Наближалася Покрова. Колись у їхньому селі на Покрову було велике свято – день козаків. Старі люди й зараз пам’ятали, як на церковному подвір’і ніде було й стати, а в церкві місце займали дуже рано, бо потім не зайти до неї. Після служби вінчалися декілька пар одразу, хто до цього часу вже висватав собі наречену. А після обіду і до самої темряви все село співало. Горпина до цього ще додавала розповіді своєї бабусі, яка бачила і змагання козаків, і катання на човнах.

Не той час зараз, але Мар’яна з Анютою теж готувалися. Повісили в хаті випрані рушники, змазали долівку свіжою глиною, спекли одну хлібину. А взявши Любочку та Ванька за руки, поспішили й собі до церкви. Не дійшовши до великої площі, ще здалеку помітили двох молодих людей.

– Та це ж Костя з Надею із траси йдуть! – тільки Мар’яна проказала, як діти одразу побігли за гостинцями.

Через якусь хвилину-другу Костя вже наближався до них. Обнімав немов рідних. Підійшла і Надя.

– Ми так за вами скучили, спішимо як додому. – Хоча й була осінь, але ця молода жінка пахла весною. – Як там синок мій? – не терпілося їй взнати про головне. – Чи здорові вони з мамою Олею? Роботи було багато, а ми приїхати не змогли, – вона виправдовувалася, бо знала, що за Мишком дивитися нема кому.

– Нічого. Інколи Любочка з Ваньком няньчили, інколи й сусідки виручали, часто й Горпина Петрівна до себе брала, – доповідала Мар’яна. – А що Мишкові: чим більше няньок, тим йому веселіше. Росте собі потихеньку, Ванька наздогнати збирається та всім розказує, що в нього дві мами: одна Оля, а друга Надя, – раділа і вона з того приводу.

– А ви до церкви йдете? – Костя намагався відвести Мар’яну в бік.

– Ти щось хочеш сказати по секрету? – жартуючи, спитала вона.

– Так, є тут одна дуже важлива справа, але без вашої допомоги я її зробити не зможу. – Відчувалося, що він нервує.

Йому хотілося, щоб у найважливіший день у його житті поряд були найрідніші люди. І нічого, що такими вони були не по крові, а по щирості своїй та по теплоті душевній, якої в них було багато.

– Ми з Надею вирішили одружитися і зробити це хочемо в нашому селі. – Сам пильно придивлявся до Мар’яни. А коли побачив, що в її очах спалахнули радісні вогники, полегшено зітхнув. – Не про весілля пишне йдеться, а про те, щоб нас просто розписали, щоб поряд були ті, хто поздоровить і порадіє, як це зробили б мати та сестра.

Про них він багато думав, а вголос сказав уперше. Потім знову придивлявся до Мар’яни, неначе саме вона була мірилом людського виправдання чи осуду.

– Яка в тебе душа гарна! – Захоплюючись такими словами, вона стисла його руку. – Не жорстока, не обпалена війною, здається, трохи не чоловіча, але справжня, – з її очей навіть сльози виглядали. – Рідний ти нам, Костю, дуже рідний, навіть не сумнівайся. – Вона сказала саме те, що він так хотів почути. – І матір свою та сестру не соромся згадувати. Засудити людину набагато легше, ніж зрозуміти її, – не звикла лукавити, вона завжди вражала якоюсь своєю близькістю.

Його розгублений погляд вмить змінився, а очі стали теплими. Це Мар’янині слова огорнули його зболілу душу. Відчуття було таке, неначе він щойно отримав виправдання суду по справі своїх рідних.

– Я ніколи не забуду всього, що ви для мене зробили.

Сьогодні він зовсім не збирався про те говорити. Усе сталося само собою, і обличчя враз залили сльози. Ні на фронті, ні до, ні після того він не плакав, взагалі не пригадує, коли сльози востаннє текли з його очей. Хоча… темний ліс, два невеликі горбики недалеко від дороги і зав’язана на гілці дерева материна хустина. Тікаючи з того місця, він довго тер рукавами очі. Тоді сльози не могли зменшити його біль, а зараз вони очищали душу.

– Клянуся, Мар’яно, для тебе завжди зроблю все, що ти попросиш. – Він глибоко зітхнув і витер обличчя.

Вона не вважала його боржником, а себе якоюсь героїнею, тому нічого й не відповіла. Вирішила, що то така мить у нього, коли треба розібратися в собі й багато чого зрозуміти.

– Документи в нас з собою, тепер тільки б у сільській раді домовитися. – Він уже говорив своїм спокійним, але твердим голосом, неначе та мить майнула бозна-куди, прихопивши і його біль та сльози. – Не відмовлять? – Він знову про своє, бо хотілося, щоб вийшло так, як задумав.

– То й ходімо одразу туди, – кивнула вона на будинок сільської ради, – там усе й вирішимо.

Після зустрічі в її дворі вона не бачила Віктора Ігнатовича, зараз також не було ніякого бажання, але Кості відмовити в такій справі не могла.

– Давай поспішати, Ніна, здається, закривати збирається. – І вони майже побігли.

Коли почали розказувати їй про свої наміри, де і взявся Ігнатович. Сказав, що з контори колгоспу з наради повертається. Запросив у кабінет, вислухав і, пообіцявши завтра зранку все зробити за законом, звернувся до Кості:

– Ти йди, солдате, до нареченої та дивися, щоб її ніхто не вкрав, бо вона дівка видна дуже. А ми ще на колгоспні теми поговоримо. – Мар’яна одразу затремтіла, хоча й намагалася тримати себе в руках. – Як живеш? – почула, коли двері за Костею тільки-но зачинилися. – Може, чим допомогти треба? Скоро в ліс по дрова посилати будемо.

– Дрова вкрай потрібні, самі знаєте, – смикала кофтину.

Тільки підняла свої очі, як одразу вони зустрілися поглядами. «Зрадів, тебе побачивши», – неначе хтось сторонній підказував їй.

– Я теж можу поїхати на заготівлю, і не тільки я, охочих багато знайдеться, – мало не забула, про що він питав.

– Ви своє від’їздили, тепер чоловіки нехай трудяться – напиляють і привезуть готових. А поколоти на поліна, думаю, і твої хлопці зможуть. – Він знову своїм поглядом пробирався в її холодну душу. – То як живеш? Питаю вже вдруге, а ти не хочеш відповідати. – Його примружені очі сьогодні її зовсім не лякали.

– Яке там життя, коли по правді: робота та діти. Так і дивлюся, щоб не зовсім голі, не босі були та не голодні. Ото і все моє життя, – розповідала як старому знайомому. – Але не одна я так живу, вдів багато, всі ми зараз однакові, – не хотілося їй виділяти себе з-поміж усіх, які в цей час однаково бідували. – А ви як? Кажуть, дружину сюди перевезли?

– А… значить, усе-таки жалієш за мною. – Він ще більш примружив свої очі і щось роздумував. – Я сам дурень, неправильно себе повів. – Вона відчула, що це щире зізнання, від чого аж жар розлився по всьому тілу. – А якби по-іншому, то в нас з тобою був би лад, Мар’яно? Невже я тобі зовсім не подобався? Скажи хоч раз відверто.

Він був спокійний і лагідний. Чомусь одразу пригадалися його руки, якими він її обіймав, його гаряче дихання і палкий поцілунок. Їй стало зовсім жарко, неначе сиділа вона перед вогнищем, а не в холодному кабінеті.

– Ви ж різний, – нарешті опанувала себе. – Якби завжди такий, то чому б не жити. – Сама відчула, що за хвилину він знову її обійматиме. – Та й для чого нам про те говорити? – намагалася його і себе повернути до реального життя. – У вас законна дружина є, а я Федора чекала. Гуляти чи, як ви казали, піч топити, ніколи б не погодилася. Тому й не зійшлися наші дороги, – вирішила, що все повинно бути по правді. – Я вже давно змирилася. Як є, так і жити треба, хоча інколи дуже важко на душі буває, – знала, що таке одкровення ні до чого, але воно вже вирвалося.

– Вибач мені за все. Я зараз теж як той птах підбитий. Хтось у райком написав, що я з жінкою жити не хочу, до неї приїздили, розпитували, а потім мені на бюро райкому партії догану вліпили. От і привіз її, вона рада, а я не уявляю, як воно далі буде, коли дивитися на неї не хочеться.

Нарешті вона взнала причину такого його лагідного настрою.

– Отак узялися! – не приховувала свого здивування. – Ну що ж, не будуть чоловіки по жінках бігати, вдома сидітимуть, – тепер навіть посміхалася. – Хіба то погано? – а побачивши знайому насупленість, швидко виправила: – Вибачте, я не про вас. Мені вже й самій від жінок дісталося, то це тільки початок удовиної долі. Не можна говорити з чоловіками, не можна про допомогу просити, дивитися в їхній бік навіть не можна. Може, пізніше все це якось налагодиться, а поки що так. Поскучали жінки за чоловіками, ото й казяться.