Такі думки крутилися в голові всього якусь мить, поки збиралася заходити до свого двору. «І до чого б це воно? – кинула поглядом довкола. – Невже щось має змінитися? – Чомусь стало страшно, як перед наступом німців. – Та ні, страшніше було, як усе з хати забирали. – Знову згадався двадцять дев’ятий. – Ой, ні. Страшніше тридцять третього ніколи не було. – Її аж струсонуло. – Чи коли забудеться…»

– Мар’яно, он з центру знову підвода їде, та, що податки збирає.

Голос старої Орини швидко розігнав і її незвичній настрій, і думки. Бабця, що живе по той бік вулиці, якраз переходила дорогу.

– Ви їм усе віддали встановлене чи ні? – цікавилася, ще не дійшовши. – Вас більше, то, може, й сплатите, а я сама, та ще й нездужаю, то, коли все віддам, самій на зиму нічого не залишиться, ще з осені можна буде лягати і руки на животі складати. А вони – віддай, і квит. Дивно якось, податки ті самі, що й німці збирали, нічогісінько ж не змінилося. Тільки й того, що тепер для своїх. І як ти не даси для армії? Уже завтра скажуть, що саме ти зриваєш план постачання продовольства на фронт. Раніше все кричали про багатий і нерушимий Союз, а як до діла, то не хтось, а знову оця біднота повинна всіх годувати, – доживаючи віку, їй не складно було здогадатися, що скажуть і що зроблять.

Уголос вона мало про що говорила, а про себе – все, що хотіла. І таку волю давала думкам, що й сама лякалася. Була колись бідовою, але те було дуже давно. І сім’я була великою, але й про те лише згадує. «Усе простити? – сама в себе часто питає. – За таке – ніколи, навіть перед смертю», – відповість і замовкне. Віднесе Мар’яні список своїх рідних – діточки, чоловік, батько, мати та інші, – дуже довгий виходить. Покладе його на спечений буханець для панахиди, аби хоч на небі по крихітці їм дали, бо вони й досі в неї їсти просять.

– План великий, але куди подітися, доведеться виконувати, – такими словами зустрічала її Мар’яна. – І ми за минулий місяць жодного яйця не з’їли, мусили план по яйцях виконати, а курей то тільки п’ять. І ті продукти, що з городу, також беруть добре, – бідкалася й вона.

– Що не кажіть, а голодним нашим солдатикам усе віддамо, і тим, які в тилу на заводах працюють, теж потрібно. – Почувши, про що тут розмову завели, Горпина й свого докинула, виглянувши з-за тину. – Тільки коли силою забирають та кричать на тебе, така образа в душі накручується, що, здається, усе там переточить, як хробак. Хоч один би спитав: «Що ж ви самі їсти будете?» А вони знову, як і в тридцятому – тоді думали, що ми все щось приховуємо, так і зараз. А коли й помремо, невелика біда, – махнула рукою та висякала носа. – Повірите, я себе в партизанському загоні краще почувала. Жоден начальник не цурався з нами конину варену з одного казана їсти. І більше встановленої норми не просив. Коли й голодували, то теж разом. А тут… Чи людина я, іноді й сама сумніваюся.

– Я вже давно змирилася, треба тільки мовчати, ніби глухі, ніби незрячі. Мовчати й мовчати… – радила стара Орина, подибавши назад до своєї хати.

Бідувало знову село, а не жило в цю зиму. Люди знову дивувалися – як тільки душа тримається. Єдина втіха – радіо та надія на перемогу. Тільки вона додавала сили, навіть тоді, коли здавалося, що тіло ось-ось впаде на землю бездиханно. Від холодної хати та поганої їжі люди почали хворіти, багато дворів – на тиф. Сусіди та родичі боялися туди заходити, вішали на клямку дверей торбинку з хлібом або просто клали її на сніг і стукали у вікно.

Горпина ходила до хворих, не могла відмовити. «Уже як Бог дасть. До кого ж їм ще звертатися, як не до мене», – з того починався кожен ранок. Мила завжди руки, їла з окремої миски та не просилася більше на піч, де щодня крутилися діти. Розмістившись у другій холодній кімнаті на окремому дерев’яному ліжку, тремтіла від холоду, аби тільки не занести страшну хворобу в цю сім’ю. Діти лише інколи ходили до школи, бо вчителька була одна, та й школа не завжди топлена. А Тамара продовжувала розносити листи, серед яких так часто були похоронки. Не спішив уже ніхто на поминки, тільки коли чули крик у хаті, то розуміли – додалася ще одна вдова разом з осиротілими дітьми до вже великого списку.

Якось, тижнів через два після Хрещення Господнього, Мар’яна, йдучи по вулиці до колодязя, побачила здалеку високого чоловіка у військовій формі. Він швидко йшов по стежці, яку протоптали люди на заметеній снігом дорозі, і наближався до неї. Довга шинеля робила його ще вищим, а по підв’язаній руці було видно, що цей чоловік поранений. І хоча військовий навіть здалеку не був схожим ні на її Федора, ні на Тимофія, її ноги почали заплітатися, а серце колотитися, бо це був перший чоловік із фронту. «До кого йде? І хто ця найщасливіша сім’я?» – гадала вона, переповнюючись цікавістю. Коли військовий був уже зовсім близько, поставила в сніг своє порожнє відро і першою звернулася:

– Боюся дорогу перейти, щоб не лаяли. А то лукавий виніс бабу назустріч, та ще й з порожнім відром. А ви чий будете? Кому ж це Боженька сьогодні посміхнувся? – Сама не зводила очей з його обличчя, щось у ньому було дуже знайомим. – Ви в нас перший із фронту – Божий посланець, бо ми тут зовсім духом занепали! – Аж очі в неї блищали. – Це буде для всіх велика новина. Он уже піввулиці жінок виглядають, гадаючи: кому ж так пощастило?

– Дарма виглядають, я вже прийшов. – І військовий показав на хату діда Сави, а сам теж придивлявся до неї. – Мар’яно, то це ти, чи що?

– Боже мій милостивий, Грицько! – вигукнула вона і кинулася до нього в обійми, як до рідного. Цілувала його в колючі щоки, але чомусь думала в цей час про свого Федора. – А твої які ж раді будуть, вони уві сні такого побачити не могли! – Аж сльози в її очах затремтіли. – То де ж ти був? На якому фронті воювати довелося? – А шинеля їй трохи порохом, трохи чоловіком, трохи цигарками пахне, аж у голові паморочиться.

– Спочатку під Москвою, потім під Сталінградом, поранений довго лежав у госпіталі. На Курську дугу потрапив уже під кінець боїв і знову отримав поранення. Додому на тиждень відпустили, потім знову – на фронт.

Голос його так і бринить, думки то так, то сяк у голові перекидаються – був звичайний до самої війни, а тепер не кожен артист, який по радіо виступає, має такий голос – низький, оксамитовий і такий ніжний.

– А мого Федора там ніде не бачив? – спитала і засоромилася, мов мала дитина, але чекала відповіді. – Бувають же такі щасливі випадки? – ніяковіючи, додала, бо він, звісно, не знав, що й казати.

– Так хотілося порадувати тебе, але нема чим, – Грицько знизав плечима, а потім так обпік її поглядом, що їй аж моторошно стало. – Нікого з наших не довелося зустріти, – додав, сховавши свій погляд під теплу шинелю.

– Біжи додому, всі твої в хаті: і жінка, і доньки, і батьки. Біжи швидше, нехай радіють, – зробивши крок у сніг, поступилася дорогою. – Ти дуже змінився, не тільки я, ніхто тебе не впізнав би, – сказала вслід.

«Скучив за жінкою. – Його погляд ще стояв у її очах. – Я це відчула, бо й сама скучила… – проганяла дурні думки. – А виправка військова, а чоботи – все по ньому. Широкоплечий, поголений, кроки широкі, обличчя змужніле». – Лише один раз пробігла очима по його постаті, а встигла помилуватися з усіх боків.

– То я з госпіталю їду. Від’ївся, відмився, може, й на чоловіка став схожий, а якби з фронту, то й свої рідні серед білого дня не вгадали б, – кричав їй, обернувшись.

«Що сказав? – Вона неначе схаменулася. – Щось про фронт чи про госпіталь?» – відчула, як їй важко дихати. Навіть жарко вмить стало на такому холодному вітрі. Її очі слідкували, як він зайшов у двір, як йому вже відчиняють сінешні двері, навіть почула радісні вигуки. Сама думала, як би оце вона раділа своєму Федорові та обнімала. Зовсім не так, як вони. Кинулася б на шию і зацілувала. «А спати лягатимеш разом зі мною чи знову миски та ложки митимеш, поки я не засну?» – Неначе він перед нею стоїть і питає. – «Разом, Федю. Разом, бо я тебе ко-ха-ю. Ти ще дізнаєшся, як я умію кохати. Бач, як я про себе мало знала». Її очі ще й досі дивилися на дідову хату, а непрошена заздрість уже прокралася в душу і почала її гризти, народжуючи чорні думки та дуже пекучі сльози. «Господи, помилуй… – прошепотіла вже холодними губами. – До чого ж боляче…» – Узявши відро, ледь пішла по воду. Коли поверталася, вже багато сусідів стояли під Савиним двором, а не витримавши, почали стукати у вікно і кликати Гриця на вулицю – так усім хотілося хоч одне слово почути від фронтовика. Першим вийшов дід Сава, він посміхався, сяючі очі й радісна усмішка зняли з його обличчя не менше десяти років. Баба Проня йшла позаду, зав’язуючи теплу хустку на голові. За ними й сам Григорій, обнімаючи свою дружину та доньок. Останньою була сестра Маня, такою веселою її давно не пам’ятали. Що тут було! Сусідки його роздивлялися, розпитували, а діти, які набігли подивитися на живого солдата, приміряли його шапку, смикали за рукава, пробували мацати поранену руку. Щоб багато не говорити, Григорій одразу запевнив: скоро їхні солдати прийдуть додому, залишилося зовсім недовго чекати. І це було головне, що вони хотіли почути. Навіть Горпинині вуста розтяглися, неначе їх помазали спасівським медом.