– Сьогоднi роковини. Валера знає. Антон-бек, я приїхав сюди з одного мiста у Ферганськiй долинi. Ти про нього, напевно, й не чув. Тодi теж був травень. У нас у Ферганськiй долинi о цiй порi дуже тепло, правда, абрикоси давно вiдцвiли, зате все зелене, ще не вигорiло. Сонце палить, але пiд деревами густа тiнь… Менi було двадцять рокiв, – Улугбек зiтхнув. – Тодi зони тiльки починали називати зонами, а так то були країни. Я стажувався в однiй органiзацiї, яку фiнансували американцi. Вчився на юриста.

Зони зонами не називали, але майже вся країна опускалась у червону зону. Я тодi вiрив, що треба тiльки обрати iншого президента – i все змiниться. Бо у нас iще й президент був: сидiв у крiслi – й iншого не пускав. А в сусiднiх зонах то там скинуть свого, то там. Ну i наші захотіли.

Пiвмiста вийшло на вулицi. Ще й з усiєї провiнцiї поз'їжджалися. Травень, весна, молодiсть, а ще й попрацював пiвроку з американцями – ми все зможемо, демократiя! Ти колись був серед великого натовпу, який вiрить у себе, Антон-бек? Нi? Тут кожен тобi брат. Коли тебе випадково штовхнуть, ти усмiхнешся, а не розізлишся. Ти забуваєш, що вчора ви сперечалися, тут у вас одна мета. Якщо ти зашпортаєшся, тебе пiдтримають. I разом ви гори звернете. Я скандував, пiднiмав кулак над головою, часом тримав край транспаранта. Фотографував, бо моя органiзацiя хотiла фотографiй.

У мене сiли батарейки. Знаєш, Антон-бек, що таке батарейки? Тодi їх надовго не вистачало. Я побiг в офiс по новi. Я дуже везучий. Буквально десять хвилин туди, десять – назад.

I поки я був в офiсi, то почув пострiли, а потiм крики. Спершу кричали жiнки, потiм вони верещали, а невдовзi почали кричати чоловiки. Я визирнув у вiкно, спершу нічого не побачив, а потiм з боку великої вулицi побiгли люди. Вони бiльше не пiдтримували одне одного. Тепер кожен за себе. Старий чоловік упав, а ззаду бiгли молодшi, й вони перестрибували через нього. Нiхто не зупинився допомогти, потiм натовп став густiшим, i бiльше я старого не бачив. Люди розбiгалися по дворах, вони пробували дверi пiд'їздiв, шукали вiдiмкненi, але натикалися на кодовi замки.

Я дивився згори, як люди метушаться всерединi двору, вони опинились у мишоловцi, а потiм вузький прохiд, звiдки всi прибiгли, загородив бронетранспортер. На баштi сидiв солдат iз кулеметом, вiн пустив чергу справа налiво, по колу прошив усе подвiр'я, й кiлька людей упали. Знову вереск, решта попадали животами на землю. Броньовик здав назад i зник. Я дивився згори i почув схлипування, а потiм зрозумiв, що схлипую я.

Антон-бек, армiя зразу стрiляла металевими кулями, без сльозогiнного газу, без гумових куль, без водометiв, без попереджень. Одразу. Ти знаєш, що таке армiя? Так тодi називали блеквотерiв, тiльки вони вважалися не приватними, а народними. Вони мали захищати народ, але, як i нинi, захищали господарiв.

Наш пiд'їзд був наскрiзний, i я вийшов з iншого боку, щоб не бачити людей, по яких стрiляли з БТР. Я пiшов дворами до замiжньої сестри. Побоявся йти додому, до батькiв. Я знав, що мене шукатимуть, бо працював у цiй органiзацiї, а уряд, як тодi називали менеджмент, стверджував, що всi люди, якi вийшли на протести, є пiшаками закордонних агентiв. Я працював на цих агентiв.

Я помічав тiла на вулицях i намагався не дивитись, але дещо не змiг не побачити. Коли я залiз через паркан у двiр сестри, її чоловiк став кричати на мене. Вiн вiд початку був проти цих мiтингiв, а тепер я наражаю на небезпеку i його, i свою сестру! Вони щойно одружилися, чоловiк сестри був тiльки на два роки старший за мене, а сестру видали замiж у сiмнадцять, не дуже й питаючи. Сестра заступилася за мене, її чоловiк сказав, щоб я переночував у сiнi бiля вiслюкiв, але щоб удосвiта зник, – Улугбек пiднявся з табуретки, пiдняв кришку вiдра в кутку кухнi й зачерпнув кухоль води.

Поки вiн пив, ми мовчали. Валера заховав обличчя в долонях, спершись руками на стiл.

– Уряд потiм визнав сто вiсiмдесят сiм загиблих, – сказав Улугбек. – Але я на власнi очi бачив десятки вантажiвок, Антон-бек. Я в пiтьмi скрадався попiд стiнами перед свiтанком, коли нiч найтемнiша. Я почув гуркiт i сховався вiд свiтла фар за стовбуром шовковицi. Я не рахував, бо тремтiв i намагався злитися з деревом. У тишi нiчного мiста гули вiйськовi вантажiвки, вони проїжджали повз мене одна по однiй, я тремтiв, i це тяглося нескiнченно. Темно-зеленi машини вилискували у свiтлi фар одна одної. Колеса з глибокими протекторами в половину мого зросту. Кузови вкритi брезентовими тентами.

Машини їхали за мiсто. Скидали тiла у виритi екскаватором ями серед вiйськового полiгону. Потiм привозили цистерни й заливали трупи кислотою. Щоб неможливо було впiзнати. Там були тисячi трупiв, Антон-бек. Тисячi трупiв.

Я перечекав останню машину й побiг. Потiм дiзнався, що тiєї ночi до батькiв приходили. Мене шукали. Дзвонили на роботу. Пiд час мiтингу держбезпека вела оперативну зйомку, i потiм шукала тих, кого впiзнала на вiдео. Протягом наступних тижнiв зникли тисячi людей. По них приходили додому, на роботу. Забирали – й вiдтодi цих людей бiльше нiхто нiколи не бачив.

– Хто, – запитав я, вiдчув хрипкий голос i прокашлявся, – хто приходив? Блеквотери?

– Вони не представлялися. Були в цивiльному. Мабуть, держбезпека. Так, зараз це теж були б блеквотери.

– I ви втекли сюди?

– Не одразу, – сказав Улугбек. – Спершу поїхав до двоюрiдної тiтки у Ташкент. Там i дiзнався, що зникають люди. Батьки передали менi, скiльки могли. Я заплатив одному, вiн перевiв мене пустелею через кордон. Зрештою дiстався нинiшньої REE-3, найбiльшої з зон Газпрому, де було легше знайти роботу й перебитися до кращих часiв. Але невдовзi нашi почали зникати й у газпромiвських зонах. Тамтешня держбезпека працювала на одну руку з узбецькою.

Тодi по радiо я почув, що всi ми, виявляється, iсламськi фундаменталiсти, – Улугбек стиснув губи, зморшки-променi вiд кутикiв очей опустилися вниз. – I всi ми, виявляється, були бiйцями клану, що бореться за владу. Газпромiвськi блеквотери вiдловлюють у REE-3 терористiв i повертають їх узбецьким силам правопорядку. Моя американська органiзацiя мовчки прийняла цю версiю.

й потрібно було зберігати присутнiсть у Ферганськiй долинi.

– Отак, – Улугбек без стуку поставив порожню стопку на стiл. – Я мусив тiкати далi. Приїхав сюди. Пробував узяти штурмом фортецю Європу. Подався на статус бiженця. Поки тягнувся процес, продавав шаурму. На будовах працював. Через три роки одружився з українкою, мамою Умiди. Згодом почали з'являтися стiни мiж червоними й зеленими зонами. Так ми тут i лишилися. Жiнка померла десять рокiв тому. Ось, Антон-бек, лишилась Умiда. Бережи її менi.

– Буду.

Валера мовчки потягнувся через бильце кушетки до гiтари. Перебираючи струни, став тихо награвати щось меланхолiйне. В його ручищах гiтара здавалась маленькою, як укулеле. Валера схилив голову.

– А то я старий став, – зiтхнув Улугбек. – Тепер хiба вулицi пiдмiтати й можу. I знаєш, Антон-бек, хоч скiльки вже тут живу… Коли не мiг знайти роботу, показують пальцями: от, ми працюємо, вiн понаїхав i сидить на шиї. Коли знаходив роботу – от, ми без роботи, бо вiн понаїхав i забрав наше робоче мiсце. А пенсiя як не свiтила, так i не свiтить.

– От за що-що, – пiдвiв голову вiд гiтари Валера, – а за це не переживай. Вона давно нiкому не свiтить.

Вiн перевiв погляд у вiкно, не припиняючи бринькати. Я взяв пляшку й розлив рештки горiлки, свою стопку перехилив не чекаючи на них.

– Давайте розкажу, чому я тут.

– Тiкаєш, – одразу сказав Улугбек.

– Умка розповiла?

– Нi. Це й так ясно.

Я розповiв про блеквотера в Кей-Пi Сiтi, про те, як вважав себе вбивцею, а потiм з'ясувалося, що не вбив. Валера поклав гiтару на колiна й перестав грати, а я все силувався пояснити головне i сп'яну не мiг, i менi здавалося, що вони мене не розумiють:

– Розумiєте, рiч не в тому, що я мав тiкати, – молов я. – Рiч у тому, що ти думаєш: от, я вбивця. Я вбив, i хай з необхiдностi, i не хотiв, але ж я вбив людину. Тепер я нiколи не буду таким, як досi. I це не менш страшно, нiж якщо вб'ють тебе. Тобi ввижається той бляк i як iз його шиї б'є кров, вiн притискає руку, а крiзь пальцi капає, й тобi це сниться, ти це бачиш, коли завтикаєш у вiкно маршрутки, стрiпуєш головою й боїшся зануритись у себе. Ось Бек розказував, як вiн тiкав, щоб залишитися живим. Це страшно, але бути вбивцею не менш страшно, а то й страшнiше…