— Ти нас сюди не приводив, — заперечив Нік.

— Ну ви ж тут, — вів далі Овенс. — Я хотів, щоб ви прийшли сюди. Я сюди прийшов. Ви прийшли за мною. Жодної різниці.

Нервово роззирнувшись, Мо спитала:

— У тебе тут друзі?

— Боюся, ви не розумієте. Припиняйте поводитися так, наче на решту людей можна начхати. Годі вже кривдити інших.

Мо вишкірилася і сказала Ніку:

— Я тебе прошу, скривдь уже його.

— Що ж, я дав вам можливість вибору, — мовив Ніх.

Нік замахнувся на Овенса, але раптом той зник, і з усієї сили кулаком Фартінг гупнув не по хлопцеві, а по надгробку.

— Де він дівся? — здивувалася Мо.

Нік трусив рукою і лаявся. Дівчинка з подивом оглядала вкритий тінями цвинтар.

— Він же був тут. Ти сам бачив.

Уявою не обдарований, Нік не збирався вантажити себе зайвими думками і зараз, тож відповів:

— Може, він утік.

— Він не втік, — заперечила Мо. — Він просто зник.

От Мо уяви вистачало. Все вигадувала вона. І зараз вони були на оповитому сутінками кладовищі, від якого волосся у неї ставало сторч.

— Тут щось дуже, дуже неправильно, — сказала вона. А потім, уже вищим, трохи наляканим голосом додала: — Треба вшиватися звідси.

— Я знайду цього малого, — упирався Нік Фартінг. — Я з нього фарш зроблю.

А Мо аж живіт від неспокою скрутило. Тіні, здавалося, почали кружляти навколо них.

— Ніку, мені страшно.

Страх заразний. Він передається. Інколи вистачає, щоб хтось сказав, що йому боязко, і страх стає справжнім. Мо була нажахана, і Ніку теж стало лячно. Він нічого не відповів, лише дременув геть, а Мо — за ним слідом. І поки вони мчали назад, у великий світ, почали вмикатися ліхтарі, перетворюючи сутінки на ніч, а тіні — на чорні діри, де могло ховатися що завгодно.

Вони не зупинилися, аж поки забігли до Нікового будинку, ввімкнули все світло, а Мо зателефонувала своїй мамі й ледве не ридма вимагала, щоб по неї приїхали й забрали додому, байдуже, що це зовсім поряд, бо пішки вона сьогодні нікуди не піде.

Ніх із задоволенням спостерігав, як вони чкурнули.

— Гарненько впорався, любчику, — почувся голос високої пані в білому, що стояла позаду. — Спочатку прекрасне Зникання, а потім Страх.

— Дякую, — відповів Ніх. — Страху на живих я ще не випробовував. Ну, себто, теоретично, я знав, як це робиться, але… Таке.

— Дуже добре вийшло, — жваво похвалила співбесідниця. — Я — Амабелла Перссон.

— Ніх. Ніх Овенс.

— Живий хлопчик? З великого кладовища на пагорбі? Справді?

— Ну, так, — Овенс і не здогадувався, що про нього знає хтось, окрім мешканців його кладовища.

Амабелла уже стукала по надгробку:

— Родді! Портуніє! Виходьте і гляньте, хто до нас прийшов!

І ось уся трійця стояла перед ним, і Амабелла представляла Овенса, а той тиснув руки й казав «Вельми радий», адже вмів чемно привітатися з будь-яким представником останніх дев'яти століть.

Амабелла пояснила:

— Пан Овенс налякав дітисьок, які, безумовно, на це заслуговували.

— Гарна демонстрація, — зауважив Родерік Перссон. — Розбишаки, либонь, поводилися негідно?

— Вони — забіяки, — пояснив Ніх. — Забирають у дітей кишенькові гроші і так далі.

Страхання, безумовно, дуже гарний початок, — приєдналася до бесіди Портунія Перссон, пишна жінка, значно старша за Амабеллу. — А що ви плануєте робити далі, якщо воно не спрацює?

— Та я взагалі не думав… — почав Ніх, але Амабелла перебила його.

— Я вважаю, що Снохода буде найкращими ліками у цьому випадку. Ви ж умієте сноходити, так?

— Не впевнений, — відповів Ніх. — Пан Пенніворс показував мені, як це робиться, але я ще не… Ну, є вміння, про які я знаю лише теоретично, і…

Тепер його перебила Портунія Перссон:

— Снохода — це, звісно, дуже добре, але я б запропонувала гарненьку Прояву. Це єдина мова, яку люди розуміють.

— Ой, — підхопила Амабелла, — Проява? Портуніє, любонько, я не думаю, що…

— Так, ти не думаєш. Добре, що думає хоч одна з нас.

— Мені вже час додому, — квапливо встряг Ніх. — Мої хвилюватимуться.

— Авжеж, — відповіли Перссони.

І стали розкланюватися, мовляв, «добре було зазнайомитися» і «найгарнішого вечора, юначе», а Амабелла і Портунія так і свердлили одна одну поглядами. Родерік Перссон промовив:

— Якщо дозволите спитати, а як ся має ваш опікун? У нього все добре?

— Сайлас? Так, з ним усе гаразд.

— То переказуйте йому наші вітання. На жаль, навряд чи такий маленький цвинтар, як наш, матиме честь приймати члена Почесної Варти, але добре знати, що Варта пильнує.

— Добраніч, — відповів Ніх, який нічогісінько не зрозумів, але все запам'ятав. — Я перекажу.

Він підібрав торбинку з підручниками і пішов додому, радіючи тіням.

Навчання в людській школі не виключало уроків на кладовищі. Ночі були довгими, тож інколи Овенс перепрошував і, виснажений, плентався у ліжко ще до півночі. Але переважну більшість часу він висиджував.

Пан Пенніворс не мав на що скаржитися. Ніх ретельно вчив розказане і ставив питання. Цієї ночі він цікавився Являнням, розпитував так детально, що пан Пенніворс, який сам особисто до такого не вдавався, впадав у відчай.

— То як саме можна змусити повітря вихолонути? — допитувався хлопець. Або: — Схоже, Страх я опанував, а як перейти до Жаху?

Пан Пенніворс зітхав, гмикав і намагався якнайкраще пояснити, і ось уже й четверта ранку минала.

Наступного дня Ніх з'явився у школі невиспаним. Першим уроком була історія — предмет, який загалом Овенсу подобався, хоча й доводилося часто опановувати себе, щоб не бовкнути, що все було не так, принаймні свідки подій розказують це інакше — але того ранку Ніх намагався хоча б не заснути.

Хлопець докладав усіх зусиль, щоб зосередитися на уроці, тому на те, що відбувалося навколо, уваги не звертав. Він думав про Карла Першого, про своїх батьків, пана і пані Овенс, і про інших, яких не пам'ятав, аж раптом у двері постукали. Всі учні і пан Кірбі повернулися, щоб подивитися, хто там — а був то семикласник, що зайшов позичити підручника. І тієї ж миті щось штрикнуло Овенса в руку. Він не скрикнув, а лише поглянув угору.

Над ним нависав і шкірився Нік Фартінг із нагостреним олівцем у руці.

— Я тебе не боюся, — прошипів хлопчисько.

Ніх подивився на руку. На місці проколу бубнявіла краплинка крові.

По обіді у коридорі Овенса обігнала Мо Квіллінг із такими широко розплющеними очима, що навколо зіниць аж було видко білок.

— Ти дивний, — заявила вона. — І друзів у тебе нема.

— Я сюди не по друзів прийшов, — відказав Ніх. — Я прийшов учитися.

Мо зморщила носа.

— А це хіба не дивно? Ніхто не приходить у школу вчитися. Тобто, добровільно не приходить.

Ніх знизав плечима.

— Я тебе не боюся, — вела далі Мо. — Який би ти там фокус не викинув учора. Ти мене не налякаєш.

— Ну і добре, — і Ніх пішов коридором далі.

Він задумався, чи правильно вчинив, вплутавшись у цю справу. Але, безсумнівно, він недооцінив ситуацію. Мо і Нік почали говорити про нього, семикласники, мабуть, теж. Інші діти звертали на нього увагу й тицяли пальцями. Він ставав присутнім, а не відсутнім, і почувався незатишно. Сайлас попередив, що треба бути тихше води, нижче трави, ходити школою частково зниклим, але тепер усе змінилося.

Ввечері він розповів усю історію опікуну. І не очікував почути у відповідь:

— Я повірити не можу, що ти такий… такий дурень. Я стільки казав, щоб ти був там ледь-ледь присутнім. А тепер про тебе говорить уся школа?!

— А що я мав зробити?

— Ну не це, точно, — відповів Сайлас. — Світ змінився. Тепер тебе можуть знайти, Ніх. Вони можуть знайти тебе.

Непорушний Сайласів вираз обличчя нагадував вистиглу кірку на розпеченій лаві. Ніх розумів, який той розлючений, лише тому, що знав його уже давно. Опікун боровся з гнівом, намагаючись його контролювати.