Вона не казала так, щоб задобрити маму або втішити. Наталіїна мама справді була дуже красивою. Зі своєю класичною італійською вродою вона виглядала стрункою, та при цьому мала пишний бюст. Нагадувала кіноактрису Софі Лорен. Ну, майже нагадувала. Якби ж іще не цей сумний, пригнічений погляд жертви.

Крім кофтинки в пакунках виявилися нові шпильки й ще одна міні-спідничка до колекції. «Шкода лише, що мамі нікуди все це надівати й вона продовжує ходити вдома в халаті», — подумала Наталія. Бо й кому їй показуватися в цьому? У неї навіть жодних подруг немає. І роботи. Усе завжди оберталося навколо батька. Батько те, батько се. Готувала йому, чепурилася для нього — і що з того? «Суцільне «ге», — подумала дівчина. І, неначе відгадавши її думки, мама раптом заплакала.

— Мамо, що таке, чому ти плачеш?

— Я зовсім не плачу. То мені просто щось пригадалося. Але вже все гаразд... Піду якусь вечерю приготую.

— Я недавно канапки їла, — сказала Наталія, ковтаючи слину.

— Сама? — здивувалася мама.

І слушно, бо раніше Наталія нічого собі сама не готувала. Лише чекала, доки їй подадуть.

— Ну, так... бо я вже зголодніла, але не знала, коли ти повернешся.

Наталіїн план був простим. Мама не повинна здогадатися, що вона менше їсть. Тому зробила собі два бутерброди із сиром та шинкою. Залишила на столі дошку й купу крихт. Хліб навмисне не заховала. Бутерброди загорнула у фольгу й поклала до рюкзака. Завтра дорогою до школи віддасть їх котам. Наталія завжди проминала подвір'я, де була купа худющих створінь, які пронизливо нявчали. Хтось же повинен їх підгодовувати, отож можна сказати, що це добрий учинок. Наталія знала, що не існує об'єктивних істин. Усе залежить від точки зору.

Навіть голод залежав від точки зору. Від того, як до нього ставитися. Кажуть, що можна навчитися приборкувати навіть біль. Є люди, які навіть за найтяжчої хвороби відмовляються приймати знеболювальні засоби, настільки вони контролюють своє тіло. Не приймають морфію чи чогось схожого. Медитують і навчаються жити зі своїм болем. А буддисти чи йоги, які голодують? Наталія навіть читала, що є такі люди, які живляться енергією сонця. Не споживають жодної їжі, навіть води, а попри це не помирають! Як вони звуться? Бретаріани, від англійського breath — дихати. Здається, якась бретаріанка народила дитину й навіть не годувала грудьми. Дитя теж не їло й не пило, а проте жило. У це Наталія не дуже вірила, та вона знала одне: що менше їси, то почуваєшся легшим, чистішим, коли не їсти, то певним чином позбуваєшся своєї тілесності. Людина стає духовною істотою.

Наталія пішла до ванної, та перш ніж стати під душ, вирішила зважитися.

«Ура! — подумала вона. — Уже п'ятдесят кілограмів. Кругле число. А буде ще менше».

Лінка мала проблему. Адріан досі чекав на свій подарунок. Вона йому сказала, буцім вигадала щось особливе, та насправді навіть не уявляла, що йому купити на той забутий день народження. До того ж, у неї в гаманці гуляв вітер. А навіть, якби гроші й були... Власне, чого б хотілося Адріанові? Лінка весь час сподівалася, що їй щось спаде на думку, згідно з Адріановою максимою, який завжди казав, наче ми можемо вплинути лише на десять відсотків справ у нашому житті. Решта вирішується сама. «Або не вирішується», — додавала, звісно, Лінка, і Адріан сердився, бо був більшим оптимістом, ніж вона.

Після уроків домовилася зустрітися з Наталією. У трамваї задивилася на екран телевізора. Лінка нечасто їздила трамваєм, тому це її трохи здивувало. Телевізор працював без звуку. Дівчина дізналася, що таке по-англійському thanks to. Thanks to his wife he lost 50 pounds. «Завдяки своїй дружині він утратив 50 фунтів ваги». Гм. «Голодом його морила чи катувала?» — Лінку це розсмішило. І скільки це — фунт? Досі вона думала, що це англійські гроші. Зрештою, лише в нашій цивілізації цінується, що хтось завдяки комусь схуднув. Адже навіть бабуся розповідала, що за її часів жінка не могла бути худою, що гладкіша, то краща.

Раптом на екранчику з'явився напис: «Перші потяги «Пендоліно» виїдуть на польські рейки 14 грудня. Продаж квитків розпочнеться вночі, з 15 на 16 листопада».

«Пендоліно»! Цей супер-потяг! А якщо... І Лінка вже зрозуміла, який подарунок зробить Адріанові. Записала собі ручкою на долоні: «15 листопада». А доти треба знайти десь гроші.

— А ти чого така раденька? — поцікавилася Наталія в подруги.

Лінка поділилася своїми думками про подарунок.

— Гадаєш, він зрадіє? — запитала вона Наталію.

— Ну, звичайно! Класна ідея. Ми ж стільки років чекали на ці експреси. Але, знаючи нашу залізницю...

— Гадаєш, і цей запізнюватиметься? «Пендоліно»?

— Звісно. Годинки на дві, — засміялася Наталія. А тоді раптом посмутнішала.

— Що трапилося?

— Нічого. Марцін. Кинув мене.

— Він — тебе? Як це?

— Отак. Я теж цього не можу зрозуміти.

— Але ти сама казала, що він тебе дратує й узагалі, то я думала, що це ти...

— Я теж так думала. Та, видно, насправді все було по-іншому.

— Може, воно й на краще. Хіба ти не цього хотіла? Щоб із цим покінчити? Може, так навпаки легше, що це не тобі довелося?

— Ні, не легше. Він уразив мою гордість, розумієш?

— Розумію. Справді неприємно. Зате ти так класно виглядаєш. Я б у житті не здогадалася, що в тебе якісь проблеми. І ти добряче схудла, правда?

— Ага. Загалом на десять кілограмів, — гордо сказала Наталія.

— Та це ж страшенно багато! Як тобі вдалося?

— Я просто менше їм. І зовсім не їм жирного. Ще кілька кілограмів — і я справді класно почуватимусь.

— Може, мені теж варто сісти на дієту?

— Та ти що! Ти й так суперхуда, а в мене скрізь сало. Це після Португалії... Так чи сяк... Може, ти голодна?

— Звісно. Я завжди голодна.

— Зараз чимсь тебе пригощу. Мами немає, але вона зрадіє. Бо ніяк не може зрозуміти, чому я не хочу їсти її спагеті «Карбонара». Триста шістдесят калорій у ста грамах...

— Ти що! Який жах!

— Справді жах. У порції понад сімсот калорій. Кошмар!

— А ти класно орієнтуєшся в тих калоріях.

— Ну, ти ж знаєш, що в мене з математикою все гаразд. Мені не можна, але ти спокійно попоїж, бо худа мов дошка. Зараз тобі розігрію.

За хвилину кухня сповнилася ароматом підсмаженої грудинки.

— Як же воно пахне! Мені аж слинка тече! — вигукнула Лінка.

І подумала, що, мабуть, ніколи не сяде на дієту. Ну, хіба що справді добряче погладшає. Та доки носитиме розміри, менші, ніж 40 — усе гаразд.

Лінка думала про одне. Як здобути гроші? Цей подарунок, квиток на потяг, міг би бути спільною чудовою поїздкою. Можна поїхати до Кракова... Мабуть, Краків узимку такий гарний! І ще там гарні музеї, Адріан точно був би задоволений. Авжеж... але де взяти кілька сотень? Навіть, якби їй удалося купити ці квитки за акційними цінами, то...

Подумала про різні відомі їй можливості заробітку. Флаєри? Нізащо! Пригадала, як доводилося щоразу прохати, аби її впустили до будинку, і те, як мешканці ставляться до розповсюджувачів флаєрів. Бр-р-р... Тоді вона постійно почувалася якимсь непроханим гостем, мало не загарбником... Друкарня? Іще гірше. Зрештою, друкарня асоціювалася в неї з Адріановою мамою. Лінка її там побачила, але Адріан у це не повірив...

Адріанова мама приховувала, що працює в друкарні, робота була дуже важкою, а її рідні про це не знали. Тому в Адріана ці спогади викликали біль. Лінка не могла знову піти туди бодай через нього. А ще цікаво, що чувати в Лукаша, її товариша з роботи. Вона давно не мала від нього звісток. Може, написати йому, раптом він може щось порадити з роботою?

Написала до нього на Фейсбуку й пішла заварити собі свіжого чаю. Повернувшись до кімнати з паруючим напоєм, прочитала повідомлення:

«Привіт! У мене все супер. Живу тепер на Мокотові. І наразі ніде не працюю, зосередився на навчанні. Про роботу нічого не чув, та коли про щось довідаюся, дам тобі знати. Лукаш».