— Я не боюся падіння, — сказав він до себе. — Я боюся тієї миті, коли падіння припиняється й починається смерть. — Але він знав, що брехав собі. Він боявся саме падіння — боявся безпомічного польоту до кам'яного дна, коли руки й ноги тріпатиме потоком повітря, а тіло безконтрольно перевертатиметься, і він знатиме, що не може нічого вдіяти задля свого порятунку, і що йому не допоможе жодне диво…

Він потроху усвідомив, що хтось до нього говорить:

— Ричарде, просто повзи дошкою вперед.

— Я… не можу, — прошепотів він.

— Ти пройшов через набагато страшніше, коли здобував ключа, Ричарде, — сказав хтось. То була Дуері.

— Ненавиджу висоту, — затявся він, притиснувшись обличчям до дерева дошки й цокотячи зубами. А тоді: — Я хочу додому.

Він відчував щокою дошку, і раптом та почала хитатися. Голос Мисливиці промовив:

— Я точно не знаю, яку вагу вона може витримати. Ви двоє, станьте на неї отут. — Хтось пішов дошкою до Ричарда, і вона вібрувала від цих кроків. Він тримався за неї із заплющеними очима. А тоді Мисливиця тихо і впевнено сказала йому на вухо:

— Ричарде?

— Гм.

— Просто сунься вперед, Ричарде. Потроху. Давай… — її карамельні пальці погладили його побілілі пучки, що вчепилися в дошку. — Ну ж бо.

Він глибоко вдихнув і пересунувся на дюйм. Тоді знову закляк.

— Дуже добре, — сказала Мисливиця. — В тебе виходить. Давай далі. — І дюйм за дюймом, рух за рухом, вона голосом провела Ричарда через усю дошку, а тоді, в самому кінці, просто підняла його, узявши попід руки, й переставила на тверду землю.

— Дякую, — сказав він. Він не міг придумати інших слів, які могли б уповні відповідати тому, що вона щойно для нього зробила. Він повторив: — Дякую. — А тоді сказав, звертаючись до всіх: — Пробачте.

Дуері подивилася на нього.

— Все гаразд, — сказала вона. — Тепер ти в безпеці.

Ричард подивився на закручену спіраль, що вилася й вилася вниз під рештою світу, а тоді глянув на Мисливицю, Дуері й Ламію, і почав сміятися до сліз.

— Що такого смішного? — зажадала знати Дуері, коли він нарешті досміявся.

— В безпеці, — тільки й сказав він.

Дуері подивилася на нього, а тоді всміхнулася й собі.

— То куди підемо тепер? — спитав Ричард.

— Униз, — відповіла Ламія.

Вони почали спускатися по Даун-стріт. Мисливиця йшла попереду, а Дуері поруч із нею. Ричард ішов з Ламією, вдихаючи її конвалійно-жимолосний запах і насолоджуючись її товариством.

— Я дуже вдячний за те, що ти пішла з нами, — сказав він їй. — За те, що повела нас. Сподіваюся, це не принесе тобі нещастя чи ще чогось.

Вона не зводила з нього бузкових очей.

— Чого б воно мало принести нещастя?

— Знаєш, хто такі щуровусти?

— Звісно.

— Була одна щуровустка на ім’я Анестезія. Вона. Ну, ми з нею наче затоваришували, і вона вела мене до одного місця. А тоді її викрали. На нічному Лицарському мості. Я й досі гадки не маю, що з нею сталося.

Вона співчутливо всміхнулася.

— У мого народу є перекази про таке. Деякі з них навіть можуть бути правдиві.

— Ти мусиш мені їх переповісти, — сказав він. Стало холодно. Його подих клубився парою в морозному повітрі.

— Колись переповім, — сказала вона. Її дихання не клубилося. — Це дуже мило з вашого боку, що ви взяли мене з собою.

— Це найменше, що ми могли зробити.

Дуері й Мисливиця повернули за вигин дороги попереду й зникли з очей.

— Знаєш, — сказав Ричард, — ті двоє щось надто вирвалися вперед. Мабуть, нам треба трохи прискоритися.

— Нехай ідуть, — лагідно сказала вона. — Ми наздоженемо.

Ричард подумав, що це на диво схоже на підлітковий похід у кіно з дівчиною. Або на прогулянку додому після сеансу, коли відстаєш біля автобусних зупинок чи просто під стінами, щоб зірвати поцілунок, поквапливо й недолуго торкнутися губами й сплести язики, а тоді знову бігти вперед, щоб наздогнати друзів…

Холодний палець Ламії пробіг його щокою.

— Ти такий теплий, — захоплено сказала вона. — Мабуть, це чудово, коли маєш стільки тепла.

Ричард спробував удати скромність.

— Насправді, я про це нечасто думаю, — зізнався він. Десь далеко й угорі він почув металевий дзвін дверей ліфта.

Ламія ніжно й благально подивилася на нього.

— Ти не поділишся зі мною дрібкою свого тепла, Ричарде? — спитала вона. — Я так змерзла.

Ричард замислився, чи повинен зараз її поцілувати.

— Що? Я…

Вона нібито засмутилася.

— Хіба я тобі не подобаюся? — спитала вона. Він відчайдушно сподівався, що нічим її не образив.

— Звісно, ти мені подобаєшся, — почув він власний голос. — Ти дуже мила.

— І ти ж усе одно не використовуєш своє тепло повністю, хіба не так? — обґрунтовано відзначила вона.

— Гадаю, що ні…

— І ти сказав, що заплатиш мені за те, що я вас проведу. Ось якої платні я хочу. Тепла. Можна мені трохи?

Усе, що їй завгодно. Будь-що. Жимолость і конвалія огорнули Ричарда, і його очі не бачили нічого, крім її блідої шкіри, губів кольору темного сливового цвіту й гагатово-чорного волосся. Він кивнув. Щось усередині нього кричало, але що б то не було, воно могло трохи зачекати. Вона підняла долоні до його обличчя й легенько потягла до себе. А тоді поцілувала, довго і млосно. Спочатку його вразили мороз її губів і холод язика, а тоді він повністю піддався цьому поцілунку.

Трохи згодом вона відірвалася від нього.

Він відчув на губах лід, відсахнувся й притулився до стіни, спробував блимнути, але його розплющені очі немов замерзли. Вона глянула на нього й вдоволено усміхнулася, її шкіра набралася рожевими й червоними барвами, а губи налилися малиновим. З них парою виривалося дихання. Вона облизнула почервонілі губи теплим бордовим язиком. Світ перед його очима потемнішав. Йому здалося, що краєм ока він помітив чорну постать.

— Ще, — сказала вона й потяглася до нього.

Він дивився, як Оксамитова притягла Ричарда до себе для першого цілунку, бачив, як поширилися його шкірою іній і паморозь. Він бачив, як вона, щаслива, на мить відірвалася від нього. А тоді він зайшов ззаду, і вже коли вона потяглася закінчувати почате, він простягнув руки й міцно вхопив її за шию, відірвавши від землі.

— Віддай, — проскрипів він їй на вухо. — Поверни йому його життя. — Оксамитова зреагувала, мов кошеня, яке щойно вкинули до ванни — почала звиватися, шипіти, чмихати й шкрябатися. Їй це не допомогло — її міцно тримали за горло.

— Ти не можеш мене змусити, — сказала вона абсолютно немелодійним тоном.

Він стиснув її сильніше.

— Поверни йому життя, — хрипко й прямо сказав він, — або я тобі шию зламаю.

Вона скривилася. Він підштовхнув її до Ричарда, що обм'як і закляк під кам’яною стіною.

Вона взяла Ричардову руку й дихнула йому в носа й рота. Пара вилетіла з її губів і тоненьким струмочком затекла до його. Крига на його шкірі почала танути, а паморозь — вивітрюватися з волосся.

Він знову стис її шию.

— Геть усе, Ламіє.

Тоді вона знову дуже роздратовано зашипіла і розкрила рота ще раз. Остання хмарка пари перелетіла з її губ до Ричардових і зникла всередині. Ричард блимнув. Крига на очах розтанула й перетворилася на сльози, що тепер струменіли його щоками.

— Що ти зі мною зробила? — спитав він.

— Вона пила твоє життя, — сказав маркіз де Карабас хрипким шепотом. — Забирала твоє тепло. Перетворювала тебе на таку ж холодну істоту, як і сама.

Обличчя Ламії скривилося, як у малої дитини, в якої забрали улюблену іграшку.

— Воно мені потрібно більше, ніж йому, — затужила вона.

— Я думав, що подобаюся тобі, — тупувато сказав Ричард.

Маркіз однією рукою підняв Ламію вгору й підніс її обличчя до свого.

— Якщо ти або хтось із дітей Оксамиту підійде до нього ще хоч раз, я прийду вдень до вашої печери й спалю її разом з вами, поки ви спатимете. Зрозуміло?

Ламія кивнула. Він відпустив її, і вона впала на підлогу. Вона стала на повен зріст, хоч була не так щоб аж надто висока, захилила голову назад і смачно плюнула маркізові в обличчя. Тоді вона підібрала поділ своєї чорної оксамитової сукні й побігла вгору схилом, залишивши свою холодну мов крига слину стікати маркізовою щокою, а її кроки відлунювали на звивистій кам'яній доріжці Даун-стріт. Маркіз витер обличчя тильним боком долоні.