Біля дверей стояв маленький столик, Ебенезер Болґер витягнув один (і єдиний) стілець і всівся, лишивши гостя стояти. Лихвар пошарудів у шухлядці, в якій Ніх помітив півпляшки віскі, витягнув майже порожню упаковку печива з шоколадом і запропонував одненьке хлопцю. Відтак увімкнув настільну лампу, знову подивився на брошку — червоні й жовтогарячі вихори в камені — і оглянув чорну металеву оправу, стримуючи легкий дрож, який навіювали голови змієподібної істоти.

— Вона стара. Мабуть, нічого не варта, але точно сказати важко, — сказав уголос лихвар, а подумки вирішив, що річ безцінна.

Ніх посмутнішав. Ебенезер Болґер намагався справити втішливе враження:

— Але перед тим, як я заплачу тобі, мені треба знати, що річ не крадена. Ти взяв її з маминого комода? Поцупив з музею? Мені можна розказати. Я тобі клопоту не завдам, просто маю знати.

Ніх похитав головою і гриз собі печиво.

— Де ти її взяв?

Хлопець мовчав.

Хоч як Ебенезер Болґер не хотів віддавати брошку, але штовхнув її хлопчикові через весь стіл.

— Якщо ти не можеш нічого сказати, — мовив він, — краще забирай її. Врешті-решт, ми маємо довіряти один одному. Було дуже приємно мати з тобою справу. Шкода, що далеко наша співпраця не зайшла.

Ніх помітно розхвилювався. І зрештою мовив:

— Я знайшов її у старому похованні. Але я не можу сказати, де саме.

Він замовкнув, бо приязність на обличчі Ебенезера Болґера змінилася відвертою жадобою і радістю.

— А там іще такі є?

— Якщо ви не хочете її брати, я знайду іншого покупця, — відказав Ніх. — Дякую за печиво.

— Квапишся, га? Матуся й татусь чекають, я так розумію?

Ніх похитав головою, та одразу ж подумав, що краще було кивнути.

— Ніхто не чекає. Це добре, — Ебенезер Болґер огорнув брошку долонями. — А тепер відповідай, де ти її взяв. Ну?

— Не пам'ятаю.

— Пізно для таких відмовок. Думаю, тобі треба трошки подумати про те, звідки в тебе ця річ. А коли подумаєш, ми ще потеревенимо, і ти все мені розкажеш.

Лихвар підвівся і вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. А замкнув він їх великим металевим ключем.

Ебенезер розкрив кулак, подивився на брошку і жадібно посміхнувся.

Над вхідними дверима крамниці дзеленькнув дзвіночок, даючи знати, що хтось увійшов, і Болґер винувато підвів очі, але всередині нікого не було. А втім, двері було привідчинено, і він пристукнув їх, а на додачу повісив на вікно табличку «ЗАЧИНЕНО». Двері він замкнув на засув. Тільки надокучливих відвідувачів сьогодні не вистачало.

Осінній день із сонячного перетворився на похмурий, і у вікно брудної крамниці легенько застукотів дощ.

Ебенезер Болґер підняв слухавку з телефону на прилавку і тремтячими пальцями натиснув кнопки.

— Удача, Томе, — мовив він. — Мчи сюди, щойно зможеш.

Ніх зрозумів, що потрапив у пастку, коли почув, як у дверях повертається ключ. Він потягнув за ручку, але двері не поворухнулися. Він почувався дурнем, бо дав себе заманити всередину, бовдуром, бо не дослухався до першого свого враження — тікати від цього чоловіка з кислою пикою якнайдалі. Ніх порушив усі правила кладовища, і все полетіло шкереберть. Що скаже Сайлас? А Овенси? Хлопчик відчув, як наростає паніка, але взяв себе в руки, опанувавши хвилювання. Все буде добре. Він це знав. Проте вибиратися звідти треба було.

Ніх оглянув кімнату, в якій його ув'язнили. Комора зі столом, та й годі. Єдиним входом-виходом були двері.

Він висунув шухлядку і не знайшов нічого, крім пензлів і маленьких слоїчків з фарбою для підфарбовування антикваріату. Цікаво, чи вийде кинути фарби в обличчя лихварю, осліпити його і за цей час утекти? Ніх зняв кришку з одного слоїка і занурив у фарбу палець.

— Що ти робиш? — запитав голос просто в нього над вухом.

— Нічого, — відказав Ніх, закрутив кришку і поклав слоїк у одну з бездонних кишень куртки.

На нього без особливого виразу дивилася Ліза Гемпсток.

— Чому ти тут? — спитала вона. — І що то за старий мішок лярду?

— Це його крамниця. Я намагався йому дещо продати.

— Навіщо?

— Не твоя справа.

Дівчина хмикнула.

— Ну, тобі потрібно повертатися на кладовище.

— Я не можу. Він замкнув мене.

— Звісно, що можеш. Ковзни крізь стіну…

Ніх похитав головою.

— Я не можу. Я можу ковзати лише вдома, бо ще немовлям мені дали Свободу кладовища.

Ніх подивився на Лізу у штучному світлі. Її обриси були нечіткі, але він усе життя розмовляв з мертвими.

— А що ти тут робиш? Чому ти не на кладовищі? Зараз же день. І ти не така, як Сайлас. Ти ж не повинна полишати цвинтар.

— Правила — це для тих, кого поховано на цвинтарі, а не для тих, хто лежить у неосвяченій землі. Ніхто не вказує мені, що робити чи куди ходити, — вона зиркнула на двері. — Той чолов'яга мені не подобається. Піду-но, подивлюся, що він робить.

Легке мерехтіння — і Ніх знову був у кімнаті сам-один. До нього долинув віддалений гуркіт грому.

У безладі й темряві «Антикварної крамниці Болґера» Ебенезер Болґер підозріливо роззирнувся, упевнений, що хтось за ним спостерігає, але потім зрозумів, що поводиться по-дурному. «Хлопця замкнено, — сказав він сам собі. — І вхідні двері замкнено». Лихвар полірував металеву оправу ніжно і дбайливо, наче археолог — щойно видобутий зразок, знімаючи шар чорного нальоту, під яким виблискувало срібло.

Він уже почав шкодувати, що покликав Тома Гастінґса, хоч той і був кремезним та добре залякував людей. Шкодував і про те, що збирався продати брошку, як начистить її. Вона була особлива. Що яскравіше вона виблискувала під маленькою настільною лампою, то більше лихварю хотілося лишити її собі й нікому не віддавати.

Але там, звідки взялася ця, мають бути ще такі. Хлопчик йому все скаже. Хлопчик приведе його до скарбу.

Хлопчик…

Аж раптом його осяяло. Ебенезер неохоче поклав брошку, висунув прилавкову шухлядку і витяг звідти бляшану коробку з-під печива, де лежали конверти, візитки і клапті паперу.

Він знайшов і витягнув картку, трохи більшу за звичайні візитки. З чорною облямівкою. Ні адреси, ні прізвища на ній не було. Лише одне слово, написане вицвілим на коричневе чорнилом: «Джек».

На звороті картки дрібним охайним почерком Ебенезера Болґера було написано інструкцію олівцем — як нагадування собі, хоча навряд чи він забув би, як використовувати цю картку, щоб викликати чоловіка на ім'я Джек. Ні, не викликати. Запросити. Таких людей не викликають.

У вхідні двері хтось постукав.

Болґер кинув картку на прилавок, підійшов до дверей і визирнув у мокрий вечір.

— Ворушися! — гукнув Том Гастінґс. — Тут не те що кепсько, тут просто жах. Я вже весь мокрий.

Лихвар відчинив двері, і Том Гастінґс протиснувся всередину, крапаючи водою з дощовика й волосся.

— Про що це таке важливе ти не міг поговорити по телефону?

— Про наше багатство, — відказав Ебенезер. — Ось про що.

Гастінґс зняв дощовика і повісив його на двері.

— І що ж це таке? На нашій вулиці перекинулася вантажівка з цукерками?

— Зі скарбами, — продовжив Ебенезер Болґер. — З двома.

Він завів товариша за прилавок і під світлом лампи показав брошку.

— Стара, еге ж?

— Ще з язичницьких часів, — відповів лихвар. — Дуже давніх. Часів друїдів. Римляни тоді ще не прийшли. Це зміїний камінь. Бачив такі в музеях. Але такої гарної оправи чи навіть чогось подібного не траплялося взагалі. Ця, мабуть, належала якомусь правителю. Хлопець, який знайшов брошку, каже, що дістав її з могили. Ти тільки подумай про поховання, набите такими штукенціями.

— Може, варто зробити все офіційно, — помірковано зауважив Гастінґс. — Заявити про знахідку. Нам тоді муситимуть заплатити за скарб ринкову ціну, а назвемо його на свою честь. «Спадщина Гастінґса-Болґера».

— «Болґера-Гастінґса», — автоматично виправив Ебенезер, а потім додав: — Я знаю кількох людей, у яких точно є гроші і які заплатять більше ринкової вартості, якщо потримають її у руках, як оце зараз ти.