– Тодi ти спи, як тобi зручно, а я згорнуся навколо. Щоб торкатися всiм тiлом.

Вона провела долонею по моїй щоцi:

– Нiчого, колись так буде.

Голос Умiди був нiжний, але непереконливий. Я присунувся ближче, обiйняв i притулився щокою до її щоки, щоб Умка не бачила моїх очей. Дивився за її плече на потертi жовто-коричневi шпалери i думав, що все-таки ночувати з нею я б хотiв не тут. Сутенiло. Через двi години я мусив iти на останню маршрутку на Борщагiвку.

– Не завжди тобi буде на шосту ранку в iнший кiнець мiста, – вона гладила мене ззаду по шиї.

Так. Досить. Зараз ми тут i поруч. Я вiдсунувся назад i дуже серйозно зазирнув їй в очi:

– Я часом думаю, – насупився я. – Ось ми такi iнтелектуальнi створiння, правда? А одна з найбiльших радостей у життi – це зробити отак!

Я просунув руку пiд ковдру i стиснув її сiдницю. Половинка була несподiвано й приємно прохолодна, вона iдеально вмiщалася за формою й розмiром у розкриту долоню. Умiда хихикнула i стиснула мене так само, мiцно, тiльки її рука, звичайно, була значно менша за мою.

– А почнеш забагато думати – супиш брови, стискаєш зуби, – закiнчив думку я. – Курт Воннегут написав книжку, де люди еволюцiонують у щось на кшталт морських котикiв. Iз меншими мiзками. Стають щасливiшi.

– Ти сам як той котик, – усмiхнулась Умiда.

– Тюлень, – я вiдкинувся на спину i став плескати вiдкритими долонями, зображуючи ласти: – Ав-ав-ав-ав-ав!

Умка тицьнулась обличчям менi в бiк:

– А я мрiю, щоб можна було взагалi на тиждень зникнути вдвох.

Здається, у нас обох сезон мрiйництва, подумав я.

– I щоб не працювати, – зiтхнула Умiда, а потiм швидко додала: – але так, аби не втратити роботу, а через тиждень можна повернутися.

– Це називається вiдпустка.

– Вiдпустка, – Умiда кивнула з серйозним виглядом. – I щоб можна було з зони виїхати. До лiсу. Думаю, приємно було б. Iти лiсовою дорогою, пiсок пiд ногами. Триматися за руки.

Умiда лежала у мене пiд боком, пiдiбгавши ноги й легко впираючись колiнами у мене. Я обiймав її за плечi й щокою повiльно терся об макiвку, вдихаючи запах її волосся. Я вiдчував, що скоро захочу ще раз.

– Тато розповiдав, – сказала Умка, – що буквально рокiв десять-п'ятнадцять тому iснували платнi лiси. Платиш на входi – заходиш, i гуляєш собi, й нiхто тебе не вижене.

– А тепер?

– Нерентабельно, – знизала плечима вона. – Скiльки з арника вiзьмеш? Здається, тепер продають абонементи мисливцям, на сезон. Але то жирiкам. Та й без гелiкоптера не долетиш, поруч iз зонами лiси вирубали.

– Чекай. Ти нiколи в лiсi не була?

– Нi. А ти був?

– Двiчi. З екскурсiями. Груповими, так дешевше.

– Класно тобi, – вона театрально зiтхнула. – А я лiс бачила тiльки в альтернативнiй реальностi. Мене мала сестра Iгоря пустила якось. Правда, не знаю, наскiльки той вiртуальний лiс схожий на справжнiй, – Умiда хихикнула. – Бо там над папороттю маленькi феї лiтали. Такi, у бльосточках, – вона поворушила пальцями, – iз фiолетовими крильцями.

Я хмикнув. Умiда знов зiтхнула, цього разу стриманiше, бо не грала:

– А тепер замiсть лiсу й фей треба думати, щоб нас бодай звiдси не вигнали.

За наступнi два тижнi ми тiльки раз змогли усамiтнись i поговорити про фей над папороттю. Мешканцi Подолу готували контрнаступ – i Умка була зайнята.

Девелопери знесли будинки дев'ятнадцятого та двадцятого столiть мiж вулицями Спаською та Хорива до рiвня землi. Лишилися вкритi сухим цегляним пилом i уламками каменю фундаменти та засипанi пiдвальнi примiщення, в яких просiдали з тихим шелестом уламки цементу. Над рiвнем землi подекуди стирчала металева арматура. Бульдозери валили дрiбнi структури, а основну роботу, вiдтіснивши нас i поставивши кордон iз качкiв iз бейсбольними битами i травматичними пiстолетами, девелопери зробили за допомогою вибухiвки. Ми спостерiгали з сусiднiх дахiв. Чути було приглушений вибух, потiм верхнiй поверх будинку просiдав, зникав за iншими будiвлями, i з мiсця вибуху пiднiмалася суха сiро-коричнева хмара пилу. Пил долітав до нас i потiм рипiв на зубах. Пiдiрванi будинки акуратно складалися всередину. Вибухотехнiки знали свою роботу. Потiм iще тиждень девелопери розчищали завали, вивiльняючи мiсце. Далi їм доведеться розчистити ще кiлька вулиць. Iмовiрно, всi квартали до Верхнього Валу.

На мiсцi «ґеджеконду» мiж Контрактовою та Спаською, де великих будiвель нiколи не було, девелопери вже пiшли пiд землю. Тепер тут був котлован завглибшки метрiв п'ять. Той, який почали копати на наших очах. Iмовiрно, цей котлован був лише заготовкою для подальшого розширення та поглиблення.

Я казав собi, що не мiг тодi пiд час протистояння нiчого зробити. Це правда. Але навiть Умiдi я не розповiдав про вiдчуття спiвучастi, що виникло, коли кремезний бригадир бив мене в живiт, i якоїсь митi ми зустрiлися поглядами, i я знав, що тiльки вдаю справжнiй опiр, i що бригадир, б'ючи мене, це розумiє, й вiн б'є мене в живіт упiвсили, i я тримаюся впiвсили. Менi треба зберегти обличчя перед нашими, йому треба зберегти обличчя перед пiдлеглими. Я напружував прес, i удари навiть не проходили до нутрощiв. Тiльки пекла поверхня шкiри та болiли м'язи. Оскiльки я все не розчiплював рук, бригадир поступово бив сильнiше, поки його гра не переважила мою гру, й тодi я просто вiдпустив стрiлу i спустився з бульдозерного ножа i пiшов до Улугбека, до Наомi й бородатого Iгоря.

У тижнi, коли арники готували контрнаступ на забудовника, я зрозумiв тиху повагу до Умiди з боку мiсцевих, яку постiйно вiдчував i досi не мiг пояснити. Умiду, наполовину узбечку, мовчки шанували навiть схильнi до расизму хлопцi з Кожум'якiв, а багато жiнок з Житнього та Подолу називали її «донечка».

Умка нiколи не знала точно часу свого повернення з зеленої зони. Закiнчивши роботу прибиральницi по вiзi, вона крутилася бiля складiв i аптек по той бiк стiни, вивiдуючи мiсця зосередження лiкiв для драг-трафiкантiв. Часом поверталась о другiй або третiй дня, вiдразу пiсля мого приходу на Подiл. Iнодi її не було до десятої вечора. Я ходив уздовж Валiв, коли не сидiлося на Турiвськiй, i вiдчував себе кинутим собакою й хотiлося вити, якщо її довго не було. Умiда приходила з боку Житнього ринку. Пiсля закриття КПП на Контрактовiй у зв'язку з редевелопментом i протистоянням мiж забудовниками й мешканцями сламiв, Умiда ходила в зелену зону й назад через Львiвську площу. Вона йшла в мiй бiк по краю кам'яного пiдвищення, де пiшохiдна зона мiж Верхнiм i Нижнiм Валами на пiвметра вища за проїжджу частину, але вся пiшохiдна частина заставлена припаркованими авто. Тому йти Умiдi доводилося по бровцi. Я помiчав її здалеку i пробирався мiж машинами, якi завжди стояли тут у заторi чи повiльно сунули в тягнучцi. Я протискався мiж крайньою машиною та вертикальним пiдвищенням, терся штанами об кам'яне облицювання бровки, йшов назустрiч Умiдi, вона бачила мене й усмiхалась. Ми пiдходили одне до одного впритул, вона на метр вище, я обiймав її колiна, терся щокою об стегно, вона пестила менi волосся, потiм спиралася долонями на плечi:

– Оп! – i я пiднiмав її й не опускав на землю, вона була легенька i тендiтна в моїх обiймах, нарештi я давав їй торкнутися ногами землi, й ми секунду-двi цiлувалися мiж машин у заторi, й нiхто не сигналив на нас, а тодi я брав її за руку й вiв у бiчнi вулички, де трафiк менший i можна йти тротуаром, я пробував вести її додому, але Умка ще мала зайти до Олени Петрiвни за два квартали звiдси й домовитися про пiсок на акцiю, чи перетнутися бiля Житнього з Iгорем щодо контролю над молоддю з Кожум'якiв, або сходити на збори базарниць, бо вони хотiли гарантiй своєї безпеки пiд час протестiв, i так далi, й так далi, й це затягувалось до вечора, а я ходив за нею слiдом, як хвіст, аби хоч так побути разом.

Я вихоплював уривки з пiдготовки до акцiї:

– Олено Петрiвно! Як машини? Буде шiсть? А по скiльки ходок? Так, скидаємося. Тато ходить по плавучих кварталах, Валерiй Цюцюра – ближче до Щекавицi.