Я, правду кажучи, не мав на що нарікати – я побачив світ, полишив позаду себе страшні землі, де були тільки пісок і гірка вода, і віднайшов землю обітувану – де бурі розвали ґрунтів родючі й густі, де пальми і хащі, і вічна весна. Де повітря повниться ароматами трав і плодів, стоїть на світанках щебет птахів, де навіть у найтяжчу хвилину тобі допоможе незрима сила життя і ти знайдеш свою заповітну цілушку хліба у себе перед носом… – а все ж, ідучи до Пурі, я раптом з усією ясністю відчув, наскільки мізерним було все те, що я знав про світ. І якими короткими та незначними були дні, яких і було всього – маленька жменька. Невже це й усе?

Що далі на схід я просувався, то мальовничішим ставав край, яким я йшов. Я рухався поволі – мені не вистачало тепер сил іти цілими днями, як перше, коли я відкривав для себе Індію, і коли я, натхненний невідь-якою силою, забувши про все, кинувся світ за очі – за невідомо чим, невідомо за яким покликом серця. Подорожні, яких я зустрічав, – пси, кози, навіть один слон, який теж рухався в бік океану, казали, що океан близько, ще два-три тижні – і я прийду. А океану не було та й не було.

Болота й річки часом перешкоджали мені, і я довго шукав броду, іноді, зневірившись віднайти його, плив навпростець, боячись, що посеред ріки мене схопить судома і я піду на дно. Мене оточували пальми, клімат ставав вологішим, і я справді вже відчував дихання велетенських солоних вод.

Іноді вночі я дивився на небо, де блискотіли розсипаними жменями зірки, і не впізнавав їх. Я наче знову повернувся в час, коли мені було менше року і коли я вдивлявся у нічне небо пустелі. Тепер же я відчував, що справді далеко зайшов від дому, від місця, яке я звик називати домом – так далеко, що навіть сузір’я тут були іншими.

Мені здавалося, що гарячими ночами я чую шум морського припливу – звук, який я справді пам’ятав ізмалечку. Щоправда, там, у дитинстві, я мешкав на березі вузької затоки, а цього разу я чув, як шумить огром, така сила, якої я ще у своєму житті не бачив. Я чув запах моря, який дедалі певніше долітав до моїх ніздрів, і він тримав мене на шляху.

Світанки тут наче пригортали мене до себе. Ніде я не зустрічав таких налитих прихованою, внутрішньою вологою ранків, як на цій дорозі – на шляху до Пурі. І птахи, здається, кричали мені: «Пурі! Пурі!» І миші пищали в норах: «Пурі!» І кричали пави та мавпи: «На дорозі до Пурі!»

І от, серед ночі, коли, здавалося б, я мав уже звалитися від утоми, я, піднаджуваний своїми чуттями – цими неспокійними звірками, від яких у мене завжди був самий лише клопіт, – я пішов далі. Надто сильно мені вже шуміло у вухах, надто близьким відчувалася велич чогось нового – чогось, про що я ще не знаю. Місяць світив, була повня, і мені не спалось, я йшов і йшов, не роздивляючись, що за стежини під моїми кігтями, коли раптом вийшов на просіку й лапи вгрузли в піску. І тоді я відчув, як свіжий вітер б’є мені в морду, як бризки води летять мені на язик і в очі, і я кинувся бігти так, наче то мав бути мій останній біг на планеті, і з моєї горлянки, наче сам собою, став литися гавкіт, справжній собачий гавкіт, але, на жаль (а може, й на щастя!), його не було нікому чутно – тому що його заглушало ревіння океану. Велетенські хвилі одна за одною били об берег, і сліпучо-білі бризки світла розліталися навсібіч, і чорнота ночі, м’яко підсвічена зсередини повним місяцем, ховала в собі весь огром океану, і тільки моя уява домальовувала, наскільки ж він має бути великим, безкраїм, яка в ньому вирує сила. Я бігав уздовж берега під примарним місячним світлом і щасливо гавкав, немов цуценя, сам не знаючи, з чого радію, і в голові билася, наче метелик, що заблукав у тіснім закапелку, єдина думка: «Вдома, вдома! Я вдома!»

А набігавшись, відчув, що сили мої скінчились, і впав просто на пісок, окопався у ньому й блаженно заснув.

Прокинувся я від ніжного звуку дзвіночків, які долинали до мене звідусюди. На хвилину мені здалося, що я – в раю, тому, про який мені розповідали Чарлі та інші знайомі. Я підвів голову і побачив, що небо вже пожовтіло, а берег поступово заповнюється людьми. Вони нагадали мені йогів з Бенареса, але були більшою мірою одягнені в біле. Вони здійснювали свої ранкові омовіння й підносили молитви, а те, що я прийняв за звуки дзвіночків, було торохтінням бляшанки з-під пива у хатині на пляжі. Вітер кидав нею об стіни будиночка, і щось усередині бляшанки ніяк не мелодійно подзвонювало.

Я пішов до океану, щоб зустрітися з ним віч-на-віч.

Стоячи на мокрому піску, на якому мої лапи залишали прим’ятини, що заповнювалися водою, я відчув себе нікчемно маленьким поруч із пінистою стихією, яка ладна була проковтнути мене, варто ступити їй назустріч бодай іще крок. Важкі хвилі з шумом обрушувалися на півдорозі до берега, і я, здригаючись від пронизливої свіжості, що долітала до мене у вигляді бризок, вдивлявся в сірі глибини хвиль. Ось який ти, океан. А це я.

Я зробив іще пару кроків, щоби хвиля могла омити мене, і вода, що відкочувалася від берега, збила мене з лап і потягла за собою. Я насилу зміг повернутися на берег і, виснажений боротьбою з валами, повалився на пісок. Тепер, після нічної мандрівки та купелі, я відчув, наскільки постарів. Тих емоцій, що так підступно й зненацька огорнули мене серед ночі, коли я побачив океан у сяєві місяця, більше не було – всередині я відчував себе знову на свій вік – старим, бувалим псом, якому хочеться спокою. Збайдужівши раптом до стихії, я почекав, поки мине світанок – все ж, та густина золота, яким вкрилася вся природа, коли край сонця з’явився над океаном, приголомшила навіть мене. Небо було прозорим, глибоким, червоно-жовтим, кольору м’якуша папаї. Я вбирав очима цю перебіжність барв і відчував, як дивний жаль, наче трохи відступивши від мене, коли я вперше побачив океан, тепер із поновленою силою повернувся до мене, і яскравими барвами його не задурити. Раптом із прозорою ясністю, достоту такою, яка була в небесній височині цього світанку, я зрозумів, що скоро вмиратиму, і сум цей у серці – то провісник мого кінця.

Відчуваючи, що часу мені залишилося небагато, я зібрався з силами, піднявся з піску і поплентався до міста – туди, звідки дедалі більше приходило людей на пляж, аби зустріти велетенське червоне світило, яке повільно, з царською величчю здіймалося над обрієм.

Дивний спокій висів над Пурі.

Я не знав, скільки мені залишилося, але – можливо, то діяли особливі випари місця – мене це ніяк не хвилювало. Просто у мене було відчуття, що мені треба встигнути дещо перед своєю смертю.

Я бачив своїх родичів, які виходили на вулицю, обтрушувалися від сну, а ті, хто вже прокинувся, нишпорили по смітниках у пошуках чогось поживного. Зелені папуги, яких рідко побачиш у Варанасі, перелітали тут із дерева на дерево й голосно кричали одне одному щось своєю пташиною мовою. Містом стелився туман, але з кожною хвилиною світанку сонце чимраз яскравіше пробивалося крізь щільну завісу, наче вирізьблюючи своїм промінням контури пальм уздовж дороги. Крізь імлу я розпізнавав обриси храмів, звідки вже чулися звуки ранкових молитов, перебір барабанів і дзенькання металевих тарілочок. У повітрі стояв запах океану, впереміш зі смородами міста – відпадками, що пріють, поруч із пахощами, що долинали звідкись із храму, я виразно чув знайомий запах гниючого трупа – і справді, дуже скоро я пройшов повз тушу кози, що, напіврозкладена, лежала біля дороги.

Коли я придибав на центральну площу міста, сонце вже піднялося високо. Вулицями Пурі сновигали велорикші, автомобілісти намагалися проїхати крізь натовп корів, що згуртувалися, аби обмінятися останніми новинами, вулиці непомітно заповнювалися пішоходами, і з кожною хвилиною узбіччя дороги дедалі щільніше тіснилося торговцями, які продавали солодощі, фрукти, овочі, курей та рибу. Гамір базару оточував мене зусібіч, і я знову відчув себе в безпеці – я звик бути серед людей і тепер шукав захисту в цьому знайомому шарварку, де в кожного була своя справа і нікому не було до мене діла. Я відчув, що було б добре щось перехопити, бо вже хтозна-скільки днів не їв нічого путнього в дорозі, перехоплюючи якийсь мізер по смітниках. Із цією думкою раптом велика солодка випічка упала зі столу одного з торговців мені просто під носа, і я, поки ніхто не зауважив, взяв її тихенько до зубів і похапцем звернув за ріг, де й зміг уже як слід поснідати.