– Отакої, – сказала мама.

– Ви вже передумали до брата Інокентія йти, прошу пані? Я вас розумію. Я вже теж був не радий, що собі такого надумав. Відлежався трохи в гноєві, чую – ніби легше стає потихеньку. А як зовсім стало добре, то я вже до панотця навіть не заходив, а лиш нарвав собі блекоти в мішок, сів на 113-ту маршрутку і поїхав до Львова. Ну, думаю, все – тепер Мальвіна буде моя. Приїхав, дзвоню їй, кажу: «Приходь, є розмова». А сам наївся блекоти і міркую: «Зараз вона прийде, я їй голову на місце поставлю». Добре, що вона таки занадилась, а то би дуба врізав тільки так. Так мене забрало, що годі було повернутися. Півночі просиділа наді мною та Мальвіна, а на ранок я як відповз від унітаза, то їй кажу: «Чого тобі вертатися до твого художника? Живи зі мною». Вона й залишилася. Художник той, кажуть, спився вщент після того. Стали ми жити удвох. Я їй кажу: «Ну, люба моя, тепер буду цілителем». Роздрукували ми афішки, розклеїли по місту, винайняли приміщення і стали чекати, хто прийде. Приходять у неділю пенсіонери всілякі. Я давай їм про систему свою розказувати. Кажу, треба викопати яму з коров’ячим гноєм, наїстися блекоти і лягти в гній з головою, і все як рукою зніме. В місті сильно популярним я не був, бо ніде яму викопати, а по селах їздили з дружиною, пропагували метод гнойової ями для жінок і блекоту для чоловіків. Урину пити рекомендували, голодувати вчили, зцілювали від парші та від лобкової воші. Через пару місяців прийшли до мене з міліції, стали випитувати, що за один, тут я їм про все і розказав. Коли дізналися, що я на гнойових ямах нічого не заробив, відпустили. Мальвіна вже на той час Мальвіною бути перестала, а була просто Таською. Побачила, що зі мною горшка не зліпиш, та й пішла від мене. Почав я їздити по селах, де жінка яка самотня, то я їй допомагав біля хати, город скопати чи стайню де підправити, а потім залишався на день-два. Так і жив альфонсом. Спиватися почав потроху, квартиру у Львові продав. Так мені, знаєте, стало тяжко на душі, що захотілося в тій гнойовій ямі самому втопитися. Приходжу я до брата Інокентія, стукаю у фіртку, а мені ніхто не відчиняє. Гупаю, гупаю, аж тут нарешті виходить брат Інокентій, в грудину як в’їде мені п’ястуком, аж я осів. Плюнув мені в обличчя і зачинив браму назад. Я і плакав, і кривлявся, і думав уже собі в дупло залізти, як брат Інокентій, аж врешті вирішив на дереві ся повішати. Щоб, думаю, всім було видно, як я ся розкаюю.

– Людоньки, – моя мама сплеснула руками. – Як же ж ви живі ся залишили? Що то за чудо, що ми зараз з вами так говоримо?

– Чудо, прошу пані, натуральне чудо. На світанні, як ся стало жевріти, почав я лізти на стару вишню, та й нога попала в тріщину. І так мене затисло, що ні вперед, ні назад. День уже приходить, а я, як дурень, стою з ногою в дереві. Маринина мама на двір виходить і каже: «Людоньки, хто то в нас сидить?» – «Та то цілитель, мамо, – Марина їй каже. – Зараз чоловікові постукаю, може, він йому витягне ногу. А ні, то доведеться тепер так жити, зі знахарем на дереві». А мама її подивилася на мене, похитала головою і сказала: «Нічого, доню, Христос терпів і нас учив». А в мене вже сльози на очах стоять, люди на роботу їдуть, 113-та маршрутка вся напхом натовчена, всі на мене пальцем показують, а брат Інокентій з дупла не вилазить.

– Може, йому їсти щось дати? – Маринина мама каже.

А та їй:

– Та я дала б, але ж так високо заліз, що годі дістатися.

Нарешті виповз надвечір брат Інокентій, подивився і каже:

– Не буде діла з цілителем. Міцно вишня так тримає, що не розщепиш. Видко, треба буде на дереві відспівувати.

І заліз назад у дупло.

А я вже ридаю, душу з себе видираю, лиш би ногу відпустило. Вже би ногу пилкою відпиляв, як Інокентій вийде та й скаже:

– Сраки тобі голої, а не пилки. Чи ти се дерево саджав, щоб його пиляти?

І назад у дупло пхається.

І так мені то все нелюбо стало, що померти мушу я на тій вишні, аж став я кликати:

– Брате Інокентію, отче Романе, порятуйте мене, Христа ради!

Тут вилазить Інокентій і каже:

– Сильно тримає вишня, але можна щось попробувати.

І знов поліз пробувати. А я сиджу. А нога в дереві. А я вже ледве-ледве.

Цілу ніч щось бурчав у норі своїй Інокентій, не показувався. Другий світанок я вже геть як мрець зустрів на тій вишні. Вже пташки до мене прилітали, дивилися, чи скоро я доспію, вже я сам не йняв віри, що мене звідтіль зніме хтось, коли Інокентій вилазить із дупла і каже:

– Ну, майже відпустило. Ще трохи цілителя хай потримає, і можна знімати.

І надвечір виліз до мене Інокентій на гілку, сів поруч і питає:

– Ну що, будеш злізати чи ще постоїш?

– Та вже би зліз, якщо є на то така ласка, – вже так тихенько йому кажу.

– А людей за гроші сцяки пити будеш учити?

– Ой, та вже нічого научати не буду.

– Ну, тоді підеш дяком до мого брата служити.

І такого мені дав запотиличника, що я з тої вишні просто у скирту гною шусь – а там уже як дома. Відлежався у гноївці, витягли мене Інокентій із Мариною та й понесли до потічка помити. Відмили там, у чисту сорочку одягли і питають:

– А що, до отця Романа підеш чи в нас залишишся?

– В отця Романа, – каже Марина. – Одарка борщу наварить, пампушків наготує, сметанки в тарілку покладе, петрушкою посипле…

– А в нас також лад, – Інокентій каже. – Дамо тобі драного кожуха, поселимо на горищі, будеш нам комина чистити, а я тобі за це дам таку ласку – поганки зі мною по четвергах їсти. Ой, поганочки, ой дрібнесенькі! – аж трясеться весь.

– В отця Романа, – каже Марина, – хата світла. Вікна до стелі. Все чисто виметено. А як Михась лазню заладить, то аж хочеться жити.

– А в нас теж добре, – Інокентій каже, – Наїмося блекоти з тобою і поліземо на вишню чортів ганяти. А як хто прийде, ти його за руки вхопиш, я його за ноги візьму, і як потягнемо, так з нього всі біси й посипляться.

– В отця Романа до сповіді підеш, в чистому ходитимеш, – каже Марина.

– А в нас вогень розпалимо і кізяк курити будемо, а потім назад, на горище, з молитвою, в драному кожусі, на морозі стоячи, спати. Вибирай, куди підеш.

– Та я що, – кажу їм, – я людина маленька, кізяк на морозі курити не потрафлю. Піду я до отця Романа дякувáти, а вам низько кланятись.

І пішов до отця Романа. А там у нього й вулики, й корови, й нову дзвіницю ставлять – роботи вистачає. То я вже при храмі в комірчині поселився, та й живу. Сад доглядаю, оце часом аличі вийду продати чи яблук. Отаке.

– Людоньки, чи це чувано, – сказала моя мама. – що це, чи не 113-та?

– Вона, вона, пиняйте її, – сказав нам чоловік.

– Дякуємо за аличу, – кинув я на прощання.

– Тримайтеся купи, – озвався чоловік, і 113-та рушила разом з нами на Львів.

На пил при дорозі падали перші великі краплі дощу.

2011

Що знає чоловік про себе?

Чоловік – Аполлон. Він – сонце. Його шлях лежить на північ, у Гіперборею, а потім назад, в ойкумену.

Мій друг Борис – філософ. Він читає книги. Книга за книгою, книга за книгою. Борис каже: якби за кожну прочитану книгу йому платили по центу, він уже став би мільйонером.

Але так не є. Сам Борис підтверджує це.

Борис носить німецьке військове кепі, в нього пронизливо-блакитні очі, обличчям він схожий на Степана Бандеру. Один в один. Гіпсова маска, зроблена з обличчя мого товариша, підтверджує, що перед нами філософ. «Посмертну» маску Борисові (хай будуть довгими його літа) робила дівчина-гример з одного мандрівного театру, на занедбаній гідроелектростанції неподалік Канева.

Борис уміє аргументувати. Він може аргументувати будь-що. Ось як Борис аргументував, що сокира (рос. топор) жіночого роду, а АК-47 (укр. гвинтівка) чоловічого (у вищому метафізичному сенсі, ясна річ):

– Сокира – зброя Калі. Хоча нам відомо, що парашу[18] була і в руках Вішну, але Вішну – трансцендентна персона, він вище за розділення на статі. Сокира – вона ділить навпіл, це дуже жіноча риса. Навіть те, як ми говоримо (Борис казав це російською, звертаючись до дівчини з Геленджика) – «тОпОр», «тОпОрОк»…