Пiсня з аудiосистеми дiйшла свого оргазму, хрипкiсть у голосi спiвака зникла, вiн завивав:

And did we tell you the name of the game, boy

We call it Riding the Gravy Train!..

– Запитання є? – мiстер Ворнер завершив виклад моїх перспектив.

– Де ми?

– Тобто?

– Географiчно.

– А, – вiн почав смiятися медовим смiхом, але захлинувся димом сигари й закашлявся. – Не переживай, не в Гуантанамо, – Ворнер зiгнувся в крiслi й кiлька разiв ударив себе кулаком у груди. – Не настільки ти важливий, дорого возити. Ми в Коцюбинському.

Ми були посеред REE-17 у D-зонi, вiдгородженiй стiною з вишками й рiжучою стрiчкою. Я повiрив. Те, що навколо звучить глiнг, не має значення. Ним розмовляють мiж собою всi блеквотери.

х постiйно перемiщують з однiєї зони в iншу, щоб вони не встигли зблизитись iз цивiльними i їм колись не довелося застосувати тортури до власних друзiв.

– А тепер, – пухлий тамада Сеня, тримаючи мiкрофон у руцi, подивився в темний кут залу, – спецiально для нашого дорогого гостя, на згадку про його буремну юнiсть – пiсня «Голуби летят над нашей зоной».

– Його буремна юнiсть – це коли зонами називали тiльки D-зони? – нахилився я до Лаури.

– Хи зи, – похитала головою вона. Висушене перекисом водню волосся шурхотіло вздовж оголених плечей жорстко, як сiно. Лаура була вже трохи п'яна, клiєнти не йшли.

У «Точцi G» сьогоднi було мало людей. Можливо, саме через дорогого гостя. Вiдвiдувачi передавали чутки про старого чоловiка, що сидiв за VIP-столиком пiд вимкненими на його прохання лампами. Вiдвiдувачi шепотіли одне одному ще на порозi, й бiльшiсть розверталися i вiд грiха подалi йшли в iнший клуб. Дорогий гiсть був одним з останнiх людей того, старого поколiння. Бiльшiсть або загинули, або легалiзувались i стали полiтиками, фiлантропами, меценатами, вершками суспiльства. А гiсть пропустив момент – чи то сидiв у D-зонi, чи вирiшив зачекати – й тепер не мiг потрапити в зелену зону, адже прийшла демократiя. Неясно, чи й хотiв лiтнiй чоловiк у зелену зону. Правда, там були його троє дiтей. Цi – так, досягли Успiху. Старший став великим бiзнесменом, i починаючи з третього чи четвертого мiльярда його фiнанси прозорi та легальнi. Середня донька – свiтська левиця й фiлантропка. А наймолодший став сенатором – причому голосували за нього саме люди в червонiй зонi. Зелена ж давно цiкавилася бiльше не ширмою полiтичного життя, а зборами акцiонерiв, де приймалися справжнi рiшення.

Наша адмiнiстраторка не довiрила менi обслуговування дорогого гостя.

– Го-ооо-луби летят… – пробуючи пiдспiвувати пiд примiтивний електронний мотив, прохрипiла крiзь сигаретний дим Лаура й рiзко опустила пiдборiддя на долоню. Її лiкоть поїхав по барнiй стiйцi. Я стояв поруч iз ганчiркою для протирання столiв на згинi руки, так що встиг упiймати її за плече, поки голова не стукнулась об мармур.

– Обережно. Язика прикусиш.

– Н-но н-но, – п'яно засмiялась Лаура. – Вiн менi ще сьогоднi потрiбен. Т-т-тоха, а от голуби – ч-чому не летять над нашою зоною? Т-ти коли бачив голуба? Чи хоч горобця?

– Я вiдмовляюся про це думати, – сказав я, продовжуючи тримати її за плече.

Кiлька разiв я бачив у червонiй зонi котiв – але тiльки крiзь вiкна, не надворi. Можливо, десь у кiмнатах були й собаки та iншi тварини, але в REE-17 я не бачив нормальних тварин на волi, тут лазили тiльки щури по ночах, та ще комахи в будинках, перетворених у бiднiших районах на сортири.

– Не бачиш, третiй столик? – шипить з-за мого плеча адмiнiстраторка.

Я з жалiстю дивлюся на неї: жили на худiй шиї випинаються дедалi бiльше, зморшки навколо носа поглибшали, пiд очима мiшки. Я розумiю, що вона серйозно хвора.

– Вже йду, – кажу лагiдно.

Двоє мордатих, якi були тут у мою першу змiну, приходять щовечора. Досi сiдали за кутовий VIP-столик. Сьогоднi вони нiяково вклонилися туди, в темряву, й пiшли разом зi своїми дiвчатами-вiсiмнадцятилiтками за столик ближче до центру залу. Вiдкритi з усiх бокiв.

– Для початку, водочки, – розтягує слова один з мордатих.

– Двi, як завжди, – стверджую, радше нiж питаю я i йду по двi пляшки до бару.

– А потiм соляночки, – скоромовкою промовляє другий менi услiд.

Я прочиняю дверi в кухню: «Двi солянки». Коли я повертаюсь iз пляшками, другий мордатий скоромовкою звертається до своєї дiвчинки:

– Ти якого хуя вчора з Ашотом робила, блядь хачовська?

Вiн рiзко пiднiмає руку й хапає її рукою за скальп, я зi стуком ставлю пляшки на стiл i хапаю мордатого за зап'ясток:

– Це жiнка, легше!

Вiн не вiдпускає гриви дiвчини, вона пiд його рукою опустила голову, стиха скиглить i не рухається. Мордатий пiднiмає очi на мене й вiдбарабанює:

– Ти чо, ващє страх загубив, холуй пiдарський?

– Пусти її.

– Не пхай свого писка в чужi справи, – крiзь зуби цiдить вiн.

– Ваня, пiзнiше розберешся, – тягне слова його приятель. – Старий дивиться.

Обоє зиркають самими лише очима в темний куток, i мордатий випускає волосся дiвчини, а я його зап'ясток.

– Сучка, – каже мордатий дiвчинi, яка випросталась i закрила обличчя долонями. Мордатий повертається до мене i, понизивши голос, шипить скоромовкою: – З тобою ще поговоримо, пiдар. Неси жерти.

Я йду на кухню, тут, як завжди, пахне застарiлим жиром, хлоркою та гнилими ганчiрками. Забираю пiдiгрiту солянку, йду назад, стискаючи зуби, i перед столиком шпортаюся навпроти мордатого. Гаряча жирна рiдина вихлюпується, одна тарiлка мимо, солянка глухо плямкає, бiла тарiлка з приглушеним вiд жиру брязкотом розбивається, шматки бiлої порцеляни ковзають по темнiй плитцi пiдлоги. Друга тарiлка потрапляє мордатому на ширiньку, мордатий підстрибує вiд столу назад, вiн шипить i хапається руками між ноги, тарiлка з'їжджає по його колiнах, не розбивається i з гудінням кружляє по пiдлозi. Мордатий згинається, пiднiмає голову й дивиться спiдлоба на мене, руками вiдокремлюючи мокрi гарячi штани вiд свого тiла, щоб вистигло:

– Ах ти педрила!

– Я не хотiв.

– Ти пiдар гнiйний, за лоха мене тримаєш, – тарабанить мордатий i випростується, бо солянка на його штанах досить вистигла. Вiн на голову вищий за мене i ширший. Його дiвчина вiдвертає погляд. Мордатий робить крок до мене й потрапляє кулаком у нiс, я при падiннi вдаряюся лiктем об сусiднiй порожнiй столик, i розряд болю перекриває все, що робить i робитиме мордатий, я лише качаюся по пiдлозi й намагаюся лiвою рукою схопити себе за правий бiцепс трохи вище лiктя, а коли бiль ущухає, бачу над собою зморшки адмiнiстраторки. Вона примудряється дивитися на мене, задерши голову вгору, хоч я лежу на пiдлозi:

– Нахуй звiдси.

Мордатого, який мене побив, тримає ззаду пiд обидва лiктi його приятель, той уже не рветься до мене, тiльки продовжує матюкатися скоромовкою, триповерховими.

Я працював у «Точцi G» майже мiсяць, але звiсно, зарплатню менi не виплатили. Добре хоч чайових сяк-так вистачало прожити вiд змiни до змiни.

Цілий наступний тиждень я безуспішно, як i першого разу, намагався знайти роботу.

Висiв на шиї у Романа. Вiн i знайшов менi нову:

– Знайомому потрiбен грузчик.

Грузчиками у червонiй зонi називають вантажникiв.

– Але менi потрiбен надовго. Ти ж надовго? – запитав господар.

– Так, – кивнув я.

– А то вiчно йдуть через три-чотири мiсяцi.

– Я надовго, – повторив я.

– Чи йдуть у запiй, три днi на роботу не приходять, а ти сам розвантажуй, – не заспокоювався вiн.

– Я не п'ю.

– Менi потрiбен постiйний грузчик, – наполягав господар.

Вiн розмовляв зi слабким акцентом, але без помилок. Це був азербайджанець рокiв п'ятдесяти на iм'я Алiк, зi стриженим пiд машинку посивiлим волоссям. Вiн починав повніти. Алiк приїхав пiд хлiбний кiоск, який стояв на перехрестi Героїв Севастополя з Борщагiвською, старим бiлим унiверсалом. Крiзь немите лобове скло з переднього сидiння на нас дивилася його дружина, також рокiв п'ятдесяти, з темнiшим, нiж у Алiка, обличчям, із розпущеним по грудях лискучим чорним волоссям, дуже товста. Коли Алiк повертався до неї спиною, вона пiдбадьорливо менi усмiхалася.