— Подай на мене, бо я підробила твій підпис, якщо ти вже так конче хочеш знати. Я була впевнена, що ти на таку роботу не погодишся, а мені були потрібні гроші. Щоб тобі не довелося їсти макарони із сіллю!

— Ти підробила мій підпис?

— Звичайно. А тепер дай мені спокій. Я мушу закінчити текст. І може, ти нарешті припиниш мене повчати? На себе глянь!

— Що тут відбувається? — у дверях стояв Адам із Каєм. Вони саме повернулися зі школи.

— Нічого. Я щойно саме довідалася, що моя донька підробила мій підпис, щоб змогти танцювати як шльондра на корпоративі для хтивих типів десь під Варшавою. Заявляє мені це навпростець і зовсім не соромиться! Ще й пащекує!

Лінка затулила долонями вуха й чекала, доки вони собі підуть.

— Зроби щось, — тільки й сказала мати, проте Адам мовчав. Лінка всміхнулася до нього. Може, Адам усе-таки на її боці?

Лінка встала і, позіхаючи, попленталася до ванної. Дорогою роздумувала: мити голову чи ні. Вона геть забула про вчорашню сварку. Думала лише про зустріч із редакторкою «Випускника». Виявилося, що це дуже популярний журнал. Проминаючи кухню, почула тиху розмову. Але побачивши її, мама й Адам відразу замовкли, і Лінка здогадалася, що говорили вони про неї. Авжеж, не треба було вчора пащекувати, краще б змовчала й щось вигадала. Мати сиділа за столом випроставшись, неначе чекала на неї. Адам нервово мив посуд.

— Ти дуже погано вчинила, доню, — озвалася мати.

Вона майже декламувала, ніби брала участь у якійсь виставі.

— Я вирішила… Ми вирішили, що тебе буде покарано.

— Покарано? — здається, це вперше в житті її покарають. Ну-ну, цікаво, що ж це буде.

— Тобі заборонено будь-куди виходити.

— Що таке?

— Сидітимеш удома, — утрутився Адам.

— Тобто?

— Нікуди не ходитимеш, жодних зустрічей, жодних вечірок, кіно, нічого такого. Ліцей — і відразу додому.

Лінка ледь помітно посміхнулася. Вона відчувала, що в ній прокидається якась непокора, але зупинитися не могла.

— Перепрошую, — сказала вона. — А ця заборона відколи? Від вересня? Сім чи вісім місяців уже діє? Я від початку року жодного разу не була в кіно, на вечірках була, авжеж, тричі, а що стосується зустрічей із друзями, то їх можна перелічити на пальцях однієї руки. Після уроків я зазвичай працюю, у вихідні теж. Ми ж про це говорили, мамо! Не певна, чи знаєте ви, але крім того, що я займаюся цим стареньким добродієм, я й прибираю в його домі. Я ледве перебиваюся, бо якби не те, що обідаю через день, мені б узагалі не вистачало. Так що це прекрасне покарання, ви просто хеппі, але в моєму житті це нічого не змінює.

Мати й Адам перезирнулися якось ніяково.

— А тепер дозвольте зварити собі каву, бо на мене чекає напружений день. У мене ліцей, потім зустріч у редакції «Випускника», а ввечері мушу йти на Нобеля, бо я пообіцяла панові Антонію. Я так розумію, що на жодну із цих розваг ваша заборона не поширюється?

Лінка пішла до ліцею з важким серцем. Іноді вона відчувала, що вдача в неї складна. У таких ситуаціях, як ото вранці, недоліки її характеру вилазили мов шило з мішка. Тоді вона ставала безжальною навіть до рідної матері. З іншого боку, дівчина знала, що в цьому винна й утома. Увечері вона редагувала статтю й надіслала її пані Мазур лише після півночі. Журналістка пообіцяла, що прочитає текст іще сьогодні й відразу з ними зустрінеться. Усе тому, що текст мав піти до наступного номера. Їм пощастило. Виявилося, що тема дуже актуальна, до того ж, статтю треба було опублікувати навесні, а не влітку, коли читачі таким не цікавляться. Лінка відчувала збудження й водночас страшенну втому, яка постійно загрожувала такими вибухами. На уроках дівчина сиділа мов на голках, так боялася, що скаже редактор журналу.

Редакція «Випускника» знаходилася в похмурому будинку на Лазенковському шосе. Звісно, Оскар сказав їй, де саме, бо вона ніколи там не була й не знала навіть, як зветься ця довжелезна вулиця з пішоходними мостами, що аж гула від автомобілів. Лінку знову вразило, як добре Оскар вивчив Варшаву.

За шибкою сидів портьє, попивав чай зі склянки й закушував мисливською ковбаскою. Він удивлявся в маленький телевізор, де показували якийсь фільм про війну. На екрані безгучно пересувалися танки, звук було вимкнено.

— Ви до кого? — буркнув.

— Редакція «Випускника», шостий поверх, так? — відповів Оскар.

Портьє кивнув головою, проковтнув останній шматок ковбаси й пробурмотів:

— Ліфт на шостому не зупиняється. Або на п’ятому, або на сьомому.

Це справді було дивне місце. Раніше Лінка уявляла собі, що редакції виглядають дуже вишукано.

Коли вони піднялися на п’ятий поверх допотопним ліфтом, у якому обоє насилу помістилися, настрій у Лінки трохи покращився. Вони пройшли крізь засклені двері до свіжопофарбованого коридору. У кімнаті номер одинадцять на них чекала редактор.

— Оскаре, я боюся, — озвалася Лінка. — Зараз мене висміють.

— Узагалі нас. Не висміють, от побачиш, що статтю візьмуть. Повір мені, я на цьому розуміюся.

Бігцем спускалися сходами, бо ліфт, схоже, узагалі відмовився працювати й не приїхав.

— От бачиш? Я ж казав, що це візьмуть.

— Неймовірно! Мені аж слів забракло. Я ще ніколи так не почувалася!

— Як?

— Не знаю, у мене мов крила виросли.

— Складаймо крила й біжімо клацати фотки.

Виявилося, що зроблених Лінкою фотографій було замало. Бракувало вуличних фоток, людей із флаєрами, приміром. Але таких, де не буде видно облич, найкраще збоку, або самих рук, що роздають рекламки, щоб трохи пожвавити розповідь. Редакції бракувало коштів, і грошей на фотографа не було.

— Зараз я не можу, мені на роботу треба.

— Тоді я зроблю. Адже це наш спільний проект, а мені здається, що ти більше доклалася.

Оскар відразу сів до автобуса, що їхав до центру. Лінка стояла на зупинці, очікуючи на свій, і згадала ранкову сварку з мамою. Вона знала, що переборщила. Може, зателефонувати?

— Мамо… Це я, — по той бік панувала тиша. — Я хотіла тебе перепросити за те, що сталося. І взагалі за все. І сказати, що статтю надрукують! Та ще й заплатять нам, уявляєш? Не сердься за той підпис, добре?

Мовчання. Лінка вже пошкодувала, що так ото вихопилася. Що ж, це не вперше. Треба було подзвонити до Каськи й Наталії, вони б точно раділи разом з нею. Та принаймні Лінка спробувала помиритися. Мама мовчала. Лінка вже подумала, що зв’язок урвався, і вона все це видала в глуху слухавку. Але почулося зітхання, а тоді голос:

— Гаразд… Поговоримо пізніше.

Лінка не знала, чи не пролунала ця відповідь зловісно.

Хвіртка була відчиненою, вхідні двері також, проте щось було не так, Лінка відразу це відчула. Пан Антоній, тобто його син, іноді залишав відчинені двері. Якщо пан Дарек виходив, а пані Стасі не було, панові Антонію доводилося спускатися згори, щоб відчинити їй. Було тихо. Занадто тихо. Ішлося не про те, що не чутно було звуків радіо нагорі чи жодних інших звуків. Уже й раніше траплялося, що перед її приходом пан Антоній дрімав або вимикав радіо, якщо музика його дратувала. Лінка інтуїтивно відчувала, що сталося щось погане. Навшпиньках піднялася сходами, неначе боялася порушити цю тишу.

— Пане Антонію, — прошепотіла.

Штовхнула двері до його кімнати. Усередині нікого не було. Але коц, який лежав на підлозі й пом’ята газета на стільці вказували на те, що хтось дуже поспішав, покидаючи приміщення. Лінка полегшено зітхнула. Лише зараз вона усвідомила, що боялася побачити непритомного або й мертвого старенького! Уфф, напевне нічого не сталося. Визирнула крізь вікно до саду, але там теж ані душі. Може, усім треба було десь піти й вони залишили двері відчиненими, знаючи, що Лінка прийде? Мабуть, зараз повернуться. Раптом дівчина відчула, як утомилася. Уночі сиділа над двома творами з польської, які давно треба було написати. Сіла у фотелі пана Антонія і, здається, заснула.