Щури, що сиділи на високому цегляному виступі й робили те, що роблять щури, коли на них не дивляться люди, побачили, як тіло пропливло далі. Найбільший з них, великий чорний самець, щось зацвіркотів. Трохи менша коричнева самиця зацвіркотіла у відповідь, а тоді зіскочила з виступу маркізові на спину й пропливла трохи колектором, обнюхала його волосся і пальто, полизькала кров, а тоді доволі ризиковано нахилилася вперед, силкуючись, наскільки можливо, роздивитися обличчя.

Вона зіскочила з голови у брудну воду й старанно погребла до берега, де видряпалася на слизьку цегляну кладку. Пробігши назад виступом, вона знов приєдналася до товаришів.

— Белфаст? — спитав Ричард.

Дуері пустотливо всміхалася й не казала нічого, крім:

— Сам побачиш.

Він змінив курс.

— Звідки ви знаєте, що пацан сказав правду про те, де буде ринок? — спитав він.

— Тут, Насподі, про таке не брешуть. Я… не думаю, що ми взагалі здатні про це збрехати. — Вона замовкла. — Ринок — це щось особливе.

— А звідки малий знав, де буде ринок?

— Хтось йому сказав, — мовила Мисливиця.

Ричард насуплено подумав над цим якусь хвильку.

— А вони звідки дізналися?

— Їм хтось сказав, — пояснила Дуері.

— Але… — він замислився над тим, хто ж таки вирішує, в якому місці відбудеться подія, і як це знання потім розповсюджується. Він намагався скласти питання так, щоб воно не прозвучало по-дурному.

Милозвучний жіночий голос спитав із темряви:

— Пс-с. Не знаєте місце наступного ринку?

Власниця голосу виступила на світло. Вона носила срібні прикраси, а темне волосся було бездоганно вкладене. Вона була дуже бліда і вбрана в довгу сукню з гагатово-чорного оксамиту. Ричард миттєво зрозумів, що бачив її раніше, але йому знадобилося кілька секунд, щоб пригадати, звідки цей спогад — з першого Плавучого ринку, точно — з «Гарродса». Вона всміхнулася до нього.

— Сьогодні, — сказала Мисливиця. — Белфаст.

— Дякую, — сказала жінка. Ричард подумав, що в неї найдивовижніші очі на світі. Вони були кольору бузку.

— Побачимося там, — сказала вона, дивлячись при цьому на Ричарда, а тоді трохи сором'язливо відвернулася, вступила до тіні і зникла.

— Хто то був? — спитав Ричард.

— Вони кличуть себе Оксамитовими, — сказала Дуері. — Вдень сплять унизу, а вночі ходять Горішнім.

— Вони небезпечні? — спитав Ричард.

— Усі небезпечні, — відповіла Мисливиця.

— Слухайте, — сказав Ричард. — Повернімося до ринку. Хто вирішує, де й коли його проводити? І як про це довідуються перші, хто знає? — Мисливиця знизала плечима. — Дуері? — спитав він.

— Я ніколи про це не думала, — вони звернули за ріг. Дуері піднесла лампу вище. — Дуже непогано, — сказала вона.

— І швидко, — додала Мисливиця. Вона торкнулася пальцем малюнка на кам'яній стіні. Фарба ще не висохла. Малюнок зображав Мисливицю, Дуері й Ричарда. І він геть їм не лестив.

Чорний щур шанобливо увійшов до лігва Золотих, опустивши голову й притиснувши вуха. Він проповз уперед, попискуючи й цвіркочучи.

Золоті влаштували своє лігво в купі кісток. Купа ця колись належала шерстистому мамонтові, у далекі холодні часи, коли велетенські кудлаті звірі ходили сніжною тундрою південної Англії з таким виглядом, на думку Золотих, наче все навколо належало їм. Принаймні цього конкретного мамонта Золотим вдалося доволі фундаментально й безповоротно вивести з цієї омани.

Коло підніжжя купи кісток чорний щур вклонився. Тоді він ліг на спину, розтуливши рота, заплющив очі й почекав. Трохи згодом цвіркотіння згори дозволило йому перевернутися знову.

Хтось із Золотих виповз із мамонтового черепа на вершечку кістяної купи й пішов старим піджовклим бивнем. Щур із золотистим хутром був завбільшки з доброго домашнього кота.

Чорний щур заговорив. Золотий трохи подумав і відстрекотів наказ. Чорний щур на мить перекинувся на спину, знову відкривши горло, а тоді сіпнувся, перекрутився й подався своєю дорогою.

Стічний народ, звісно, існував собі й до Великого Смороду, жив у єлизаветинських колекторах, або колекторах часів Реставрації, або Регентства, і в подальші часи, коли чимдалі більше лондонських водних шляхів заганялося в труби й криті тунелі, а населення, збільшуючись, створювало дедалі більше викидів, сміття й відходів; але саме після Великого Смороду, після втілення грандіозного вікторіанського плану з будівництва колекторів, Стічний народ отримав для себе сприятливе середовище. Їх можна було знайти у будь-якій частині й на будь-якій ділянці колекторів, але свої постійні житла вони влаштовували у схожих на церкви склепах з червоної цегли на сході, у місцях злиття безлічі різних пінистих і скаламучених вод. Там вони сиділи з жердинами, сітками й саморобними гаками напохваті й стежили за поверхнею коричневої води.

Вони носили одяг — коричневу й зелену одежину, вкриту товстим шаром чогось, що могло бути цвіллю, могло — нафтохімічним слизом, а могло, якщо подумати, і чимось значно гіршим. Волосся вони носили довге й сплутане. Пахли вони більш-менш так, як можна собі уявити. Уздовж їхніх тунелів висіли старі ручні ліхтарі. Ніхто не знав, що за паливо використовував Стічний народ, але їхні ліхтарі горіли доволі ядучим синьо-зеленим полум'ям.

Також не було відомо, як Стічний народ між собою спілкувався. У справах із зовнішнім світом вони використовували мову знаків. Вони жили в світі булькання стоків і ляпання крапель — чоловіки, жінки й мовчазні малі стічні діти.

Данникін помітив щось у воді. Він був вождем Стічного народу, наймудрішим і найстаршим. Він знав колектори краще, ніж їх знали їхні будівельники. Данникін потягнувся по довгу сітку на креветок; один тренований рух — і він вже витягав з води обліплений нечистотами мобільний телефон. Він підійшов до купки сміття в куточку й поклав телефон до решти вилову. Сьогоднішня їхня здобич складалася з двох розпарованих рукавиць, черевика, котячого черепа, еротичного журналу, розбухлої пачки цигарок, протезу ноги, дохлого кокер-спанієля, пари оленячих рогів на дошці й нижньої частини дитячого візка.

День був не надто вдалий, а сьогодні ж влаштовували ринок просто неба. Тому Данникін стежив за водою. Ніколи не знаєш, що з неї може випливти.

Старий Бейлі розвішував сушитися випрані речі. Ковдри й простирадла тріпотіли й роздувалися вітром на вершечку «Центрального пункту», потворного хмарочоса явно шістдесятих років, що стоїть на східному краї Оксфордстріт й височіє над станцією «Тоттенгемський двір». Сам «Центральний пункт» Старому Бейлі не дуже подобався, але він часто казав своїм птахам, що вид звідти був просто неперевершений, а крім того, вершечок «Центрального пункту» був одним з небагатьох місць у лондонському Вест-Енді, звідки не доводилося дивитися на сам «Центральний пункт».

Вітер зірвав з пальта Старого Бейлі кілька пір'їн і поніс їх кудись над лондонськими дахами. Старий не зважав. Як він часто казав птахам, він собі ще знайде.

Великий чорний щур виліз із дірявої накривки вентиляційної труби, озирнувся, а тоді підійшов до заляпаного птахами намету Старого Бейлі. Він вибіг угору стінкою намету, а тоді попрямував шворкою, на якій старий розвісив прання, після чого у поспіху щось пропищав.

— Тихше, тихше, — сказав Старий Бейлі. Щур повторив трохи нижчим голосом, але так само швидко.

— Нехай мені, — сказав Старий Бейлі.

Він забіг до намету й повернувся зі зброєю — довгою виделкою для смаження й кочергою. Тоді він знов поспішив до намету й вийшов із кількома товарами на обмін. Потім повернувся до намету востаннє, розкрив дерев'яну скриню й поклав до кишені срібну коробку.

— У мене геть нема часу на це марнодурство, — сказав він до щура. — Я людина заклопотана. Пташки, знаєш, не самі ловляться.

Щур запищав на нього. Старий Бейлі розмотував завитки мотузки навколо свого пояса.