Хлопець пройшов увінчану зеленими гірляндами Єгипетську доріжку, а потім зусиллям волі став видимим і копнув камінчик.

Тінь відділилася від арки й посунула в його бік, нечутна, мов смерть.

Ніх прорвався крізь гущавину плюща, яка обрамляла доріжку, і помчав у бік північно-західної частини кладовища. Головне — правильно все розрахувати. Якщо він рухатиметься надто швидко, чоловік загубить його, якщо надто повільно — чорний шовковий шнур обернеться навколо його шиї, викрадаючи дихання і все майбутнє.

Ніх гучно продирався крізь плутанину листя, тривожачи численних лисів, що жили на кладовищі й тепер розсипалися по норах. Це були джунглі похилених надгробків і безголових статуй, дерев і священних кущів, слизького напівзотлілого листя, але це були джунглі, які Ніх досліджував, відколи навчився ходити.

Тепер він поспішав обережно, ступаючи зі звивин коріння на камінь, а звідти — на землю, впевнений у своєму кладовищі. Він відчував, як воно саме намагається сховати, захистити його, зробити невидимим, і хлопцю доводилося докладати зусиль, аби залишатися помітним.

Він побачив Німію Трота й завагався.

— Салют, юний Ніх! — вигукнув поет. — Чую, що забава править бал в годину цю, якщо ти пролітаєш наші краї, мов комета — небосхил. Що відбувається, мій добрий Овенс?

— Стій, — відповів Ніх. — Стій, де стоїш. І дивись у бік, звідки я прийшов. Якщо хтось з'явиться — кажи мені.

Хлопчик обійшов могилу Кастерза, оплетену плющем, і, важко дихаючи, зупинився спиною до переслідувача.

Він чекав лише кілька секунд, хоча це чекання здалося маленькою вічністю.

— Він тут, юначе, — сказав Німія Трот. — Двадцять кроків позаду тебе.

Джек, той що Кат, побачив хлопця. І напнув свій чорний шовковий шнур. Цей шнур затягувався навколо багатьох ший і вже багато років був останньою річчю в житті кожного, кого обіймав. Він був дуже м'який, дуже міцний і невидимий для рентгена.

Кат застиг, лише ворушив вусами. Він бачив жертву й не хотів її сполохати. Нечутний, мов тінь, він став наближатися до хлопця.

Ніх виструнчився.

Джек Кат рвонув уперед, нечутно ступаючи чорними напастованими черевиками по пліснявому листю.

— Він наближається, юначе! — вигукнув Німія Трот.

Ніх обернувся, Джек Кат стрибнув на нього і…

…і відчув, як земля вислизає з-під ніг. Він схопився за край старої могили рукою в рукавичці, але не втримався й полетів глибше і глибше, всі сім метрів, аж поки з тріском не гупнувся на труну пана Кастерза, водночас розтрощивши її віко і свою гомілку.

— Перший, — спокійно сказав Ніх, хоча спокійним він аж ніяк не почувався.

— Як вишукано! — зауважив Німія Трот. — Я складу про це оду. Залишишся послухати?

— Зараз нема на це часу. Де інші?

Юфимія Горсфол відповіла:

— Троє піднімаються південно-західною доріжкою на вершину пагорба.

А Том Сендс підхопив:

— Є ще один. Зараз кружляє навколо каплиці. Той, хто нишпорив кладовищем останній місяць. Але зараз він якийсь інакший.

— Пильнуйте цього, в могилі, — попросив Ніх. — І пана Кастерза перепросіть за мене…

Він пірнув під соснову гілку й стрімко рушив на інший бік пагорба доріжками, коли це було зручно, і перестрибуючи зі статуй на надгробки, коли так було швидше.

Коли він минав стару яблуню, почувся уїдливий жіночий голос:

— Їх ще четверо. Четверо, і всі — вбивці. І ці не попадають у відкриті могили, щоб тобі догодити.

— Привіт, Лізо. Я думав, ти сердишся на мене.

— Може, серджуся, а може, й ні, — відповіла вона, все ще невидима. — Але я не дозволю їм тебе зарізати, нізащо.

— Тоді зроби мені ласку, затримай їх, затримай, заплутай, сповільни їх. Зможеш?

— А ти знову втечеш? Ніхто Овенс, чого б тобі просто не зникнути й не сховатися в затишній мамчиній могилці, де вони ніколи тебе не знайдуть, а невдовзі повернеться Сайлас і розбереться з ними…

— Може, повернеться, а може, й ні, — відповів Ніх. — Зустрічаємося біля блискавичного дерева.

— Я досі з тобою не розмовляю, — пролунав голос Лізи Гемпсток, пихатий, як павич, і нахабний, як ґедзь.

— Взагалі-то, ти зараз до мене говориш. Ми розмовляємо.

— Це надзвичайна ситуація. Опісля — ні слова.

Ніх дістався блискавичного дерева — дуба, який двадцять років тому обпалила блискавка, і від нього лишилися лише чорні кінцівки, що чіплялися за небо.

У голові йому крутилася думка, ще не до кінця закінчена. Все залежало від того, чи згадає він уроки панни Лупеску, чи згадає все, що бачив і чув малим.

Знайти потрібну могилу виявилося важче, ніж він очікував, навіть якщо шукати цілеспрямовано, але він таки її надибав — гидку, похилену під дивним кутом, увінчану безголовим, поплямованим ангелом, який скидався на величезний гриб. І лише після того, як він її торкнувся й відчув холод, Ніх переконався, що це таки вона.

Він сів на могилу й змусив себе стати видимим.

— Ти не зник, — почувся Лізин голос. — Тебе хто завгодно знайде.

— Чудово, — відказав Ніх. — Я й хочу, щоб вони мене знайшли.

— Про дурня інші знають більше, ніж дурень — інших.

Сходив місяць — велетенський і низький. Ніх міркував, чи не занадто буде ще й посвистіти, щоб привернути увагу.

— Я бачу його!

У бік Овенса кинувся чоловік, зашпортуючись і ковзаючись, а за ним — іще двоє.

Ніх усвідомлював, що навколо них купками зібралися мертві й спостерігають за всім, що відбувається, але змусив себе не звертати на них уваги та тільки зручніше вмостився на гидкій могилі. Хлопець почувався приманкою в пастці, і відчуття це було не з приємних.

Здоровий, як бугай, чолов'яга добіг до могили першим, за ним — сивокосий, який усе вирішував, і останнім — високий блондин.

Ніх не рухався.

Сивий сказав:

— Я так розумію, ти і є невловимий Доріан-молодший. Дивовижно. Наш Джек Мороз ноги відбігав, шукаючи тебе по всьому світі, а ось він ти, на тому ж місці, де він лишив тебе тринадцять років тому.

— Він убив мою родину.

— О так, це він.

— Чому?

— Хіба це важливо? Ти все одно нікому вже не розкажеш.

— Тоді з вас корона не впаде розказати мені, еге ж?

Сивокосий розсміявся якимось гаркітливим сміхом.

— Який ти кумедний. Мене от що цікавить. Як ти примудрився прожити на кладовищі тринадцять років, і ніхто не помітив?

— Я розкажу, якщо ви дасте відповідь на моє питання.

Кремезний втрутився:

— Не смій так розмовляти з паном Денді, малий нахабо! Я тебе розчавлю, я…

Сивий ступив ще один крок до могили.

— Тихенько, Джеку Моряк. Домовились. Відповідь за відповідь. Ми, мої друзі і я, — члени одного таємного братерства, відомі як Джеки На-всі-руки-майстри, нас називають Валетами та іншими іменами. Це братерство дуже й дуже давнє. Ми знаємо… ми пам'ятаємо те, про що більшість людей забули. Давнє знання.

Ніх мовив:

— Чари. Ви володієте чарами.

Чоловік кивнув:

— Можна й так сказати. Але це дуже своєрідний різновид чарів. Це чари, які з'являються під час смерті. Щось покидає цей світ, щось інше в нього приходить.

— Ви убили мою сім'ю заради… заради чого? Заради чарів? Це ж маячня.

— Ні. Щоб захиститися. Дуже давно, ще коли будували піраміди, один з наших єгипетських братів напророчив, що колись народиться дитя, яке перетне кордони між світом живих і мертвих. І якщо це дитя досягне дорослого віку, то нашому братерству й усій нашій справі настане кінець. Ми складали гороскопи ще до того, як Лондон розрісся хоча б до села, ми пильнували твою родину ще до того, як Нью-Амстердам став Нью-Йорком. І ми відправили найкращого, найрозумнішого, найнебезпечнішого — як ми думали — з Джеків розібратися з тобою. Зробити це, як годиться, щоб позбутися поганого пророцтва й обернути його на свою користь, і щоб усе в нас було в ажурі ще п'ять тисяч років. Але він не впорався.

Ніх дивився на трійцю чоловіків.

— І де ж він? Чому він не з вами?

Блондин відповів:

— Ми самі про тебе подбаємо. У нашого Джека Мороза гарний ніс, і він винюхує твою маленьку подружку. Ми не можемо залишати свідків. Тільки не в таких справах.