У Лінки готували мало. Хіба що на свята. Але нічого особливого — її мама проводила на кухні мінімум часу, бо в житті були й важливіші речі. Вона багато працювала й уважала, що готування — це друга робота, на яку жінка добровільно погоджується. Лінка харчувалася такими простими стравами, як консервовані голубці, котлети з домової кухні або макарони із соусом песто. У неї вдома це нікому не заважало. І тільки бабусі, приїжджаючи до них, впадали у відчай, тому в кухні відразу починало щось булькотіти й апетитно пахнути.

Тепер Адріан точно міг приготувати більше страв, ніж його дівчина. І йому було прикро, що того, чого навчився протягом кількох місяців, він не робив раніше. Для мами. Батько, як завжди, не мав часу. Але слід зізнатися, що він справді був дуже зайнятий. Бідолашний тато страшенно багато працював. Адріан же тільки вчився.

Поки що його пошуки праці нічим не увінчалися. Треба цим зайнятися серйозно. Мабуть, він був занадто перебірливим. От готування — то інша справа, це йому дійсно подобалося. Відбивні, картопля, салат. Куряча грудка, картопля, помідори. Грибний суп. Це виявилося зовсім неважко. А татові було приємно, коли повернувшись пізно ввечері, він міг з'їсти теплої страви.

А сьогодні Адріан вирішив приготувати щось особливе. Не для тата. Для Лінки і, звісно, для себе, адже то був його день народження. Дев'ятнадцять років. Ніколи більше йому не виповнюватиметься «-надцять», це востаннє. Принаймні це треба відсвяткувати. Крім того, він досі ніколи не відзначав свого дня народження з Лінкою, а вона ж була для нього найважливішою, тому це вимагало подвійного свята. Нині він навіть не думав про якісь там відбивні із салатом. Хіба це годиться для романтичної вечері? Сьогодні Адріан вирішив зробити карі з курки.

Карі він полюбив ще в Лондоні, воно було там таким популярним, як у Варшаві сайгонки чи яловичина в кисло-солодкому соусі. Тітка показала йому район Лондона, де повітря пахло індійськими прянощами. Він обожнював ходити до дешевих барів на Брік-Лейн, де працювали невисокі азіати, і куштувати щоразу нові страви, запиваючи їх коктейлем манго-лассі або індійським чаєм. А ще він любив їздити до Кемдена, де була чудова street food, якою можна було насолоджуватися просто на вулиці.

Коли він повертався до Польщі, тітка дала йому кілька торбинок із приправами, купленими в індійській крамниці. Сказала, що в звичайному продуктовому такого не знайдеш. І, мабуть, мала рацію, бо суміші фантастично виглядали й пахли. Адріан ще жодного разу їх не використовував. Сьогодні мав зробити це вперше.

Найдужче його дратувало те, що кухня в них була такою крихітною. Воно й не дивно, що чоловіки не хочуть готувати в таких мікроскопічних приміщеннях... «Хто їх тільки проектував?» — подумав Адріан. У цій вузькій кишці, яка мала площу метрів зо три, була манюня кругла раковина, духовка, а з іншого боку — дві шафки й невеличкий столик. Коли хлопець нахилився, щоб вийняти із шафки сковорідку, то боляче забив сідниці об дверцята, за якими стояло відро для сміття. Мабуть, він був не першим і точно не останнім, бо дверцята висіли тільки на одній петлі.

Коли Адріан готував, йому ніяк не вдавалося розкласти все на столі, тому довелося перенести потрібні речі на підлогу, бо там було значно більше місця. Різав, відбивав м'ясо, присмачував на кухняній дошці, яку поклав просто на викладену кахлями підлогу. І все навколішки. Мама якось краще давала собі із цим раду, але вона була значно тендітнішою за нього. Йому здавалося, що в нього от-от почнеться напад клаустрофобії. До того ж, у фартуху було страшенно гаряче.

День народження. Так і кортіло дізнатися, що ж отримає від Лінки. Він навіть не уявляв, проте несподіванки любив.

Порізав куряче філе невеликими шматочками. Окремо в мисочці приготував маринад з оливкової олії, лимонного соку й суміші прянощів. Додав до м'яса й перемішав, а тоді поклав у холодильник. Тепер треба трохи почекати. На щастя, залишалася ще година. Вивільнився з фартуха, а щоб не забруднитися, зняв джинси й футболку, які поклав на табуретку. Залишився в самих боксерках. «О, так справді найзручніше готувати, — подумав він. — І як я раніше не здогадався?»

Тепер десерт. Він давно знав, що саме хоче приготувати. Тирамісу. Воно було досить вишуканим, щоб уразити Лінку, а рецепт здавався простим. Продукти купив раніше: печиво, маскарпоне, яйця. Кава удома була, щоправда, трішки, але ж цього має вистачити. Розтер жовтки із цукром, додав маскарпоне. Спершу маса виглядала якось дивно, але що довше він збивав її, то більше вона нагадувала крем. Шоколад потер на тертці, заварив каву. Пхе, легкота. Він завжди знав, що італійці ледацюги. Їхні найкращі страви, тобто макарони й піца, базувалися на дуже простих ідеях.

«Найпростіше завжди найкраще», — подумав він, складаючи просякле кавою печиво до форми. Звісно, працював він на підлозі, бо лише тут можна було щось зробити. На печиво виклав половину маси й підвівся, аби дістати з холодильника шоколадну стружку.

Він і гадки не мав, як усе сталося. Задзеленчав телефон, Адріан вигнувся, щоб підняти слухавку. В одній руці тримав мисочку із шоколадом, а другою намагався сягнути по трубку. Утратив рівновагу. Лише потім помітив, що підсковзнувся на яєчному білку, який витік зі склянки. Певне, він її ще раніше перекинув. Намагаючись не впасти, хлопець схопився за ручку шафки, але шафка відчинилася, і він сів, і навіть проїхався кілька сантиметрів по чомусь. О ні. Цим «чимсь» виявилася форма з тирамісу. Посудина тріснула, на щастя, вона була пластмасова. У всьому треба шукати позитив. Могло й гірше бути, наприклад, поранив би сідниці. Адріан підвівся. Трохи забився, але найгірше було те, що картаті боксерки обліпив крем. «От і капець із тирамісу», — подумав він.

І раптом почув, що до квартири хтось увійшов.

— Агов! Двері були відчинені! Ти є? — почувся Лінчин голос. — Я прийшла трохи раніше, бо вже не могла дочекатися! А що ти тут... — Лінка вражено замовкла. Глянула на Адріана, який із нещасним виразом обличчя стояв у самих трусах, а тоді вибухнула сміхом. Він теж засміявся.

— Божечку, ну й вигляд у тебе, — проказала вона крізь сміх. — Бачу, що ти... готуєш? Чи це якийсь... гм... мистецький хепенінг?

— Хепенінг на тему: «Шлях до серця пролягає через шлунок», ха-ха!

— Через шлунок? — Лінка глянула на вимащені кремом Адріанові сідниці. — Ну, не знаю. Але моє серце завжди з тобою. Допомогти тобі із цим... хепенінгом?

— Я сам упораюся, сонечко. Буде найкраще, якщо ти підеш до вітальні й спокійно почекаєш. Там є різні цікаві журнали...

— Ага, «Ланцет» твого тата. Підозрюю, що я всю підшивку перечитаю, доки тобі вдасться щось приготувати, — Лінка аж заходилася від сміху. — Ну, гаразд, я вже йду. У мене із собою «Страждання молодого Вертера», наступного тижня ми його обговорюємо на уроках. Треба було прочитати на канікулах, але я не встигла. Перш ніж ти причепуришся, я, може, якраз і прочитаю, книжка невелика. Цікаво, від нестравності Вертер теж страждав? Якщо готував із тобою...

— Лінко! Ну, чого ти глузуєш, я справді дуже стараюся!

— От за це я тебе й люблю! — вона поцілувала його просто в губи, а тоді пальцем провела по вимащених кремом сідницях. — Супер! — витерла сльози, які їй потекли від сміху й подалася до вітальні читати.

«Уфф, вийшло», — подумав Адріан. Так, панікувати не можна. Нехай тирамісу не вдалося, але ж є м'ясо. Глянув на миску, у якій залишалася половина маси з маскарпоне й на пачку печива «Савоярді». Зрештою, можна приготувати десерт іще раз. Його просто буде менше, але для них двох вистачить. Закип'ятив воду в електрочайнику й відкрив банку з кавою. Але кави не було, бо перед тим він використав залишки.

Цікаво, чи тільки із кремом воно смакуватиме? Крем без кави був якийсь засолодкий. А може, додати замість кави якісь фрукти?

Свіжих не було, зате він знайшов консервовані полуниці. Останній слоїк у шафці. Їх робила мама. Мама... Відкрив, понюхав. Ах, який запах. Адріан обожнював полуниці. У нього було таке відчуття, наче він збирається вчинити якесь святотатство. «Але ж краще їх з'їсти, аніж вони зіпсуються», — подумав хлопець.