— Що ви робите?!!

Мейдин здригнувся й вiд несподiванки ледь не випустив щоглу.

Марфа вже стирчала у дверях. Один з малих, правда, встиг намалювати свастику на табличцi з азербайджанською мовою, що висiла на коледжi.

Мейдин ще раз потягнув трос, колiщата знов завищали. Вiн здер прапор, кинув його вниз i зiстрибнув слiдом з двометрової висоти. Мейдин приземлився, як жаба: широко розставивши ноги, присiв, аж поки не торкнувся руками землi. I зразу з низького старту ломанувся крiзь хвiртку, слiдом за своїми. Вiд рiзкого зусилля у нього гупало у вухах.

Мейдин за два стрибки наздогнав своїх.

Сергiй пiдхопив скинутий прапор i побiг, але вiдбiгши, обернувся до Марфи. Марiя Федорiвна не впiзнала сусiда, бо Сергiй Ткачук був у масцi. Сергiй теж трохи злякався i, щоб не показати цього, розреготався в бiк Марфи. Отак: «Го-го-го!». Власний смiх здався йому нещадним, безжальним, знущальним i ще якимось там. А головне — дуже мужнiм.

— Я знаю вас! Я запам'ятала! — волала Марфа їм услiд.

На понт бере, подумав Сергiй. Але стало трохи неспокiйно.

Тепер, вiдбiгши, вони пiдкреслено не поспiшали. Вiдходили органiзовано. Сергiй уже пройшов, як вiн казав собi подумки, зону обстрiлу. Тобто мiсце, звiдки батя мiг помiтити його з вiкна.

Малi, вiдходячи, почали скандувати:

— Бiлий Сад! Бiлий Сад! Бiлий, бiлий, бiлий!

А потiм i просто:

— Дави хачiв! Дави хачiв!

Цю кричалку переробили з футбольних типу «дави кротiв» (про сусiдiв-шахтарiв), «дави хохлiв» (про столичних футболiстiв i вболiвальникiв), «дави жидiв» (про портових) i так далi. Чужi вболiвальники мали таку ж кричалку i про Бiлий Сад. Але не звучало. Ну що це таке: «дави село»? Бiлий Сад — нiяке не село, а велике промислове мiсто. Взагалi-то бiлосадських у колах вболiвальникiв називали «трактористи», бо Бiлосадський машинобудiвний завод колись на весь совок був вiдомий тракторами «Бiлий Сад». Але «трактористiв» у кричалку не запхаєш — i скоротили до «село».

Малi перестали скандувати, вийшовши з дворiв на проспект. Сергiй нiс захоплений трофей пiд курткою. Вiн повiв усiх у закинуту промзону, де в докризовi часи був чи то гараж, чи рембаза. Решта пройшли за ним крiзь бетоннi стiйки, де колись були ворота. Повз обкришену цегляну стiну дiйшли до бетонного майданчика, де колись була яма для ремонту вантажiвок. Пiд стiнами уривки газет, бо в гаражi часом ходили в туалет. Яму до половини заповнювала коричнева вода, перемiшана з машинним мастилом.

Сергiй кинув прапор у куток, залiз рукою в штани, нiби знехотя, щоб випендритись перед малими, й перший помочився на прапор. За ним це зробили Кокос, Мейдин, малий Кокос, а далi малий, який послав Кокоса, i решта малих. У деяких малих не вийшло, бо не було чим, i решта глузували з них.

Вони планували спалити азербайджанський прапор, але нiхто не подумав, як тепер пiдняти мокру брудну ганчiрку, тож лишили її там, на бетонi.

— До нової акцiї, — прощався Сергiй з малими на виходi з гаражiв. — Вона буде кручє.

Малi пiшли з братом Кокоса по проспекту в бiк центра. Вони трималися зграєю, щоб почуватися сильнiшими.

— Дєцкiй сад, — сказав Кокос, дивлячись їм услiд.

Сергiй подумав, що вiн про акцiю, й поспiхом сказав:

— Це так, провєрка. Будемо серйознiшi робити.

Вони йшли втрьох дворами. Сергiй мовчав, запхавши руки в кишенi. На Мейдина можна покластись, думав вiн. На малого Кокоса вродi тоже. А от старий Кокос — не знаю. Вродi давно дружимо, а якось не тойво. Щоб одiяло ще на себе не почав перетягувати.

Кокос покосився на Сергiя:

— Чуєш, Голова?

— Шо?

— А чо ти свого малого не привiв?

Сергiй iронiчно пiдняв брови:

— Вован? Та вiн ботан.

Володя Ткачук почув, як тато вiдчинив комусь дверi. Володя якраз iшов iз книжкою в кухню запитати у батька: якої релiгiї були монголо-татари пiд час навали на Київську Русь? Мусульмани, буддисти чи язичники?

У дверях стояв незнайомий чоловiк у свiтло-сiрому светрi в коричневi ромбики, у м'ятих коричневих брюках.

— ...у вас же вiкна на лiцей виходять? — закiнчив фразу вiн.

— Так, — кивнув тато. — Бачив. Знаєте, я сам цього не люблю. Може, ввійдете?

— Дякую, але ще всi квартири обiйти, — вiдмовився чоловiк i через плече батька показав поглядом: — А це ваш син?

Тато обернувся:

— Так. Володя, це наш дiльничний. Ти з кiмнати не бачив, як лiцей свастиками обписували? Крикiв не чув?

Володя вiдчув, як його щоки пiд очима вiдтягуються вниз. Вiн дивився татовi прямо в очi:

— Нi, я в навушниках читав.

— Ясно, — тато обернувся до дiльничного.

Дiльничний записував вiдповiдi батька. Спершу формальнi: прiзвище, iм'я, по батьковi. Скiльки тут живе. Де працює. Що бачив.

— А ви впiзнали когось iз них? — запитав дiльничний.

— Нi. Я на дiтей не дуже звертаю увагу, — засмiявся тато.

Дiльничний пiдняв погляд на батька, потiм перевiв на Володю. Батько ще раз засмiявся:

— Ну як, на чужих.

Дiльничний вiдповiв коротким смiшком, для ввiчливостi. Продовжив писати. Картонну папку з аркушем вiн впирав у стiну на рiвнi свого обличчя й так, вертикально, писав. Володя подумав, що дiльничному, мабуть, дуже незручно. Те саме подумав i батько:

— Точно не зайдете? За столом зручнiше.

— Нi, дякую.

— Пробачте, вас як... я не почув.

— Лейтенант Хрипун. Iван Васильович.

— Дуже приємно. Юрiй Васильович.

— Ви казали.

Дiльничний Хрипун був пом'ятий чоловiк з утомленим жовтуватим обличчям. З-пiд светра в ромбики вибивався комiр сорочки. У дiльничного були великi залисини з обох бокiв. На залисинах блищав пiт.

— А скiльки їх було i якого вiку? — запитав дiльничний.

— Я бачив десь... мм.. вiсьмох. Але частина тодi вже зайшли за будинок.

— Ага, — дiльничний швидко писав, притуливши протокол до стiни. — А вiк?

— Ну... чотирнадцять-п'ятнадцять.

— Хм.

Тато вiдчув сумнiв дiльничного i подумав ще раз:

— Хоча... Бiльшостi скорiше дванадцять-тринадцять. Тiльки двоє-троє старших.

— Ага, — пожвавився дiльничний. — Так i сторож сказала.

Вiн швидко строчив у протоколi, притуленому до стiни. Володя подумав: дiльничному просто приємно, що бiльше нема розбiжностей у свiдченнях, йому так легше. Схоже, йому остогидла його робота. Ясно, що вiн не збирається насправдi когось шукати. Цiкаво, а батько так гарно грає — чи справдi Сергiя не бачив? Володя подивився батьковi в спину. Нi, не бачив. Тато на своїй хвилi, як завжди. I грати батько не вмiє. Простодушно хоче допомогти. Цiкаво, якби бачив Сергiя — здав би? Вiн такий, що по дуростi мiг би i здати. Типу, для науки. Ще й пишався б своєю принциповiстю. Думав би, що це дуже педагогiчно. А може й нi.

— Ну добре, — сказав дiльничний тоном, нiби прощався. Але продовжив строчити.

Як же йому, мабуть, незручно отак вертикально писати. Нi, не буде

вiн шукати Сергiя.

Володя колись пробував тролити Сергiя: а нiчо, що у твого Айрон Мейдена чи як там його, батя понаїхав у Москву? А чоловiк тьотi Катi дальнобоєм в Америцi? Дурак ти, казав Сергiй. Нашi так не поводяться! — Як «так»? — Ботан ти. От буде Бiлий Сад переповнений цими. Будеш сцать по району вночi ходити. Тодi поймеш. А щас iди, кнiжонки свої читай, гуманоїд, ой, вибач: гуманiст. I взагалi, я нiчо проти понаїхавших як таких не маю — тiльки хай у себе вдома сидять.

Дiльничний писав i писав. Що вiн там строчить, подумав Володя.

Батько сперся плечем об одвірок. Як завжди, в гарнiй позi. Вважає себе hot stuff, цей батя цiлий. Нiби й розум є, а такий якийсь. Як дитина. Цiкаво, здав би все-таки Сергiя чи нi?

— Добре, — ще раз сказав дiльничний.

Дописав iще кiлька фраз. Простягнув батьковi протокол на папцi й ручку:

— Прочитайте i, якщо все правильно, розпишiться.

Листок був повнiстю списаний з обох бокiв.

— Ого, — переглянув запис батько. — Як я, виявляється, зв'язно розповiв. Шекспiр!