— Не викаблучуйся, а ввічливо відповідай на запитання, домовились?

Ніх мовчав.

— Де ти живеш? — допитувався далі поліціянт.

Ніх нічого не сказав. Він спробував зникнути, але зникання, навіть посилене відьмою, працює, коли люди не звертають на тебе особливої уваги. Тієї ж миті всезагальна увага (не кажучи вже про пару поліцейських рук) була прикута до нього.

Овенс зауважив:

— Ви не можете заарештувати мене лише через те, що я не кажу своє ім'я і адресу.

— Не можу, — погодився поліціянт. — Але ми можемо забрати тебе у відділок і тримати там, допоки ти не повідомиш ім'я батьків, опікунів чи іншого відповідального за тебе дорослого, якому ми передамо тебе на поруки.

Він посадив хлопця на заднє сидіння авто, до Мо Квіллінг, яка посміхалася достоту як кіт, наїдений сметаною. Вона прошепотіла:

— Я бачила тебе з вікна. І це я викликала поліцію.

— Я нічого не зробив. Я навіть не був у вашому дворику. І чого це ти їздиш з ними?

— Ану тихо! — гаркнув високий поліціянт.

Усі принишкли й мовчали, поки патрульна машина не під'їхала до будинку, де жила Мо. Високий відчинив дверцята, і вона вилізла.

— Подзвонимо завтра, розкажемо батькам, що з'ясували.

— Дякую, дядьку Тем, — відповіла Мо. — Я просто виконала свій громадський обов'язок.

Назад вони їхали в тиші, а Ніх усе намагався зникнути, але безуспішно. Він почувався гидким і жалюгідним. За один вечір він примудрився вперше посваритися з Сайласом, утекти з дому, що виявилося провальною затією, і такою ж провальною стала спроба додому повернутися. Йому доведеться решту життя провести в камері у відділку або в дитячій в'язниці. Чи такі існують, Ніх не знав.

— Я перепрошую, а в'язниці для дітей є?

— Що, захвилювався? — відказав дядько Мо. — Я все розумію. Ви, діти, робите що заманеться. Але декому з вас було б корисно трошки побути під вартою.

Ніх так і не зрозумів, яка то була відповідь — ствердна чи заперечна. Він визирнув у вікно. Щось величезне сунуло в повітрі, прямо над машиною і трохи обабіч, щось темніше й більше за всіх птахів, яких він коли-небудь бачив. Це щось було завбільшки з людину, мерехтіло і тріпотіло, як промінь стробоскопа чи кажан.

Рудий поліціянт сказав:

— Коли дістанемося до відділка, раджу тобі зізнатися, як тебе звати, кому телефонувати, щоб тебе забрали; ми скажемо, що тебе добряче відчитали, і поїдеш собі додому. Розумієш, якщо ти нам допомагатимеш, швиденько все вирішимо, і менше паперової тяганини. Ми ж друзі тобі.

— Ти надто приязний до нього. Ніч у камері не така й страшна, — перебив високий.

Він озирнувся на Овенса і сказав:

— Ну, це у випадку, якщо ніч буде спокійна. А як ні, доведеться запхати тебе в камеру до п'яничок. А вони ще ті бувають.

Ніх подумав, що високий бреше і вони зумисне грають у хорошого і поганого поліцейського.

Коли патрульна машина завернула за ріг, то глухо об щось гупнула. Це щось — велике — прокотилося по лобовому склу на дах і звалилося у пітьму. Під скрегіт гальм і лайку рудого авто зупинилося.

— Він вискочив на дорогу! Ти ж сам бачив!

— Я не впевнений, що я там бачив, але ти на когось наїхав.

Вони вийшли з машини й посвітили ліхтариками. Рудий сказав:

— Він весь у чорному! І не помітиш.

— Он він! — вигукнув високий.

І обидва кинулися до тіла, не випускаючи з рук ліхтариків.

Ніх спробував відчинити дверцята, але вони були замкнені. А переднє та заднє сидіння розділяла залізна сітка. Навіть якби йому вдалося зникнути, він все одно не вибрався б із патрульного авто.

Він нахилився уперед, наскільки це було можливо, щоб роздивитися, що сталося.

Рудий поліціянт сидів навпочіпки біля тіла й розглядав його. Високий стояв поруч і світив ліхтариком в обличчя потерпілому.

Одного погляду на це обличчя Ніхові вистачило, щоб навіжено та відчайдушно забарабанити долонями по склу.

Високий підійшов до машини і роздратовано спитав:

— Що таке?

— Ви збили мого… мого тата!

— Брешеш.

— Дуже схожий! Можна подивитися зблизька?

У високого опустилися плечі:

— Чуєш, малий каже, що це його тато.

— Ти що, жартувати надумав?

— Схоже, він серйозно.

Високий відчинив двері, і Ніх вистрибнув назовні.

Сайлас незграбно лежав на спині, там, де впав, збитий патрульною машиною. Лежав, як мертвий.

Хлопцю защипало очі.

— Тату? — а потім поліцейським: — Ви вбили його!

Подумки Ніх сказав собі — я не брешу, тобто, не зовсім брешу.

— Я викликав «швидку», — сказав Саймон, рудобородий поліціянт.

— Це нещасний випадок, — підхопив другий.

Ніх скоцюрбився поруч із Сайласом, стис його холодну руку. Якщо вони справді викликали «швидку», часу було небагато. Він мовив:

— Тоді вашій кар'єрі гаплик.

— Це нещасний випадок, ти сам бачив!

— Він просто вистрибнув…

— Я бачив, — відповів Ніх, — що ви погодилися зробити послугу своїй небозі й налякати однокласника, з яким вона посварилася. Тому ви заарештували мене без ордера лише за пізні прогулянки, а коли мій тато вибіг і спробував зупинити вас чи дізнатися, в чому річ, ви навмисне його збили.

— Це нещасний випадок, — повторив Саймон.

— А ти сварився з Мо у школі? — спитав дядько Тем, але голос у нього був не надто переконаний.

— Ми обоє вчимося у 8-Б у Староміській школі, — відповів Ніх. — І ви вбили мого тата.

Десь удалині вже завивала сирена.

— Саймоне, — мовив високий, — нам треба це обговорити.

Вони відійшли за патрульне авто, лишивши Овенса зі збитим Сайласом у тіні. Ніх чув, як вони сваряться.

— Це все твоя чортова племінниця!

— Якби ти на дорогу дивився!

Саймон тицяв пальцем у груди Тема…

Ніх прошепотів:

— Вони не дивляться в наш бік. Зараз.

І зник.

Вихор темряви — і тіло, що лежало на землі, вже стояло поруч.

Сайлас промовив:

— Я заберу тебе додому. Обійми мене за шию.

Ніх так і зробив, міцно притиснувшись до опікуна, і вони шубовснули у ніч, прямуючи в бік кладовища.

— Вибач мені, — сказав Ніх.

— І ти мені вибач, — відповів Сайлас.

— Боляче було? Коли машина тебе збила?

— Так. Ти мусиш подякувати своїй подружці-відьмочці. Це вона мене знайшла і розповіла, що ти потрапив у халепу. І в яку саме халепу.

Коли вони приземлилися на кладовищі, Ніх подивився на свій дім, наче вперше його бачив. А тоді сказав:

— Дурнувато все сьогодні вийшло, правда ж? Я багато чим ризикував.

— Більшим, ніж ти собі уявляєш, юний Ніхто Овенс. Так, дурнувато.

— Твоя правда, я більше туди не повернуся. Не до тієї школи, і не в такий спосіб.

У Морін Квіллінг тривав найгірший тиждень усього життя: Нік Фартінг з нею не розмовляв; дядько Тем нагримав на неї через малого Овенса і сказав нікому ніколи навіть не згадувати про ту ніч, бо він може втратити роботу, і не хотів би він опинитися на її місці, якщо це таки станеться; батьки на неї гнівалися; весь світ її зрадив, навіть семикласники її більше не боялися. Справи були гірше нема куди. Страждаючи від своєї жалюгідності, вона хотіла знайти цього Овенса, якого вважала винним у всіх своїх бідах. Арешт був лише квіточками, і Мо вигадувала лихі й хитромудрі плани помсти. Лише вони трохи покращували її настрій, хоча особливо не допомагали.

Тільки одне завдання — прибирання лабораторії — викликало у Мо неприємні відчуття: розкладати по місцях пальники Бунзена, тестові пробірки, чашки Петрі, невикористані фільтри тощо. За графіком чергувати їй випадало раз на два місяці, але звісно, на те він і найгірший тиждень життя, щоб потрапити до лабораторій.

Принаймні там з нею була пані Гокінз, викладачка природознавства — вона збирала учнівські роботи й прибирала перед виходом додому. Мо заспокоювало, що там із нею є хоч хтось іще.

— Ти молодець, Морін, — сказала пані Гокінз.

Біла змія у банці з формаліном сліпо витріщалася на них.