Я опускався на дно і майже в цілковитій темряві розгледів, що плавно сідаю на поверхню шару намулу. Товсті соми злякано розбігалися по норах, дух мій, здається, от-от мав виплутатися з обіймів дихання. Незрозуміле священне тремтіння огорнуло мене, і мені здалося, що я вже переступив межу, за якою закінчувалося життя, і увійшов у води, де не буває смертних. Я опускався до ніг велетенського ідола у вигляді йога, вкритого намулом і водоростями. Тонке, обвите жилами, висохле тіло в три людські зрости, борода, переплутана з водяним мохом, довге волосся – не зустрічав скульптури, більш реалістичної, аніж ця, – та й кому зайшло би до голови ставити це божище на дні ріки? І так, падаючи на саме дно повз цю скульптуру, відчуваючи, як свідомість моя от-от освітиться пітьмою безпам’ятства, я упав просто перед зображенням дрімаючого йога. Велетенська скульптура розплющила очі.

І замість того, аби відчути жах і холод від зустрічі зі смертю, я побачив щось зовсім інше, неземне в цьому погляді. Я побачив у цих очах себе самого. Йог дивився на мене з любов’ю. Він був одночасно нескінченно далеко й дуже близько, видавався суворим і могутнім, а водночас – тендітним і діткливим. Я вирішив: нехай ці дивовижні очі, що їх я зустрів на глибині десять метрів, стануть останнім, що я побачу в своєму житті. І велике, нескінченно велике світло заполонило в той самий момент мій розум. Я відчув, що незрима сила потужно виштовхує мене з-під води, і стрімко став наближатися до поверхні. Уже перед самим виходом з темряви я сам став допомагати лапами цій силі, вилетів на поверхню, і пащека моя радісно розкрилася назустріч повітрю.

Що то був за екстаз – іще раз вдихнути! Я загрібав лапами, викашлював воду з легенів, у голові тьмярилося від зустрічі зі смертю, але серце сяяло так, наче я зустрів найпрекраснішу річ у своєму житті.

Я не зрозумів, що сталося зі мною. Та було ясно як день: тепер я став чимось більшим, ніж просто псом. Я зрозумів щось, на що в мене не вистачало слів, але я хотів зберегти це відчуття до самої смерті. Я не міг забути цього погляду, яким дивився на мене йог, що сидів під водою. Заради цієї мудрості, яку він влив у мене, варто було народитися в цьому брудному світі і витерпіти все.

Видершись на берег, я довго відкашлювався, а потім лежав знесилено на траві. У мені не залишилося моці зіпнутися на лапи, у голові шуміло, в носі крутило, лапи вело кудись убік, я падав, після чого мене знову нудило водою.

Врешті, переживши усе найтяжче від свого невдалого (чи то, радше, несподівано вдалого) пірнання, я зумів звестися на рівні й побіг куди вели очі. Течія віднесла мене доволі далеко від місця, де я збирався опинитися, і я не впізнавав навколишньої місцевості. Я зрозумів, що назад, у старе життя, до Чарлі та моїх друзів вороття вже немає. Переді мною була дорога і були дні, дані для того, аби пройти їх назустріч невідомому – назустріч тому люблячому поглядові, який зігрів мене й виштовхнув на поверхню.

Я не зміг (та й не шукав особливо можливості) повернутися в місто, де ми розлучилися з Чарлі. Я не сказав йому: «Бувай», а він, я певен, не шукав би мене, якби сам опинився у схожій ситуації. Я рушив туди, куди вів мене мій внутрішній компас, куди він вів тисячі, мільйони інших маленьких життів-світлячків, куди поверталися всі голівки квітів, – він вів мене на схід. Щоранку, отямившись від сну, коли ще було геть темно, я відчував, як прокидаються хащі, де я зупинявся на ніч. Спершу замовкали нічні птахи, смурні та поодинокі, знавці молитов до коханого, а потім, у час тиші та рівноваги, починалося нове життя – віяв перший ранковий бриз, урухомлювалися соки в деревах, ворушилася трава. Прокидались птахи й землерийки, ховались до нір вужі та гадюки й протирали очі руками, схожими на людські, мавпи, що були мені вічними супутниками в цій дивній дорозі. Розпускалися пуп’янки квітів, п’янили мене своїм ніжним вдосвітнім ароматом. Я чув, як дихає ця сира земля, така ситна, що її, здавалося, можна їсти. Я прокидався разом з ними всіма – біг мокрою від роси травою, валявся на ній та, омитий, вирушав далі в дорогу. Щойно рожевіло небо, а я, невідомих доріг мандрівець, прямував уже далі.

Я проходив через поселення, бувало, не маючи по кілька днів і ріски у роті. Та це тепер ніяк не печалило мене. Здавалося, голод припинив докучати мені, і я міг легко терпіти його, не дбаючи про своє тіло. І хоч боки мої позападали, а ребра проступали крізь шкіру, я почував себе повним сил, та, врешті, по-справжньому молодим і щасливим. З’явилася інша, нова ейфорія – дорога, ноги, бруд, глина землі, сіль поверхні, пах боліт, пальмові гаї, ліси манго, банани й макаки, шлюбний клич пав і ревіння слонів – усе це було наче орнамент навколо очей, які я продовжував бачити перед собою. Люблячих очей, які манили мене, які голубили й кликали повертатися додому.

Так тривала моя дорога.

На дорозі цій мені трапився Ніколай.

Ми зустрілися випадково, на світанку – і я зрозумів, що він уже не той Ніколай, якого я знав. А він зрозумів, що я більше не той Джеррі.

Я глянув йому в обличчя – воно змарніло й осунулося від переживань, зате на ньому проступили мужність, рішучість і глибина. Я бачив, що Ніколай помудрів. На плечі у нього висіла маленька торбинка з їжею і тонкою вовняною накидкою, а на ногах – дешеві гумові капці, які я пам’ятав іще з Дахаба. Ніколай ішов, а губи його не замовкали – він цілоденно шепотів молитву. Палець його нервово перебирав намистини на довгій вервиці в мішечку, яку він час від часу звідти виймав. Побачивши мене, він секунду вагався, чи привітатися зі мною, чи взяти наді мною опіку. Ніколай виглядав битим і нещасним, достоту як я раніше. Я не міг розпитати у нього, що трапилось із Наташею і як справи у Чарлі, а він, здається, не зміг би й розказати.

Ми йшли з ним мовчки, на певній відстані один від одного. Іноді він, знаючи, що я поруч, підкликав мене й кидав мені шмат хліба. Ми зупинялися перепочити одночасно – я, власне, й відчув, що ми рідні душі, саме тому, що нам кортіло зупинитися під тими самими деревами, біля тих самих колодязів і колонок. Я навряд чи пішов би тепер з кимось чужим мені по духу – простої присутності іншого, аби збавитися самотності, мені було замало, в мені поселилося щось, що не давало відчути себе самотнім – мені хотілося вже коли товаришувати, то з побратимом.

Дорогою Ніколай занеміг. Від нього відгонило хворобою, ще коли ми зустрілись. Ночі були сирими й холодними, а Ніколай спав просто на голій землі, накрившись хустиною. У нього з’явилася слабкість у кроках уже на третій день нашої мандрівки. Він не показував, що йому зле, але я бачив, як внутрішня мука заволокла йому очі, як весь він зблід і пожовк.

Дорогою нам трапилося невеличке містечко, де друзі-монахи порадили Ніколаєві зупинитися на перепочинок. У місцевому храмі йому відвели невелику келію на першому поверсі. Там були проста лежанка і вмивальник, невеличке вікно біля стелі. Кімната була зимною, майже підвальною, Ніколая тріпала лихоманка, тож комендант храму дав йому кілька коців. Ніколай кутався в них, але все ніяк не міг зігрітися від внутрішнього морозу, який, як мені відчувалось, підіймався у нього з самого серця.

Ніколай потів, його била пропасниця, але, хоч рука з вервицею безсило лежала на ковдрі, він не припиняв молитися. Не знаю, чому я не залишив його, чому не пішов далі сам. Ніколай зробився худющим, худішим навіть за мене, і видно було, що за кілька тижнів, поки ми не бачилися, він витерпів таки більше, ніж я. Втім, він продовжував іти своїм шляхом з такою рішучістю, що я мимоволі пройнявся повагою до цього молодого садгу.

Отож, Ніколай зліг, я ж залишався на ногах. Поки хворого лікував місцевий кавірадж,[43] я блукав містечком – то було зовсім крихітне одноповерхове поселення довкола великого пагорба. Лише два чи три храми зі стрімкими шпилями і прапорами високо в небі вибивалися з одноманітного рівнинного пейзажу. Я бачив людей, що обходили пагорб як місце для прощ – хто з іконами та зображеннями святих, хто возом, а хто пішки, а хто, наче гусінь, у поклонах, не роблячи й кроку без того, щоб не упасти ниць перед оселею святості. Були такі, що обходили пагорб всією родиною, упродовж дня. Були ж і такі, що приходили до священного пагорба, аби поселитися на його стежинах та схилах назавжди. Ще інші клали перед собою гору каміння й кидали її, промовляючи молитви, поперед себе, поки не пересували таким чином всієї гори на метр уперед, утривалюючи своє паломництво на місяці. Що то були за дивні люди! Здавалося, в них не було більше справ у цьому світі, окрім як повторювати давні молитви й жбурляти каміння, а потім обережно переставляти поперед себе свій вівтар з іконами, пахощами та жовтими чи червоними порошками, що ними вони прикрашали собі чоло. Я теж обійшов пагорб, разом із іншими прочанами, бо розумів, що тепер я теж прочанин.