Усі в цій хаті раділи зустрічі, й розмовам не було кінця, але хилилося вже за північ.

– Давайте розходитися, завтра неділя, то й підемо до Олі гуртом, щоб Наді сміливіше було, – запропонувала Мар’яна, відчуваючи страшенну втому в усьому тілі після такого довгого й важкого літнього дня. – Тоню, ти придумаєш, де розмістити всіх на ніч?

– Чому ж ні? Костю – в клуні на сіні, а Надійка в хаті з нами буде, – пропонувала, а сама на молодих поглядала. – Коли захочуть…

Її перебила Надя:

– Ні, я з Мар’яною десь та й притулюся, мені перини не потрібні, я й на лавці спатиму. – Відчувалося, що вона засоромилася.

– Правда. У нас така сама клуня і теж із сіном, – посміхнулася Мар’яна, пригадавши себе молодою.

Коли вони зайшли до клуні і вмостилися спати, молодий місяць уже збирався й собі на спочинок, а на небі блимали великі зірки, які видно було крізь відчинені двері. Вони навіяли Мар’яні спогади про свого дідуся, який колись їздив волами в Крим та на Тор по сіль і, знаючи небо, жодного разу не збився з дороги.

– Бачиш, Надю, у кожної зірочки на небі своє місце. Так і в людини – своє місце і своє життя, головне – як ти його проживеш. Це я так розумію, – додала, аби не виглядати старою жінкою, яка завжди повчає.

– Пам’ятаю всі ваші розповіді й поради. Не все в моїй голові вмістилося, але все одно потім я відчула, що тієї Наді більше немає. Часто молилася Богу, в першу чергу за свого Мишка, потім за себе, за своїх рідних і за всіх своїх поранених. Було, що й Отче наш над ними читала, коли їхнє життя на волосині від смерті було. А скільки солдатів у мене на руках померло!.. Чи коли зможу все це забути? – Надя хотіла виговорити все, що важким тягарем лежало на її ще молодій душі. – Мар’яно, я у вас ще про Костю хотіла розпитати, ви ж його давно знаєте. Що він за чоловік?

Мар’яна оповіла про Костиних батьків, як вона носила їм молоко, як соромилася свого сільського вигляду, ховала під фартух свої порепані від роботи руки, як його батько лікував усіх і люди поважали в селі цю сім’ю.

– Чого питаєш? Сподобався, мабуть? Він і раніше красивий був – високий, у світлому костюмі. Будь-яка дівка за такого пішла б. Зараз ще кращий став.

– А вони євреї? – раптом спитала Надя.

– Ми в цьому не розбираємося, нам головне, щоб людина була хороша та добро уміла робити. А дід Сава каже, що батько єврей. Але я тобі, Надю, скажу так: їхали ви у поїзді з фронту всі наче однакові, всі додому поверталися, а хтось усе-таки вкрав твої речі. Костя один став на захист. Тому людей завжди по ділах суди. А чого питаєш? Усе ж сподобався?

– Навіть дуже, але в мене дитина. Хоча про дитину він знає, а про моє минуле – ні.

– То розкажи йому все сама. Чи, думаєш, не зрозуміє? Тоню Тимоха з двома дітками взяв, і нічого. Правда, вона весь час запевняла, що вони в матері житимуть. Відведе їх туди, а вони все одно до нього біжать, самі його батьком називати стали.

– Я така рада, що в мене є ви. – І Надя тулилася до цієї простої жінки, ріднішої від якої в цю мить, справді, не було у всьому світі. – Як добре, що я зустріла вас, Горпину Петрівну, Тимофія, Тоню. Ніколи цього не забуду. А все могло бути зовсім інакше. Зараз страшно навіть згадати, що я була надумала. Бог відвів мене.

– І я рада, що нам удалося врятувати твою душу, – Мар’яна вражала її своєю щирістю. – Тепер ти нам теж рідна. А Олі можеш спокійно довіряти свою дитину. Тільки нехай Мишко її теж мамою називає.

– Звичайно. Я мріяла хоч глянути на свого синочка, а ви мене і як матір прийняли. Олі повік вдячна буду. Повірте! – шепотіла в темній клуні.

За розмовами не помітили, коли й зорі погасли, не чули й перших півнів. Але коли світало, Мар’яна вже доїла у дворі корову під солов’їне витьохкування. Прямо над нею, як блискавки, літали ластівки, топтався і лелека у своєму великому кублі на зламаній вітром тополі.

– Який чудовий ранок! – промовила Надя, вдихаючи свіже повітря. – Ніколи не жила в селі й не думала, що тут так гарно буває.

Вона стояла у дверях клуні в Мар’яниній довгій полотняній сорочці з розпущеним світлим волоссям. Після тяжких років війни раділа всьому: чистому небу, сонцю, пташкам.

– Ти чого так рано встала? – Мар’яна вже цідила молоко. – Відсипайся, поки час такий видався. Попий тепленького і лягай далі, а я розбуджу, тільки-но піч витоплю, – і вона подала кухлика.

– З труби дим уже піднімається, – показала Надя на хату.

– Значить, Анюта вже біля печі клопоче. Молода, трохи старша від тебе, але в селі виросла, рано встає і до ночі весь час у роботі.

– Красива природа, а життя у вас дуже важке. Чому так? Скільки хліба і всього іншого вирощуєте, а нічого не отримуєте за роботу?

– Я півжиття, Надю, вже прожила, а відповіді на це питання й досі не знайшла. Живемо тут від народження, звикли до всього, важко, але не пропадемо. А ти пий молочко та лягай далі спати.

– Ні, я теж спати довго не звикла. Давайте самі сходимо до Мишка зараз, я терпіти більше не можу. Побачу, як він спить, як прокидається. – І вона так дивилася на Мар’яну, що та не могла їй відмовити.

– Гаразд, ось тільки Павла свого розбуджу, нехай корову до череди жене.

Через якихось двадцять хвилин вони вже заходили у двір до Ольги.

– От як добре, що ти, Мар’яно, прийшла. Побудь хоч недовго, бо я занедужала, тому і з коровою запізнююсь. Наглянь за Мишком, щоб не плакав, коли прокинеться. – І Ольга погнала корову на вулицю.

Жінки зайшли до хати. Біля полика в ліжечку, прикрита полотняним простирадлом, спала дитина.

– Підходь, Надю, до дитини, а я Олі піч розтоплю, раз вона занедужала, – прошепотіла їй Мар’яна, бачачи, як вона завмерла біля порога.

– Я зараз… Я через хвилину… – Надя взялася обома руками за голову, було видно, що їй стало недобре, і Мар’яна підхопила її під руку.

– Не бійся, воно мине, давай підведу тебе до полика, – тримала її під руку і відчувала, як вона невпевнено ступає по хаті. – Теж мені солдат! На фронті, мабуть, не боялася, а зараз зімліла вся, – шепотіла їй на вухо.

Схилившись над дитиною, Надя так пильно вдивлялася в личко, що Мишко аж прокинувся. Спросоння, не дуже роздивившись, простягнув до неї свої теплі рученята і назвав мамою. Коли взяла сина на руки і притулила до себе, Мар’яна побачила, як вона кусає свої губи, щоби не закричати. І як не відверталася, Мар’яна все ж помітила сльози, які градом котилися по її щоках. Пішла у хлів по дрова та й сама по дорозі терла обличчя, бо навіть за війну серце не змогло зачерствіти.

Через мить у печі вже палахкотіло полум’я, від якого в припічок, а далі в трубу потягнувся дим. Надя, одягнена у Мар’янину дівочу спідницю та полотняну вишиту сорочку, носила по хаті дворічного хлопчика, який, поклавши голівку на її плече, продовжував спати. Як тільки Ольга відчинила двері, одразу завмерла на порозі. Вона ще тоді здогадалася, що не випадково молода дівчина прийшла з Мар’яною рано-вранці. А її ніс і великі сірі очі були точнісінько такі, як у Мишка.

– Я – Надя, – звернулася вона до Ольги першою. – Я…

– Я все зрозуміла. Знала, що ти колись прийдеш… – Ольга теж стояла, мов нежива.

– Ви мене зненавиділи? – спитала Надя, і, здалося, сама налякалася.

– Ні, ні, – замахала Ольга руками. – Я людської ненависті сама боюся. А тебе чекала, бо такого хлопчика не можна кинути й забути.

У цих словах Надя відчула велику любов цієї простої жінки до її Михайлика.

– Тільки як ми його тепер ділити будемо? Він звик до мене і матір’ю вважає. А я без нього взагалі не уявляю своє життя, – Ольга знесилено сіла на лавку біля столу й сумно дивилася на молоду жінку, яка носила цю дорогу їй дитинку.

Надя, поклавши Мишка до його ліжечка, підійшла до Олі, поцілувала в щоки, у скроні, не перестаючи дякувати.

– Мені нікуди його забрати. У мене ні рідних, ні квартири, ні одягу – нічого не лишилося. Навіть не знаю, що мені далі робити. Може, ви порадите, як бути?

– У мене просиш поради? – Ольга дуже здивувалася. – Ніхто ніколи не просив, крім сина, звичайно.