Лінка поклала ганчірку й подалася нагору до пана Антонія. Старий дивився у вікно на сад. Сніг танув, відкриваючи рештки пожовклої трави.

— Вона так любила цей сад… — зітхнув пан Антоній.

— Дружина?

— Ні, не дружина. Дружина взагалі його не любила. Навіть улітку дуже рідко виходила туди, це переважно я проводив там час у шезлонгу й на гойдалці. А вона хіба що до сина виходила, коли він тут бавився, але теж неохоче. Боялася, що малий упаде з гойдалки. Або кричала на Дарека, що він забруднить одяг.

Лінці часто здавалося, що пан Антоній не надто ніжно висловлюється про свою покійну дружину. Їй кортіло дізнатися, хто була ця дівчина, про яку старий часто згадував, але Лінка розуміла, що не може розпитувати й наполягати, бо тоді старий добродій замикався в собі, наче черепаха в панцирі. Тож Лінка воліла мовчати, може, господар сам щось розкаже.

— Вона цей сад любила… Мені 6 хотілося, щоб він був такий самий, як тоді, коли вона ним милувалася, а не такий занедбаний, як тепер. Тоді трава була такою зеленою, стільки квітів, люпин під парканом, вона так раділа цим квітам, а в траві видніли стокротки. Шкода, що я не подбав про садок, коли ще мав сили, але завжди були якісь інші справи, інші нагальні потреби. А тепер мені це не до снаги.

— У мене є знайомий садівник! — сяйнуло раптом Лінці. — Він вивчає ландшафтний дизайн, міг би трохи все тут упорядкувати, посіяти траву, посадити якісь квіти…

— Справді! Було б чудово!

— Я запитаю.

— Звичайно, я заплачу.

— Це добре, гроші йому потрібні. Він напевне погодиться допомогти.

— Це, звісно, вимагатиме трохи зусиль, але не так уже й багато, — Лукаш роззирався навколо.

— Ну, але то, мабуть, уже навесні, так?

— Дещо можна вже зараз зробити. Узагалі роботи в саду тривають увесь рік.

— Справді? — пан Антоній наче віджив. Немовби перспектива впорядкування саду дарувала йому якусь надію. Здавалося, що він навіть помолодшав років на десять. — Добре, ти скажи, що потрібно, син усе купить.

Лукаш походжав садом і торкався то живоплоту, то гойдалки. Зазирнув під безлисті кущі, тоді сів навпочіпки, відгорнув сніг і набрав жменьку землі. Понюхав. Лінка й пан Антоній здивовано перезирнулися.

— Як на мене, — підняв голову Лукаш, — пахне цілком непогано. Йдеться про те, щоб оцінити, чи тут переважно пісок, чи є й добра земля. Мені здається, що ґрунт нормальний. Тут усе гарно вкоріниться. Однорічні рослини вирощувати нескладно, але частину з них треба вже зараз висіяти в горщики й поки що тримати в теплі. Я сам усе куплю, гаразд? А ви мені потім віддасте гроші. Це недорого, насіння й цибульки не коштують багато. Траву теж посіємо, але вже навесні. І ще мені потрібні деякі інструменти.

Пан Антоній лише притакував, але Лінка раптом занепокоїлася.

— Застебніть пальто, будь ласка, холодно. Ще застудитеся!

— А люпин? — допитувався пан Антоній. — Люпин теж посадимо?

— Звичайно. Він гарно виглядатиме під цим парканом.

— Так! Саме там!

Поверталися швидкими кроками, бо було холодно й незатишно. Випало трохи снігу, але не так багато, щоб укрити брудні вулиці.

У саду білі латки зберігалися, захищені від вітру, але тут, на Саській, сніг не затримувався. Якщо якійсь сніжинці вдавалося не розтанути від доторку до чиєїсь куртки чи на даху автомобіля, її підхоплював вітер і кружляв із нею, аж доки та не зникала.

— Завтра йду збирати гроші для Оркестру, — сказала Лінка.

— Що таке?

— Ну, для Великого Оркестру Різдвяної Допомоги, знаєш, де червоні сердечка…

— А-а-а… Я й забув, що це завтра.

— Мені треба про це написати. До нашої газети.

— Оце маєш. Я гадав, що ти фотографуєш, а не пишеш.

— Я раніше теж так думала, але відтоді писання мене захопило. Зрештою, це ж можна поєднувати. А Оркестр — цікава тема. Може, підеш зі мною?

— Не знаю, щиро кажучи, мені не надто хочеться стирчати на вулиці із цими сердечками весь день за такої погоди. А ти як туди потрапила?

— Я пригадала, що моя подружка з гімназії була в них волонтером минулого року. Виявилося, що цього теж піде. І вона мені пообіцяла позичити свій бейджик і скарбничку на дві години.

— А так можна робити?

— Гадки не маю. Але ми з нею досить схожі.

— Ну, так чи сяк, для мене бейджика немає, — мовив Лукаш із полегшею. — Збирай собі спокійно, роздавай сердечка…

— Узагалі ця подружка йде із хлопцем… — Лінка почервоніла. — Тобто зі знайомим, але він лише за компанію. Мені теж не хочеться самій.

— А твоя сестра не може піти з тобою?

— Каська? Не може, — звісно, із нею їй так і не вдалося поговорити. — А я гадала, що ти полюбляєш прогулянки… — спробувала пожартувати Лінка. Вона була здивована. Їй здавалося, що Лукаш нею цікавиться, і навіть, якщо вона сама не планувала нічого серйозного, то принаймні цим можна було скористатися, щоб не йти самій. А тут виявляється, що Лукашеві зовсім не залежить на ній, заради Лінки він не збирався відмовлятися від домашнього затишку…

— Ну, не ображайся. У мене немає ані бажання, ані часу. У неділю я однаково зайнятий. Крім того, не люблю натовпу. І ніяка це не прогулянка, гуляти треба тут, — показав він на вулицю Захисників, яку вони саме перетинали.

— Але ж ми можемо збирати гроші й тут, ніхто нам цього не заборонить, — вона спробувала востаннє його переконати, хоча й відчувала, що цього разу Лукаш не поступиться.

— Яка ж ти вперта. Але навіть таким упертюхам не завжди щастить. Я справді не можу.

Лінка вийшла з дому, сповнена енергії й сподівань, що цей день подарує їй не лише класний репортаж. Сподівалася, що їй вдасться передати свій ентузіазм перехожим, а ті, у свою чергу, не залишаться байдужими до потреб маленьких пацієнтів. І от тепер вона стояла перед «Сезамом», розтираючи закляклі долоні. Юлька залишила її тут і зникла зі своїм хлопцем, за дві години вони мали зустрітися на цьому місці. Лінка вирішила поки що не фотографувати, а зосередитися на збиранні грошей, адже це було найважливіше. Вона усміхалася перехожим, проте не завжди зустрічалася з відповідною реакцією. Дехто кривився. Якийсь чоловік визвірився на неї.

— Я ж уже дав! — гаркнув він.

А коли Лінка підійшла до якоїсь приємної на вигляд літньої пані, то почула:

— Безсердечні ви злодюги! У мене пенсія копійчана, а ця ще тут ходить і гроші видурює. А мені навіть на ліки бракує! А той собі палаци за наші гроші будує! — плюнула під ноги й пішла, бурмочучи.

Добре, що принаймні більшість людей давали кілька монет або й банкноту, а Лінка за це вручала їм червоні сердечка. Та попри все було холодно, похмуро, і дівчина швидко втомилася. Вона мріяла про каву й із сумом глянула на спокусливу «Green Coffee». За півгодини Лінка радісно побігла в бік кав’ярні. «Я працюю, займаюся благодійністю, то й заслужила каву», — подумала дівчина.

Не лише їй спало таке на думку: у кав’ярні юрмилися люди із сердечками, приклеєними до курток і торбинок. Якийсь хлопець собі навіть на лоба наклеїв одне. Атмосфера Оркестру передавалася всім, не дивно, що кожного року вдавалося зібрати такі значні кошти. Лінка дивом знайшла місце біля стійки, яке виявилося вільним лише тому, що було розраховане на одну особу. Вона насолоджувалася своєю кавою-лате. Ледь не торкалася обличчям поверхні запашного напою, відчуваючи, як паруюча кава зігріває їй носа. Лінка захоплено вдихала аромат свіжозавареного еспресо, який пробивався крізь солодкавий запах пінистого молока. Ах… Заради таких моментів варто жити! Раптом за вікном краєм ока угледіла двох дівчат її віку. Вони стояли біля вітрини кав’ярні, відвернувшись боком. Лінки не бачили. Одна тримала скарбничку для грошей. А друга… Як таке могло статися? Вона намагалася щось витягнути зі скриньки. Може, якусь банкноту, застряглу в щілині? Нарешті їй це вдалося, дівчина швидко заховала гроші до кишені й дівчата, сміючись, зайшли до кав’ярні.