— Якою?

— Не знаю… Пригадуєш, коли ти була малою й посварилася з подружкою? Такою руденькою дівчинкою…

— Івонкою.

— Так, мабуть, що так. Вона щось там наплела про тебе якійсь іншій дівчинці. Я забрала тебе зі школи, і щойно ти прийшла додому, як негайно зателефонувала до неї й дала їй такого прочухана! Я аж заходилася від сміху та разом з тим страшенно тобою пишалася, бо ти так вміла дати собі раду! А тобі ж було лише вісім!

У замку скреготнув ключ. Поверталися Адам і Кай з ялинкою.

— Не кажи йому нічого, мамо.

Та щойно вгледіла ялинку, як сльози знову повернулися.

— Усе, усе мені про нього нагадує! — знову розридалася Лінка й втекла до своєї кімнати.

Лінка сиділа сердита й набурмосена, думаючи про те, що це найгірший святвечір в її житті. Задзеленчав мобільний, але їй не хотілося ні з ким говорити. Мабуть, це Адріан дзвонить, щоб попросити пробачення, але вона навіть не гляне. Коли телефон озвався втретє, Лінка підняла трубку. Це був зовсім не Адріан, а Лукаш.

— Я вже подумав, чи не потонула ти в борщі! То що там із цією акцією з Миколаєм?

Ой леле! Через усе це вона геть забула, що Лукаш обіцяв переодягнутися Миколаєм і прийти до них! Кай продовжував вірити у святого, і вони робили це задля малого. Сюрприз, справжній Миколай, а не щорічний вдаваний спектакль під назвою: «Він прийшов, але дуже спішив, то й залишив подарунок під дверима».

— Ну, чого ти мовчиш? На коропа перетворилася чи що?

— Пробач. У мене просто виникли несподівані проблеми.

— Щось удома? — тепер Лукашів голос був серйозний, стурбований.

— Ні, не вдома. Перепрошую, я забула про все це, але приємно, що ти пам’ятаєш…

Перевірила, чи двері до кімнати добре зачинені. Іще чого бракувало — щоб Кай усе підслухав.

— То о котрій ти зможеш прийти?

— Хіба я знаю? Може, о сьомій? Ми до столу сідаємо завжди рано, починається все о п’ятій, тобто от-от. Я маю в що переодягнутися, але перед тим винеси згори якусь подушку, бо ніхто не повірить у худого Миколая. Ну, і мішок із подарунками, бо мішка в мене немає.

— То подзвони, коли їхатимеш.

На мить Лінка навіть забула про все, що сталося в аеропорту. Найважливіше тепер — діяти, тоді не залишиться часу на роздуми про прикрощі. Зрештою, може, все не так погано, може, Адріан справді з якоїсь причини не міг приїхати на довше. Може, тому він так дивно поводився, бо йому було прикро її розчаровувати? Вона чекала на якусь звістку від нього: есемеску, дзвінок, яка різниця, що поки нічого не дочекалася. Вирішила якось пережити святвечір і поміркувати, що робити далі. А спершу допомогти на кухні.

— Гаразд, то чим тобі допомогти? — поцікавилась у мами.

— Зачекай, — мама тактовно не запитала, чи доня вже заспокоїлася. — Ялинку прикрашають Кай із Адамом, борщ готовий, вушка також. Решта з магазину, і я вже все поставила на стіл. Може, піди до Кая, бо Адам має того коропа забити.

— Як це забити коропа?

— Ну, я не вникаю… Я б у житті не купила живого коропа…

— А де він?

— Де ж йому бути? У ванні.

— Я ж збиралася купатися!

— То скупаєшся після свят, — засміявся Адам.

— Немає чого сміятися, краще зроби з ним щось, — сказала мама. — Халінко, іди допоможи біля ялинки. Тільки двері зачини, як його забиватимеш, щоб дитина не побачила.

Лінка слухняно пішла допомагати Каєві. Прислухалася до звуків на кухні, та на щастя, нічого не було чути.

— Каю, повісь іще ці гірлянди й ось ці яблучка. Я зараз прийду, — вручила йому іграшки й пішла на кухню. Цікаво, чи Адам упорався із завданням?

Адам тяжко зітхав. Короп лежав на дошці й ворушив зябрами.

— Я бачив в інтернеті, як це роблять, — озвався вітчим. — Спершу треба оглушити його молотком, ось тут, — показав він на місце за головою. — А тоді швидко відрізати голову ножем.

— Краще я на це не дивитимусь.

Адам узяв молоток у руку, Лінка відвернулася. Запала тиша.

— Ну, і що?

— Нічого, почекай, мушу якось налаштуватися.

— Як ти взагалі так міг? Не можна було купити вже забитого?

— Можна. Але про цього принаймні відомо, що він свіжий. Ну, і взагалі, це традиція.

— Традиція, традиція, — мама повернулася на кухню, щоб не пропустити видовища. — Ну, давай!

— А ви що, дивитиметеся на це?

— Я точно ні, — відповіла Лінка. І тоді у двері подзвонили.

— Ого! Твій коханий передумав, — мама підморгнула Лінці. — Іди й відчини йому.

— А звідки ти знаєш, що це він? — Лінка відчула, як у неї тремтять коліна.

— Який іще «він»? — поцікавився Адам.

— Ну, він. Іди.

Адріан стояв біля дверей, похмурий, наче це його мали забити, а не цього нещасного коропа.

— Зайдеш? — Лінка розчинила двері ширше. — Не роззувайся.

Хлопець слухняно пройшов до кімнати.

— Я тільки на хвилинку. Мушу тобі дещо сказати. Не хотів у святвечір, але мені із цим якось важко.

— Що ж, кажи, — озвалася Лінка чомусь захриплим голосом.

— Я думаю, що ми більше не повинні зустрічатися.

Запала тиша. Лінка мріяла про те, щоб у цій тиші щось раптом вибухнуло, настав кінець світу, усе запалося під землю, і вона, і Адріан, ця кімната, яка раптом здалася їй огидною, і цей короп, який напевно лежить там із відтятою головою. Хотіла запитати, чому, але не могла видобути із себе жодного звуку. Тож лише глянула на Адріана, прагнучи побачити відповідь у його очах. Та погляд наштовхнувся лише на його волосся, як завжди, розкуйовджене. Їй так хотілося торкнутися його, погладити. Якби зробила це в аеропорту, може, він ніколи б не сказав того, що вона щойно почула?

— Чому? — нарешті спромоглася запитати, точніше прошепотіти. Щільніше закуталася у светр, чомусь їй зробилося страшенно холодно.

— Мені треба все обміркувати. Я вважаю, що ми не підходимо одне одному. Занадто ми різні…

— Чим це ми так відрізняємося? — запитала вже голосніше, а шепіт перетворився на якийсь писк.

— Там, у Лондоні, я усвідомив, що насправді ми ніколи одне одному не підходили. Я тебе вигадав, нафантазував, а якщо мені щось у тобі не подобалося, я намагався цього не помічати.

— Тобі щось не подобалося?! — вона майже кричала. — Що саме тобі не подобалося?

— Не кричи, заспокойся. Ну, ми просто різні. Цього замало?

— Брехня. Просто… Ти більше мене не любиш, так?

— Не в цьому справа…

— А в чому?

— Ми просто… різні… — пробелькотів він і знову похнюпився.

— Здається, ми різні тому, що я говорю навпростець, усе, як воно є, а ти викручуєшся. Це через те, що я сказала про твою маму?

— Відчепися від моєї матері! Нічого ти не бачила, тобі все приверзлося, і чого ти лише причепилася до цього! — тепер уже він репетував.

— О ні! — Лінка раптом відчула, як у ній закипає гнів. — Так ти зі мною не розмовлятимеш. Бувай здоров!

Адріан стояв як вкопаний і дивився на неї.

— Ну, чого втупився? Ти мене покинув, то вже можеш собі піти, правда?

І Адріан пішов.

А Лінка зачинилася у ванній, щоб спокійно виплакатися. Проте там її спіткала несподіванка: у ванні й далі плавав короп. І коли глипнув на неї своїм байдужим поглядом, то декого їй нагадав. Причому вона добре знала, кого саме: Адріана! Негідник! Холодна, нечула потвора! Ми й справді відрізняємося, ти й не уявляєш, наскільки! Так відрізняємося, що ти побачиш, почім лікоть кваші! Вихопила рибину з води і, міцно тримаючи її під пахвою, пішла на кухню. Побачивши сестру, Кай злякався.

— Забери цю дитину! — крикнула вона до матері, яка прикрашала салат. — А ти дай мені свої знаряддя.

— Ось вони, — мовив Адам. — Я чомусь не зміг його забити.

— А я його вб’ю, навіть двічі вб’ю, якщо мені буде замало. Що за мужики на цьому світі? Брешуть, обманюють і навіть дурної рибини закатрупити не здатні! Гаразд, а тепер вийдіть звідси всі.

— Я не брешу, — обурився Адам і глянув на маму, наче прохаючи підтримки. — Що з нею сталося?

— Це з вами станеться, якщо не залишите мене тут самої! Можете вийти з кухні? — Лінка тримала молоток у піднятій руці з таким грізним виглядом, наче збиралася когось ним гепнути.