— То після вашої смерті їх викопали і опублікували?

— Ні, ще ні. Але часу ще доста. Нащадків багато.

— То… Це й була ваша помста?

— Авжеж. І яка безжальна, яка підступна!

— Т-так… — не надто переконано протягнув Ніх.

— Найкраще. Смакує. Холодною, — погордливо закінчив Німія Трот.

Ніх полишив північно-західну частину кладовища, повернувшись через Єгипетську доріжку до більш упорядкованих і незаплутаних путівців, і, поки зсутеніло, дістався до старої каплиці, не тому, що Сайлас повернувся з подорожей, а тому, що все своє життя з настанням сутінків Овенс туди приходив, і це було добре — мати щось постійне у житті. Крім того, він зголоднів.

Ніх прослизнув крізь двері й пішов углиб склепу. Відсунув коробку з покрученими й вологими парафіяльними переписами, дістав пачку апельсинового соку, яблуко, хлібні палички, головку сиру і повечеряв, роздумуючи, як і де шукати Скарлет, може, сноходою, адже вона навідала його саме в такий спосіб…

Він вийшов назовні і, коли підходив до сірої дерев'яної лавки, побачив когось і завагався. На лавці вже хтось сидів. Вона читала журнал.

Ніх зник ще більше, перетворився на частину кладовища, не помітнішу за тінь чи гілочку.

Але вона підвела очі, подивилася просто на нього і спитала:

— Ніх, це ти?

Він промовчав, а потім відповів:

— Чому ти мене бачиш?

— Я майже не бачу. Спочатку я взагалі подумала, що це тінь якась, а не ти. Але ти виглядаєш так само, як у моєму сні, і якось почіткішав.

Хлопець підійшов до лавки й мовив:

— Ти справді читаєш? Тобі не темно?

Скарлет згорнула журнал.

— Взагалі дивно. Наче ж і темно, але я читаю без проблем.

— А ти… — і замовк, не впевнений, що саме хотів спитати. — Ти тут сама?

Вона кивнула.

— Я допомагаю пану Фросту перебивати написи з нагробків. Сказала йому, що хочу тут трошки посидіти й подумати. І пообіцяла, що коли закінчу, то вип'ю з ним чашечку чаю, а потім він проведе мене додому. Він навіть не питав, звідки в мене взялася така думка. Просто сказав, що теж любить на кладовищі посидіти і вважає такі місця найспокійнішими на світі, — а потім додала: — Можна тебе обійняти?

— А ти цього хочеш? — спитав Ніх.

— Так.

— Ну… — він задумався на мить. — Я не проти.

— І мої руки не прослизнуть крізь тебе? Ти справді існуєш?

— Не прослизнуть, — відповів хлопчик.

Скарлет стиснула його так міцно, що аж забракло повітря дихати.

— Боляче.

— Вибач, — Скарлет відпустила його.

— Та нічого. Це було приємно, я просто не очікував, що ти стиснеш аж так сильно.

— Я просто хотіла переконатися, що ти справжній. Усі ці роки я думала, що ти мій уявний друг. А потім якось забула про тебе. Але я не вигадала тебе, і ось ти є, не лише в моїй уяві, а й насправді.

Ніх усміхнувся.

— Ти носила помаранчеве пальтечко, і щоразу, коли я бачив цей колір, то згадував про тебе. Навряд чи ти досі його носиш.

— Ні. Давно ні. Воно вже геть мале на мене.

— Авжеж.

— Мені вже час додому, — сказала Скарлет. — Але, я мабуть, прийду на вихідних.

Та, побачивши вираз обличчя Овенса, вона додала:

— Сьогодні середа.

— Було б чудово.

Вона вже розвернулася, щоб йти, але насамкінець спитала:

— Як я знайду тебе наступного разу?

— Я сам тебе знайду. Не хвилюйся. Просто приходь сама, і я тебе знайду.

Скарлет кивнула й пішла.

Ніх піднявся пагорбом назад на кладовище аж до мавзолею Фробішера. Але всередину не пішов. Він поліз по гілках плюща, які обвивали стіну мавзолею, підтягнувся і видряпався на кам'яний дах, де всівся і, дивлячись на світ рухомих предметів за межами кладовища, думав. Думав про те, як Скарлет обійняла його, і як безпечно, хай навіть ту коротеньку мить, він почувався, і як чудово було б ходити за межами кладовища в безпеці, і як хороше бути хазяїном свого власного маленького світу.

Пану Фросту Скарлет сказала, що чаю не хоче. І шоколадного печива теж. Він занепокоєно сказав:

— Слухай, у тебе такий вигляд, наче привида побачила. Власне, кладовище — непогане місце, щоб їх зустріти, якщо маєш такий намір, у мене тітонька була, яка казала, що за її папугою полює привид. У неї був червоний макао. Папуга, тобто. А тітка була архітектором. У подробиці я особливо не вдавався.

— Усе добре. Просто я втомилася.

— Тоді я підкину тебе додому. Є хоч якісь ідеї щодо цього напису? Я вже півгодини над ним голову сушу.

Він вказав на папірець, що лежав на маленькому столику, притиснутий по кутках слоїками з варенням.

— Як думаєш, це «Ґледстоун» написано? Можливо, це родич прем'єр-міністра. Але більш нічого розібрати не можу.

— Не знаю. Але я подивлюся ще раз, як буду тут у суботу.

— А твоя мати теж приїде?

— Вона сказала, що висадить мене тут уранці. А сама поїде по продукти на вечерю. Збирається запекти курку.

— А може, і картопелька запечена буде, як гадаєш? — з надією в голосі спитав Фрост.

— Мабуть, так.

Пан Фрост аж просяяв од задоволення — і додав:

— Але насправді, я не хотів би створювати зайвий клопіт.

— Їй це в радість, — чесно зізналася Скарлет. — Дякую, що підвозите мене додому.

— Нема за що, — відповів пан Фрост.

І вони спустилися сходами високого й вузького будинку до маленької вітальні на першому поверсі.

У Кракові під Вавельським пагорбом є печери, що звуться Лігвом Дракона, названі так на честь давно мертвого змія. Це печери, про які знають туристи. Але глибше є печери, про які їм невідомо і куди їх ніколи не пустять. Ці печери глибокі й заселені.

Сайлас спускався першим, а за ним нечутно чалапала всіма чотирма лапами панна Лупеску, сіра й кремезна. За ними йшов Кандар — перемотана ассирійська мумія з сильними орлиними крилами й очима, немов рубіни, яка несла маленьке порося.

Попервах їх було четверо, але вони втратили Гаруна в печері на кілька рівнів вище, коли самовпевнений (як і все його плем'я) іфрит ступив у простір між трьох полірованих бронзових дзеркал, і спалах світла поглинув його. Якусь мить іфрита ще було видно у дзеркалах. Палаючі очі його відображення були широко розплющені, а вуста ворушилися, наче він кричав іншим іти далі й пильнувати себе, а потім і відображення розтануло та зникло.

Сайлас, якому дзеркала були не страшні, накрив одне з них своїм пальтом, зробивши пастку безглуздою.

— Отже, тепер нас лише троє.

— І свинка.

— Чому? — поцікавилася панна Лупеску вовчою мовою крізь вовчі зуби. — Чому з нами свиня?

— На щастя, — відповів Кандар.

Панну Лупеску це не переконало, і вона загарчала.

— От у Гаруна була свиня? — запитала мумія.

— Тихо, — мовив Сайлас. — Вони наближаються. І судячи зі звуку, їх багато.

— Хай приходять, — прошепотів Кандар.

У панни Лупеску хутро на загривку стало сторчма. Вона нічого не сказала, але була готова до зустрічі й лише силою волі стримувала себе, щоб не захилити голову і не завити.

— Тут дуже гарно, — сказала Скарлет.

— Так, — погодився Ніх.

— То що, всю твою родину вбили? І з'ясували, хто вбивця?

— Ні. Принаймні я про це нічого не знаю. Мій опікун каже, що колись він розповість мені все, що йому відомо, і що чоловік, який це скоїв, досі живий.

— Колись?

— Коли я буду готовий.

— Чого він боїться? Що ти схопишся за пістолет і помчиш мститися тому, хто згубив твою родину?

Ніх серйозно глянув на неї.

— Ну, це очевидно. Не пістолет, але… Але так. Щось типу того.

То був яскравий і сонячний суботній ранок. Вони щойно проминули вхід до Єгипетської доріжки і сховалися від променів під соснами та розлогою аурікарією.

— А твій опікун, він теж неживий?

— Я не розповідаю про нього нікому.

— Навіть мені не розкажеш? — ображено спитала Скарлет.

— Навіть тобі.

— Ну і добре.

— Слухай, вибач. Я не мав на увазі…