А глибоко під Краківським пагорбом, у найглибших сховках під печерами Драконового Лігва, панна Лупеску перечепилася і впала.

Сайлас присів навпочіпки поруч і підтримав їй голову долонями. Обличчя панни Лупеску було у крові, не лише в чужій, але й у власній.

— Ти мусиш полишити мене, — сказала вона. — Врятуй хлопчика.

Вона була напіввовчицею і напівжінкою одночасно, з жіночим обличчям.

— Ні, — відказав Сайлас. — Я не покину тебе.

Позаду них Кандар колисав порося, як діти колисають ляльок. Розтрощене ліве крило мумії вже не триматиме її в повітрі, але бородате обличчя Кандара лишалося незворушним.

— Вони повернуться, Сайласе, — прошепотіла панна Лупеску. — Дуже скоро зійде сонце.

— Тоді нам доведеться розібратися з ними до того, як вони знов будуть готові напасти. Ти можеш встати?

— Так. Я — Божий пес, — відповіла панна Лупеску. — І я стоятиму.

Вона відвернулася, сховала обличчя в тіні, зігнула й розігнула пальці. А коли знову підвела голову, то вже була вовча голова. Панна Лупеску сперлася передніми лапами на камінь і важким зусиллям підняла себе на ноги — сірого вовка, більшого за ведмедя, із хутром і писком, поплямованими кров'ю.

Вона захилила голову назад і завила, і в цьому витті злилися воєдино лють і виклик. Вовчиця вишкірилася та нахилила голову.

— А тепер, — прогарчала панна Лупеску, — ми з цим покінчимо.

У неділю по обіді задзвонив телефон. Скарлет сиділа на першому поверсі й ретельно перемальовувала обличчя з читаної манґи. Слухавку підняла мама.

— Як дивно, ми саме про тебе згадували, — сказала вона, хоча насправді нічого такого не було. — Це був чудовий вечір. Я отримала величезне задоволення. Ні-ні, жодного клопоту. Шоколад? Він був божественний! Просто прекрасний. Я сказала Скарлет, щоб вона переказала тобі, що як захочеш добре повечеряти, просто дай знати. Скарлет? Так, вона вдома. Я покличу. Скарлет!

— Я тут, мамо, — відповіла Скарлет. — Не треба кричати. Пане Фрост?

— Скарлет? — голос у Фроста був радісно-схвильований. — Я… Стосовно справи, про яку ми розмовляли. Про те, що сталося в моєму будинку. Можеш передати своєму другові, що я дізнався… Коли ми говоримо про цього друга, це ти так завуальовано про себе чи про справжню особу? Якщо це не надто особисте запитання.

— Я про справжнього друга, якому це потрібно знати, — відповіла Скарлет.

Мати здивовано на неї глянула.

— То скажи своєму другові, що я до дечого докопався, ну, не в буквальному сенсі, а, як то кажуть, витяг на світ Божий в результаті масштабної розвідки, зрештою, я думаю, що нарив справжні дані про цю справу. Наткнувся на дещо таємне. Дещо, чого, на мою думку, не варто розголошувати. Але я знайшов.

— Наприклад?

— Ну… Тільки не вважай мене схибленим. Наскільки я зрозумів, загинуло троє. Але, здається, вижило немовля. Це була родина не з трьох, а з чотирьох осіб. Убито трьох. Перекажи своєму другові, хай приходить до мене, і я все йому розповім.

— Я скажу, — відповіла Скарлет.

Коли вона поклала слухавку, її серце билося в грудях, як пташечка в тенетах.

Ніх спускався вузькими кам'яними сходами вперше за шість років. У залі під пагорбом його кроки розходилися луною.

Зійшовши з останньої сходинки, хлопець чекав на появу Винищувача. Він чекав і чекав, але ніхто не з'являвся, ніхто не шепотів, не ворушився.

Ніх озирнувся, анітрохи не збентежений повною темрявою, дивлячись, як бачать мертві. Він підійшов до кам'яного вівтаря, на якому лежали чаша, брошка й ніж.

Хлопець простягнув руку і торкнувся вістря ножа. Лезо виявилося гострішим, ніж Ніх очікував, і прокололо йому шкіру на пальці.

— ЦЕ СКАРБ ВИНИЩУВАЧА, — прошепотів потрійний голос, але він був тихшим, ніж пам'ятав Ніх, менш впевненим.

На що Овенс відповів:

— Ти найстарший мешканець кладовища. Я прийшов поговорити з тобою. Мені потрібна порада.

Тиша. А потім:

— НІХТО НЕ ПРИХОДИТЬ ДО ВИНИЩУВАЧА ПО ПОРАДИ. ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ. ВИНИЩУВАЧ ЧЕКАЄ.

— Я знаю. Але Сайласа немає. І я не знаю, з ким ще про це поговорити.

І тиша у відповідь. Лише тиша, що відгонила пилом і самотністю.

— Я не знаю, що робити, — чесно зізнався Ніх. — Я думаю, що зможу дізнатися, хто вбив моїх рідних. Хто хотів убити мене. Але для цього треба вийти за межі кладовища.

Винищувач мовчав. Його димні хвости повільно клубочилися залою.

— Я не боюся померти, — провадив Ніх. — Але ж стільки дорогих мені людей витратили так багато часу, щоб вберегти, навчити, захистити мене.

Знову лиш тиша.

— Я мушу зробити це сам.

— ТАК.

— Тоді це все. Вибач, що потурбував.

І тоді шепіт пролунав просто у хлопцевій голові, м'який шепіт, із натяком:

— ВИНИЩУВАЧ ПОВИНЕН ОХОРОНЯТИ СКАРБИ, ПОКИ ХАЗЯЇН НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ. ТИ НАШ ХАЗЯЇН?

— Ні, — відповів Ніх.

Тоді в шепоті почулася слабенька надія:

— МОЖЕ, ТИ БУДЕШ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ?

— На жаль, ні.

— ЯКБИ ТИ БУВ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ, МИ Б СКЛУБОЧИЛИСЯ НАВКОЛО ТЕБЕ. ЯКБИ ТИ БУВ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ, МИ Б ДОВІКУ ЗАХИЩАЛИ Й ОХОРОНЯЛИ ТЕБЕ, І НІКОЛИ Б ТИ НЕ ЗНАВ НЕБЕЗПЕК СВІТУ.

— Але я не ваш хазяїн.

— Так.

Ніх відчув, як Винищувач зміїться крізь його думки. Той промовив:

— ТОДІ ЗНАЙДИ СВОЄ ІМ'Я.

По тому Винищувач зник з його думок і з підземної зали, і Ніх лишився на самоті.

Хлопець піднімався сходами обережно, але швидко. Він прийняв рішення і мусив діяти швидко, поки думка не перегоріла.

Скарлет чекала його на лавці біля каплички.

— Ну що?

— Я згоден. Ходімо, — відповів Ніх, і крок у крок вони рушили доріжкою до цвинтарної брами.

Тридцять третій номер був високим будинком, дуже вузьким, затисненим між інших будинків терасної блокової забудови. Геть непримітний, з червоної цегли. Ніх здивовано дивився на нього. Зовсім незнайомий і нічим не особливий, просто собі будинок, як решта інших. Замість клумби перед ним був невеликий бетонний майданчик, де стояв зелений міні. Вхідні двері, колись пофарбовані у яскраво-блакитний, зблякнули під впливом часу і сонця.

— І? — спитала Скарлет.

Ніх постукав. Спершу нічого не відбувалося, а потім пролунали кроки на сходах, двері привідчинилися та відкрили погляду коридор і сходи. За дверима стояв чоловік в окулярах, з ріденьким сивим волоссям; він кліпнув, а потім простягнув руку Овенсу і з нервовою усмішкою мовив:

— Ви, мабуть, загадковий друг панни Перкінс. Радий знайомству.

— Це Ніх, — представила хлопця Скарлет.

— Нік?

— Ніх, з «X», — виправила вона. — А це пан Фрост.

Ніх і Фрост потисли один одному руки.

— Чайник на плиті, — сказав пан Фрост. — Як щодо обміну інформацією за чашечкою чаю?

Діти піднялися сходами до кухні, де Фрост налив три чашки чаю і провів гостей до маленької вітальні.

— Будинок вертикальний. Туалет поверхом вище, а мій кабінет і спальні — над ним. Сходи тримають мене у формі.

Вони сиділи на великому дивані насичено фіолетового кольору, який, як повідомив пан Фрост, дістався йому з будинком, і сьорбали чай.

Скарлет боялася, що пан Фрост почне засипати Овенса запитаннями, але ні. Він просто сидів радий-радесенький, наче знайшов надгробок якоїсь знаменитості й тепер вмирав від бажання розказати про це всьому світові. Він нетерпляче совався на стільці, наче знав щось надзвичайно важливе, і мовчання, щоб не розпатякати все цієї ж миті, створювало йому фізичний дискомфорт.

— То що ви дізналися? — спитала Скарлет.

— Ти мала рацію. Себто, тих трьох убили саме в цьому будинку. І… Я думаю, що цей злочин… Ну, не те щоб зам'яли, але забули про нього, чи керівництво пустило його самопливом.

— Як це? — здивувалася Скарлет. — Убивства не кладуть під сукно.

— А це — поклали, — відповів Фрост і допив чай. — Втрутилися люди достатньо впливові, це єдине пояснення, яке я для цього маю, а також для того, що сталося з найменшим малюком.