Коли молот полетів з руки Тора, ясне небо прорізав спалах блискавки, а за ним гулко прогуркотів грім.

Гірський велетень дивився, як молот швидко збільшується, наближаючись до нього, і це було останнє, що він бачив у своєму житті.

Боги самі добудували стіну, хоча в них пішло чимало тижнів на те, щоб видобути останніх десять блоків й витягти їх із кар’єрів високо у горах, а потім доправити до Асґарда і встановити на самісінькому верху споруди. Ці блоки були не так гарно вирізані й покладені, як ті, над якими працював майстерний будівельник.

Дехто з богів вважав, що варто було дозволити велетневі добудувати стіну трохи більше, і тільки потім попросити Тора його вбити. Тор був радий, що боги підготували для нього таку розвагу на честь повернення зі сходу.

Локі, як не дивно, кудись зник, що було зовсім на нього не схоже: його б мали похвалити за те, як він заманив коня Свадільфарі. Ніхто не знав, куди він подівся, однак дехто говорив, що бачив чудову гніду кобилу на луках під Асґардом. Локі не було більшу частину року, а коли він повернувся, поряд із ним ступало сіре лоша.

Коник був гарний, хоч і мав вісім ніг замість звичних чотирьох. Він усюди слідував за Локі, горнувся до нього і сприймав його за матір, ким той, власне, і був.

З лошати виріс кінь на ім’я Слейпнір — великий сірий жеребець, найшвидший і найсильніший кінь у всьому світі, кінь, який міг перегнати навіть вітер.

Локі вручив Слейпніра у подарунок Одінові — як найкращого коня, якого тільки бачили боги й люди.

Багато хто захоплювався конем Одіна, але тільки хоробрий згадував його походження в присутності Локі, а робити це двічі не наважувався ніхто. Локі зробив би усе можливе, щоб отруїти вам життя, якби почув, що ви говорите про те, як він виманив Свадільфарі у хазяїна і врятував богів од власної невдалої ідеї. Локі не забував жодної образи.

Ось так у богів з’явилася стіна.

Локі був вродливим і чудово це розумів. Йому симпатизували й довіряли, але в кращому випадку він виявлявся ненадійним та егоїстичним, а в гіршому — шкідливим і лихим. Він одружився з жінкою на ім’я Сіґюн, яка була щасливою і вродливою, коли Локі сватався, однак тепер завжди мала такий вигляд, ніби чекала на прикрі новини. У подружжя народився син Нарві, а згодом ще один син, Валі.

Іноді Локі надовго зникав, не даючи про себе знати, й тоді Сіґюн, здавалося, чекала найгірших новин. Але Локі завжди повертався до неї, при цьому мав вигляд таємничий і винуватий, але водночас був нібито надзвичайно гордий собою.

Тричі він пропадав і тричі, зрештою, вертався.

Коли Локі повернувся до Асґарда втретє, Одін викликав його до себе.

— Мені наснився сон, — мовив старий і мудрий одноокий бог, — що в тебе є діти.

— В мене є син, Нарві. Він чемний хлопчик, хоча, мушу зізнатись, не завжди слухається свого батька; а ще я маю сина Валі — цей слухняний і стриманий.

— Я не про них. У тебе є троє інших дітей, Локі. Ти таємно проводив дні й ночі у Країні крижаних велетнів з велеткою Анґрбодою. І вона народила тобі трьох дітей. Я бачив їх внутрішнім зором, коли спав, і мої видіння підказали, що в майбутньому вони стануть запеклими ворогами богів.

Локі не відповів. Він намагався набути присоромленого вигляду, але натомість випромінював самовдоволеність.

Одін скликав до себе богів на чолі з Тюром і Тором і звелів привести в Асґард із далекого Йотунхейма, Країни велетнів, дітей Локі.

Боги вирушили у Країну велетнів. Щоб дісталися фортеці Анґрбоди, їм довелося подолали чимало перешкод. Велетка не чекала на них, а тому залишила дітей гратися у великій залі. Боги були вражені, побачивши, якими на вигляд були діти Локі й Анґрбоди, але це їх не зупинило. Вони схопили дітей, зв’язали їх і попрямували в Асґард. Найстаршого несли посередині, прив’язавши його до обчищеного стовбура сосни, на другу дитину вдягли намордник із вузлуватої верби і накинули на шию мотузяний повідець, ну, а третя дитина, страшна та похмура, йшла поряд.

Ті, хто був справа від третьої дитини, бачили гарненьку дівчинку, а от ті, хто йшов зліва, намагалися на неї не дивитись, бо перед ними поставав мрець, в якого шкіра й плоть зогнили дочорна.

— Ти нічого не помітив? — запитав Тор у Тюра на третій день зворотної мандрівки через Країну крижаних велетнів. Вони зупинились на ночівлю посеред невеличкої галявини, і Тюр саме чухав пухнастий загривок середньої дитини Локі своєю велетенською правицею.

— Що саме?

— Вони не переслідують нас — я маю на увазі, велетні. Навіть мати цих створінь не кинулась за нами. Складається враження, ніби їм хочеться, щоб ми забрали дітей Локі з Йотунхейма.

— Дурниці, — відказав Тюр. Біля вогнища було тепло, проте ці слова змусили його здригнутись.

Пройшло ще два дні важкої подорожі, й ось вони увійшли до зали, де сидів Одін.

— Це діти Локі, — пояснив Тюр коротко.

Перша дитина Локі була прив’язана до сосни, але вже стала довшою за саму сосну. Дитину звали Йормунґанд і це був змій.

— Він виріс на багато футів за ті дні, що ми його несли, — додав Тюр.

— Будь обережним, — застеріг Тор. — Він плюється пекучою чорною отрутою. Якось плюнув на мене, але промахнувся. Тому ми й прив’язали його голову до дерева.

— Він дитина, — сказав Одін. — Тому й досі росте. Ми відправимо його туди, де він не завдасть нікому шкоди.

Одін відніс змія на узбережжя моря, що простягається поза всіма світами, моря, що оточує Мідґард, і там, на березі, відпустив Йормунґанда й дивився, як він плазує та ковзає під хвилями, як відпливає, звиваючись і петляючи.

Одін стежив за ним своїм єдиним оком, поки змій не зник за обрієм, і думав, чи правильно вчинив, бо не знав цього напевне. Він зробив так, як підказали йому сни, але снам відомо більше, ніж вони показують навіть наймудрішому з богів.

Змій буде рости у сірих водах світового океану, рости, поки не охопить всю землю. В народі Йормунґанда прозвуть змієм Мідґарда.

Одін повернувся до великої зали й наказав дочці Локі підійти до нього.

Він поглянув на дівчинку: на правій стороні обличчя — біло-рожева щока, зелене, як у Локі, око, червоні повні губи; на лівій — шкіра плямиста, в борознах, розпухла від ударів смерті, незряче око біле та гниле, а безгубий рот зморщений і натягнутий на мертві коричневі зуби.

— Як тебе звуть, дівчинко? — запитав Бог-отець.

— Мене звати Хель, — відповіла вона, — коли ваша ласка, Боже-отче.

— Ти чемне дитя, — зауважив Одін. — Цього в тебе не відбереш.

Хель мовчки дивилася на нього своїми різними очима: одним зеленим, холодним, як лід, другим — мертвотно-блідим, тьмяним, зогнилим і неживим, — і не було страху в її погляді.

— Ти жива? — запитав Одін дівчинку. — Чи, може, ти труп?

— Я — це я, Хель, донька Анґрбоди і Локі, — відповіла вона. — І понад усе мені подобаються мертві, їм притаманна простота, і вони говорять до мене з повагою. А живі дивляться на мене з відразою.

Розглядаючи дівчину, Одін пригадав свої сни. Він мовив:

— Це дитя буде правителькою найглибшого і найтемнішого царства, правителькою мертвих з усіх дев’яти світів. Вона буде королевою тих бідолашних душ, які померли не геройською смертю — через хворобу або старість, нещасний випадок чи пологи. Воїни, що померли в бою, завжди відходитимуть до нас у Вальхаллу. А всі ті, хто загинув інакше, потраплять під її крило і будуть прислуговувати їй у пітьмі.

Вперше з того часу, як її розлучили з матір’ю, дівчинка Хель усміхнулась — половиною рота.

Одін відвів Хель до Царства мороку і показав їй неосяжну залу, де вона прийматиме своїх підданих, а тоді спостерігав, як вона називає свої нові пожитки.