Наступного дня на полі вже почали орати землю. Новий голова колгоспу Антон Архипович не злазив із коня. Слідкував за всіма, не покладаючись на бригадирів. Вели на поле своїх корів, яких у селі лишилося не так багато. За тиждень вони, виснажившись від важкої роботи, почали падати на сируватій ріллі.

– Важко їм плуга тягти, земля ще не готова, треба було зачекати тижнів зо два, – звернулася Мар’яна до голови. – Може, я свою молоденьку корівку-первачку ще не водила б, вона ввечері додому дійти не може, не кажучи вже про молоко. А в мене четверо дітей, їх мені годувати чимось треба, – не дивилася, а благала, але й гадки не мала, що їй відмовлять.

– Корові більше сіна давай та батогом її, щоб слухалася, а мені план треба виконати, – почула від Антона Архиповича. – У райкомі не будуть слухати про ваших корів та про волів. Хліб треба для армії засіяти, так що не бунтуйте самі й інших не підбурюйте. Ваш куток уже давно, кажуть, воду каламутить. Зі мною таке не пройде, на полі все будете робити так, як я скажу, а якщо ні, за саботаж органам здам. – Хлиснувши добряче свого коня, він поскакав далі.

Люди, які почали підходити до Мар’яни, щоб і собі нагадати про загнану худобу, про домашні городи, які ще ніхто не розпочинав обробляти, швидко повернули назад. Лише по двоє-троє тихо перемовлялися та хитали головами.

– І невже в Європі оті багаті люди задарма працюють? – неначе прокинулася Горпина, яку цієї весни знову вигнали з хати на поле.

– Та тихо ти. – Жінки роззиралися на всі боки. – Будуть забирати до Сибіру. Ось подивитеся, – запевняли одна одну. – І чекати довго не доведеться. Хто не виробить встановлену кількість трудоднів, знову з села виселятимуть. Усе ж так і було. Чи ви забули? – нагадували одна одній. – Тепер і підлітки повинні ту норму виробляти. А роти закривайте, бо тільки в мовчанні наше спасіння.

За щоденною роботою літо минало швидко. Вставали як тільки-но починало сіріти, а лягали вже в темряві. Поле обробили майже все, залишився тільки невеликий клапоть для пасовища. Пізніше згадували: як часто, особливо на сонці, падали, знепритомнівши, а отямившись, продовжували далі. Про фронт говорили вже не так часто. А коли й починали, то щоразу з’являлося багато питань.

– Можна було б і мир заключити. Для чого нам інші країни? Нехай самі німців добивають, а мені чоловіка додому відпустили б, поки цілий, бо наших хлопців і на чужих землях знову під кулі посилають, – міркувала Марія, копаючи картоплю.

– Ой, Маріє, язик у тебе як помело. Мар’яна он зовсім не язиката, та до неї чіпляються за кожне слово, тобі ж усе з рук сходить. Тільки так довго не буде. Прийде чоловік і шукатиме тебе півроку, як ми дядька Михайла, – застерігав бригадир Юхим, не доказуючи всього до кінця. Сам пригадував, що наказували йому недавно в сільській раді доносити на людей, кого вони на полі лають і чим незадоволені. «Ні, я ніколи не стану того робити, – клявся собі. – А якщо перед домовиною поставлять і будуть з пістолета цілитися, тоді ж як? То, може, не потрібно мені за них життя своє віддавати?» – знову всередині йшла велика боротьба, як було з ним ще на початку війни.

– Діло тут не в язику, Юхиме, а в красі, коли хочеш знати, – неначе розбудила його Марія. – От Мар’яні й дістається за те, що Бог вроду дав. А що я? На мене ніхто і оком не кине, добре, коли чоловік прийде та не втече нікуди, бо надивиться там на різних жінок, тоді не захоче, щоб йому така ось Марія й суп варила.

Як не важко було, а вони все жартували. Мабуть, це їх і врятувало. Було, й жінок з далеких країн згадували, їм здавалося, що вони задивлятимуться на їхніх чоловіків. Але не вірили, що вони сподобаються нашим солдатам. Було, й воєначальників лаяли, щось почувши.

– Ви, дівчата, не чіпайте хоч політику, бо дід Кирило нібито нічого і не казав, а до нього з району двоє чоловіків приїжджали, кажуть, що листа хтось написав, – повідомила Христина.

– Не може бути! Місцеві начальники самі тут політику таку роблять. Їм потрібен був план, то вони ціле літо не спали, зранку до ночі по полях скакали, підганяючи нас. А щоб ми зовсім мовчки працювали, вони писульку в райцентр придумали, потім самі й помилували, зате всіх налякали добряче. От вам і результат, – знову доводила своє Христина.

– Чого там, не їли і не спали! – викрикували гуртом, а голосніше за всіх Марія. – Вони справні в нас. Кажуть, що Ігнатовичу, який у сільраді, Тамара піч топить із першого дня, їсти подає, город обробляє, ще і в сільраду бігає, щоб не сказали, що челядка. Ви ж бачите, листи вже давно Ніна носить. Отже, в Тамари більш важлива робота. Голова колгоспу дружину з дитиною сюди привіз, а той і досі сам. Нащо вона йому, коли він мов кіт біля сметани?

– Маріє, затихни, прошу тебе, будемо вдвох перед органами виправдовуватися, – уже благав наляканий Юхим, вантажачи картоплю на воза.

– Нам що, опустили голови, та й нічого не видно, а в Тамари вже видно… Ото наварила і напекла, – продовжувала вона, коли Юхим від’їхав з навантаженим возом.

Довго думала Мар’яна над тими словами. Крутились вони в голові аж до самого вечора. «Бідна Тамара, – жаліла її про себе. – Від мене Бог відвів, а від неї, значить, ні».

– Кажуть, Тамарин брат прийшов із фронту, – того ж вечора повідомив дід Сава через її паркан, коли вона у дворі доїла корову. – Перше, що зробив, то це побив начальника чорнявого – Ігнатовича того. Добряче, кажуть, побив. Без ноги чоловік повернувся, а побив батогом. Ото придумав! Навіть шибки повибивав, так що й хаті моїй дісталося, – на серйозному обличчі діда з’явилася усмішка. – Це я тільки що від сусідів почув. – А он і Тоня з Анютою, мабуть, уже посилку з пошти несуть, – придивлявся. – Тут говорили, що стомилися на роботі, а тільки про посилку почули, як одразу бігом побігли, – він не заздрив, просто вже забув, коли й сам так міг. – Он ще одна кульгає, – побачив Горпину, тільки з іншого боку. – Що розкажеш цікавого? По новинах у нас поштарка на першому місці, а ти на другому, – посміхався до неї.

– Не годяться мої ноги, і все. – Вона одразу почала журитися, придивляючись і собі до дівчат на дорозі. – Як прийдуть чоловіки з фронту, може, тоді мене на поле не ганятимуть. Чи коли жінки діток народжувати багато стануть. Я за життя вже стільки трудоднів заробила, що можна й відпочити.

– Таке придумала. Відпочивати там будемо, – показав у бік кладовища. – А щоб тобі нудно не було, то ми з Людмилою роботи підкинемо, потім і Тамара, у неї діточок чомусь не було раніше, то й ця рідною буде.

– Невже? Ти жартуєш, Саво, чи правду кажеш? Я вже давно твою Людмилу не бачила, – повеселішала Горпина.

– А Гришка, як ти думаєш, дарма у відпустку приїздив? Вона все прибиралася перед ним. Я он колись Мар’яні розказував, правда, дурні мої жарти були.

– Так у тебе ж і спати ніде було, стільки люду в хаті, – уміла Горпина підіграти, від чого аж очі веселішими стали.

– У всьому винна Тоня. Вона тоді їх до себе ночувати запросила, у другій кімнаті їм постелила, – шепотів дід, підійшовши ближче. – Так що, коли хлопчик буде, мабуть, Антоном назвати доведеться, – продовжував жартувати. А кинувши очима знову на дорогу, аж зрадів, що жінки з посилкою вже наближаються. – Ви, дівчата, мабуть, стомилися? То можете в мене відкрити, бо ми все одно нічого сховати вам не дамо. У нас тут свій колгосп.

– Ми й самі до вас ідемо, боїмося посилку з фронту відкривати. Я навіть не знаю, чи радіти, чи ні. – Антоніна поставила її на призьбу під дідовою хатою.

Дід швидко розрізав ножем тканину, якою була обшита посилка, і віддав Тоні листа, який лежав з самого верху.

– Читай, потім сама роздивлятися будеш. Захочеш, то покажеш, може, там таке, що нам і одним оком дивитися не можна, діло то молоде. Правда, Горпино? – Дід, посміхаючись, відійшов убік. – Роботи тобі буде та й роботи, а ти кажеш – у колгосп, – поглядав на неї та далі мружив свої зеленкуваті очі.