Я ще нікому про це не розповідала. Ну, майже нікому, лише Літа знає. Мабуть, через це я й почала вести щоденника. Звичайно, що це не якийсь там паперовий товстий зошит, як за царя Гороха, бо я вже майже розучилася писати. Навіть коли в школі щось записую, то це виглядає жахливо. Тому пишу в комп'ютері. Створила собі папку, яку назвала «Наполеонівські війни». Це, щоб нікому, особливо мамі, не спало на думку туди зазирнути. Схоже, що наші діти взагалі не вмітимуть тримати ручку в руці. Діти! Мабуть, не мої, бо я їх точно не хочу мати. Після всього, що відбувається в нас удома, мені стає недобре від самого слова «родина».

Мої батьки вирішили розлучитися. Саме про це я нікому не розповідала. Не знаю, чому, але мені якось соромно. Може, тому, що саме родина була в моєму житті основою, чимсь, у чому я завжди була впевнена. Може, я й усвідомлювала, що те, що поєднує маму й тата — це не якась там Love Story, як у кіно, але ж таке кохання існує тільки в дурних романтичних комедіях. Вони просто завжди були разом, ми всі були разом.

Зрештою, останнім часом мені навіть здавалося, що все якось змінилося на краще. Мама наче більше старалася, ми разом ходили по крамницях і мені навіть вдалося переконати її купити собі першу в житті міні-спідницю! У мами повна шафа одягу, але все це якісь цнотливі спідниці за коліно, просто огидні! А в неї такі гарні ноги! От тільки вона замало про себе дбає й замало демонструє свою красу. Тому скидається на сіру мишку, а вона ж така гарна, навіть вродлива, не те, що я! Щоправда, колись мене вважали гарною. На жаль, останнім часом я виглядаю як типовий пельмень. А в мами така класична врода, як в італійських кінозірок. І в цій міні-спідниці вона виглядала суперово! Міні, нові блузки з викотом, а не гольфи, які вона звикла носити, якісь шийні хустки... Мама справді захопилася покупками, а я не нарікала, бо й мені щось перепало. Потім вона почала татові готувати, я навіть жартувала з дівчатами, що мама намагається знову розпалити полум'я у своєму старому, нудному шлюбі. Я таки не помилялася, вона справді намагалася це зробити.

От тільки вже не було чого розпалювати, залишився хіба що попіл, а з того попелу, неначе фенікс, виринула шпарочка-секретарочка, девочка з офісу. На двадцять років молодша. Мене від неї аж нудить. Бачила її фотку. Та ще й де! У татовій мобілці, на шпалерах! Бо коли тато мамі сказав, то вирішив узагалі більше не перейматися, що комусь може бути боляче, і поставив її фотки, де тільки можна. Добре, що я не зафрендила тата на ФБ, хоч він і «стукався». Інакше, мабуть, довідалася б, що він «зустрічається з користувачем Аліцією Фалат», бо девочка так зветься. Аліція, Аліса, «Alice, who the fuck is Alice?»[2] Чесно, аж нудить.

Тепер матері вже не треба докладати жодних зусиль, тому вона продовжує ходити у своєму добропорядному одязі, наче до офісу. Або весь день у халаті. І знову перестала робити макіяж. Так, наче не можна гарно одягтися й нафарбуватися задля себе самої, якщо вже не для батька. Дратує вона мене страшенно, бо крім всього ще й плаче цілими днями й узагалі з нею неможливо говорити. Мені теж хочеться плакати, але я завжди була сильніша. Принаймні я намагаюся не розклеюватися, досить у домі й однієї істерички.

Літа вважає, що я вже майже доросла, що не втратила нікого з батьків, просто вони більше не будуть разом, але ж ніхто з них не помер. А ще каже, щоб я краще переймалася собою й Марціном, що всі довкола розлучаються, і взагалі це не кінець світу. Звичайно, їй легко так говорити, бо її родина завжди була складена із частин, мабуть, Лінці й самій важко сказати, що власне значить це слово.

Її батько давно помер, у Лінки є вітчим, від якого в мами є друга дитина, Лінчин зведений брат. А ще недавно вона довідалася, що Каста — це її сестра, яку мама колись віддала до дитячого будинку. Це була родинна таємниця, і коли Адам, Лінчин вітчим, довідався про це, то пішов від її мами, а потім повернувся, і вони знову разом. Насправді, Літа сказала мені, що, може, мої батьки теж помиряться. От тільки помиритися можна, якщо не було зради. Зраду не пробачають, так я їй і сказала.

Ніде правди діти, я була надто прямолінійною, бо Лінчин хлопець теж її зрадив, коли був у Лондоні. Я ж могла не ляпати зайвого. А Літа тоді сказала, що можна й зраду пробачити, але потім розплакалася, тому я не впевнена, чи ми й далі подруги. Я б точно такого не пробачила. Якщо вже сталося щось таке, то навіщо залишатися разом? Для мене це б жодного змісту не мало. Люди повинні себе контролювати, а якщо не можуть, то вони нічого не варті. Так мені здається.

Ну, але через це розлучення, чи, може, завдяки ньому (я знаю, що це звучить жахливо, бо почуваюся трохи як ворон, котрий радіє, що може поживитися свіжим стервом) моя ситуація кардинально змінилася. Раніше мене мучили докори сумління, що я завалила іспит і через це не потрапила до жодного хорошого ліцею, та коли батьки сказали, що вони планують, я перестала заперечувати. Вони вже раніше пропонували мені приватний ліцей, зрештою, можуть за нього заплатити, але я відмовлялася через власну гордість. У результаті я рік ходила до страшенно слабкого ліцею. Може, я й була там найкращою ученицею, але що з того? Я ж розуміла, що після нього про вступ до медичного годі й мріяти. А я вже зараз точно знаю, що хочу робити в житті.

Звісно, досить було лише натякнути, як батько відразу подзвонив до «п'ятірки». Це найкращий приватний ліцей у Варшаві. І виявилося, що в них є місце в другому класі, бо хтось вибув. До всього вони ще й переїхали. Ліцей знаходиться — увага! — на двадцять першому поверсі Палацу культури! Супер, я вже дочекатися не можу. Трохи побоююся, бо новий клас і таке інше. Але — як сказала Літа — час узятися за себе.