— На величному й жахливому острові Вестмінстер.

Прозвучало так, ніби вона звідкись процитувала цей рядок, але Ричард точно не чув такої фрази раніше. Вони пішли високою травою, мокрою й побілілою від талої паморозі. Їхні ноги залишали в траві позаду темні сліди, показуючи, звідки вони прийшли.

— Слухай, — сказала Дуері. — Тепер, коли ангела не стало, в Спідньому Лондоні треба багато чого привести до ладу. І крім мене робити це нема кому. Мій батько хотів об єднати Спідній Лондон гадаю, що мені варто закінчити його справу. — Вони віддалялися від Темзи на північ, тримаючись за руки. Білі мартини кружляли й кричали в небі над ними. — Ричарде, ти чув, що сказав Ізлінтон про те, що про всяк випадок десь тримає мою сестру живою. Можливо, я не єдина з нашої родини, хто вижив. І ти врятував мені життя. Не один раз. — Вона замовкла, а тоді похапцем випалила: — І ти був мені дуже хорошим другом, Ричарде. І я наче звикла до того, що ти поруч. Будь ласка, не йди.

Він легенько стиснув її руку своєю.

— Знаєш, — сказав він, — я теж наче звик до того, що ти поруч. Але я не належу цьому світові. В моєму Лондоні… найбільша небезпека, на яку можна наразитися — це переходити дорогу, не помітивши таксі, що кудись поспішає. Ти мені теж подобаєшся. Страшенно. Але мені треба повертатися додому.

Вона глянула на нього своїми дивнобарвними зеленими й синіми, й полум'яними очима.

— Тоді ми більше ніколи не побачимося, — сказала вона.

— Виходить, що так.

— Дякую тобі за все, що ти зробив, — урочисто сказала вона. А тоді кинулася до нього з обіймами й притисла достатньо міцно, щоб заболіли синці на грудях, і він теж її обійняв не менш сильно, від чого й решта синців почала скаржитися й нарікати, але він не зважав.

— Ну, — нарешті сказав він. — Було дуже приємно з тобою знатися.

Вона часто-часто кліпала очима. Він подумав, чи не скаже вона знову, що їй щось утрапило в око. Натомість вона сказала:

— Ти готовий?

Він кивнув.

— Ключа маєш?

Він поставив сумку на землю й поліз до задньої кишені здоровою рукою. Витягши ключа, він віддав його їй. Вона тримала його перед собою, ніби вставляла в уявні двері.

— Гаразд, — сказала вона. — Тепер іди. Не озирайся.

Він пішов униз невисоким пагорбом, залишаючи сині води Темзи позаду. Повз нього промайнув сірий мартин. Біля підніжжя схилу він озирнувся. Вона стояла на вершині, осяяна ранковим сонцем. Її щоки блищали. Жовтогаряче проміння яскрило на ключі.

Дуері повернула його одним рішучим рухом.

Світло згасло, і Ричардову голову заповнило ревіння, схоже на оскаженіле гарчання тисячі розлючених звірів.

Світло згасло, і Ричардову голову заповнило ревіння, схоже на оскаженіле гарчання тисячі розлючених звірів. Він блимнув у мороці, міцно тримаючи сумку, й подумав, чи не дарма сховав ножа. Хтось проштовхнувся повз нього в темряві. Ричард відступив убік. Перед ним було кілька східців, тож Ричард почав підніматися ними, а тоді світ почав яснішати, перетворюватися й набирати форми.

Гарчання виявилося ревом машин, що вилітали з тунелю на Трафальгарській площі. Небо було бездоганно й непорушно блакитним, як екран телевізора, налаштований на порожній канал.

Стояла середина ранку теплого жовтневого дня, і Ричард зупинився на площі, тримаючи сумку й блимаючи на сонце. Чорні таксі, червоні автобуси й різнобарвні машини ревіли й мчали площею, а туристи кидали повні жмені корму легіонам опецькуватих голубів і робили свої знімки Нельсонової колони й велетенських Лендсірових левів,[28] що лежать з чотирьох боків від неї. Ричард пішов площею, роздумуючи, чи справжнє все довкола. Японські туристи не звертали на нього уваги. Він намагався забалакати до гарненької світловолосої дівчини, але та посміялася, помотала головою й сказала щось мовою, про яку Ричард подумав, що то італійська, і яка насправді була фінською.

Поруч стояло дитя невизначеної статі, що глипало на голубів і дентально знищувало шоколадку. Ричард схилився до нього.

— Гм, привіт, малече, — сказав він. Дитя напружено смоктало шоколадку й не подало жодного знаку, що впізнало в ньому іншу людську істоту. — Привіт, — повторив Ричард, і в його голос уплелася нотка відчаю. — Ти мене бачиш? Мале? Агов?

Двоє оченят зиркнули на нього з вимазюканого шоколадом обличчя. А тоді затремтіла нижня губа, і дитина втекла й обвила найближчу дорослу жінку руками й ногами, заводячи:

— Мамо? Той чоловік до мене чіплявся. Він до мене чіплявся, мамо.

Мати дитини повернулася до Ричарда, грізно насупившись.

— Що це ти собі надумав, — зажадала знати вона, — чіплятися до Леслі? Для таких, як ти, є спеціальні заклади.

Ричард усміхнувся. То була широка й щаслива усмішка. Її навряд чи можна було зігнати з його обличчя, навіть узявши цеглину і вдаривши його нею по потилиці.

— Мені страшенно прикро, — сказав він, шкірячись, мов Чеширський кіт. А тоді, схопивши сумку, він пробіг Трафальгарською площею в супроводі заскочених зненацька голубів, що сполохано позлітали.

Він витягнув з гаманця свою картку й запхнув до банкомата. Той упізнав чотири цифри його пін-коду, порадив тримати його в таємниці й не розголошувати та спитав, яку дію Ричард хотів виконати. Той попросив готівки, і банкомат видав скільки просили. Ричард скинув угору кулака, а тоді, засоромившись, удав, що ловить таксі.

Таксі зупинилося коло нього — зупинилося! коло нього! — і він заліз усередину, всівся на задньому сидінні й осяяв салон усмішкою. Він попросив шофера відвезти його до своєї роботи. Коли шофер зазначив, що пройти пішки було б чи не швидше, Ричард усміхнувся ще ширше й сказав, що йому однаково. Щойно вони рушили з місця, Ричард попросив — майже благально — щоб шофер потішив його, Ричарда, своєю думкою про транспортні проблеми лондонського ділового центра, про те, як боротися зі злочинністю, і про гострі політичні питання сьогодення. Шофер дорікнув Ричарду, назвавши того «глузієм», і дувся на нього решту їхньої п'ятихвилинної подорожі Стрендом. Ричард не зважав. Він все одно залишив таксисту щедрі чайові, а тоді подався до свого офісу.

Увійшовши до будівлі, він відчув, що усмішка поволі сповзає з його обличчя. З кожним кроком він відчував чимдалі сильнішу тривогу й невпевненість. А що як він і досі не мав роботи? Яка різниця, чи бачило його вкрите шоколадом мале дитя чи таксист, якщо виявиться, що через якусь химерну примху долі він залишиться невидимим для своїх колег?

Містер Фіґіс, охоронець, підвів очі від примірника «Неслухняних юних німфеток», якого ховав у числі «The Sun», і пирхнув носом.

— Доброго ранку, містере Мейг’ю, — сказав він. То було зовсім не люб’язне «доброго ранку». То було таке «доброго ранку», з якого ясно, що промовцю байдуже, чи живий адресат привітання, а чи помер — йому навіть байдуже, чи справді зараз ранок.

— Фіґісе! — радісно вигукнув Ричард. — І вам здоровенькі були, містере Фіґіс, наш винятковий охоронцю!

Ніхто й ніколи не казав містерові Фіґісу нічого подібного, навіть оголені дівчата в його уяві. Фіґіс підозріливо дивився на Ричарда, поки той не увійшов до ліфта й не зник з очей, а тоді знову приділив усю увагу неслухняним юним німфеткам, жодна з яких вже не поверне навіть свої двадцять дев'ять, скільки б льодяників на паличках вони не тримали в руках.

Ричард вийшов з ліфта й, трохи вагаючись, пішов коридором. «Усе буде добре, — казав він собі. — Хоч би мій стіл стояв на своєму місці. Якщо стіл стоїть на місці — все буде добре». Він увійшов до просторої робочої зали, в якій він працював минулі три роки. Люди клопоталися за столами, говорили по телефону, порпалися в шухлядах з папірцями, пили поганий чай і ще гіршу каву. То був його офіс.

А під вікном рядок сірих шафок з шухлядами і юка, що росла в барильці, займали місце, де колись стояв його стіл. Він вже хотів розвернутися й утекти, коли хтось вручив йому паперового стаканчика з чаєм.