

— Будь ласка.

— Та хiба я що кажу? Живiть собi, як хочете.

— Хiба ми так хочемо?!

— А я тобi завжди казала...

— Ма.

Наталiя Сергiївна цокнула язиком:

— Тiльки я не мала тобi про Сергiя казати.

— Але сказала.

— Олю, не вчи матiр.

— Ма. А чому? Що вiн?

— Я ж не маю казати. «Але сказала», — передражнила Наталiя Сергiївна. — Все, бiльше не скажу. У Сергiя й питай, — i вона єхидно додала: — Чи у Юрочки свого ненаглядного.

— Мама! — гаркнула Оля.

— А я тобi завжди казала...

— Перестань! А то бiльше не буду дзвонити.

— Ну так, ну звичайно. Як матерi, то можна й не дзвонити. А як Юрочцi своєму, вiд якого дiти тiкають...

— Ма, — i Оля схлипнула. — Ну тобi мене зовсiм не шкода, ма?

— Ну вибач, вибач. Оль... Ну вибач. Ото дурна баба. Нащо я тобi взагалi сказала.

Оля поверталася на вiа Меркурiо, й небо вже не здавалося їй яскравим. I не радувало, що сонце в таку пору року може пригрiвати. Шум моря не заспокоював, а здавався занудним. I вiтер бiльше не гладив по обличчю.

Чому менi має повiдомляти мама, а не Юра?

До вечора Олi здалося, що вона нарештi заспокоїлась. I вона подзвонила Юрi, але поки вимовляла своє запитання, вiдчула, що знов роздратована.

— Я не хотiв, щоб ти переживала, — сказав Юра в трубцi.

Це роздратувало її ще бiльше:

— Ну-ну. I що, цiкаво, ти ще приховав? «Щоб я не переживала»?

Юра прикусив кiнчик язика. Стиснув зуби, щоб стало боляче. Помовчав. Порахував подумки до десяти. А потiм усе-таки видав:

— А ти?

Клекотливими клинами вiдлiтають з рiдної землi мiгранти й заробiтчани, й довго ще вчувається, наче з далечiнi лине їхня тужна журавлина пiсня.

Колись спiввiтчизники скажуть про них: «Нашого цвiту — по цiлому свiту». Може, й не саме цими словами, але точно скажуть. А поки що їх оплачуть, бо рiдна країна не могла втримати, не вмiла цiнувати той цвiт.

Мудрий та мужнiй народ перед лицем зубожiння найбiльше цiнує своїх дiтей, бо вони — майбутнє народу. Матерi жертвують найцiннiшим — можливiстю бути поряд iз дитиною. Батьки розлучаються зi своїми синами та дочками, яких так люблять. Але чи можна звинуватити матiр, чи можна звинуватити батька, котрi не хочуть, аби їхня дитина все життя зазнавала приниження злиднями й голодом? Ми, старшi, вже якось добудемо. Ми вiддамо все заради наших дiтей. А нашi дiти хай уже трохи перетерплять — зате виб'ються в люди. Хай дiти отримають шанс на гiдне майбутнє.