Думав, що сам співатиме, але її підхопили всі воїни, бо й вони раніше любили починати саме з неї.

– Хороший хор для розминки! Молодці, хлопці! – весело кричав дід Кирило.

І тут жінки перебили їх, заспівавши іншу:

– Тепер всі танцювати вставайте! – командував далі дід Кирило.

Гармошка не замовкала. Для великих танців пішли на дорогу, адже у дворі сьогодні було тісно. Ніхто не звертав уваги на невеликий пил, який піднімався від жіночих черевиків та чоловічих чобіт. Усі завзято танцювали, час від часу змахуючи піт з лоба.

– Ото розійшлися! Наше весілля на три хати вперед пішло. Біля Кудлаїв уже польку танцюють, а ці гармошку не чують, то ще краков’як дотанцьовують, – сміялася Горпина Петрівна, витираючи і своє запітніле обличчя. – Я теж натанцювалася, одна Мар’яна пробігала – то подавала, то прибирала. Дай волю ногам, а то й весілля не запам’ятаєш, – зверталася до неї.

– Нема з ким, не піду ж я сама шукати собі пару.

– Чому ж нема. Ось Максим стоїть, ногою притопує. Чим не пара тобі? Ану давайте разом.

І дід Сава штовхав їх обох до танцюючих. Максим трохи соромився, адже був немолодим солдатом, але в такій компанії все вийшло від душі. Поряд витанцьовувала і Христина зі своїм Мишком, і Данило зі своєю Раєю. Бабі Проні й Горпині теж хотілося, але вони пішли стерегти стіл, до якого налітали діти, і кожен намагався щось схопити.

– Дивіться, он навіть голова сільради приїхав, – показувала Ольга молодим. – Запрошуйте його, заодно і всіх гостей знову до столу кличте, не буде ж він сам тут сидіти. – Вона ніяк не могла повірити, що все це відбувається на її подвір’ї. Здається, заплющить очі, а воно зникне, немов у казці. Та навіть на роздуми у неї не було часу, знову треба було щось ставити на стіл.

– Поздоровляю молодих іще раз, – звернувся Віктор Ігнатович, ще не вставши з підводи. – Щастя вам та здоров’я бажаю! Любові та дітей багато! – солодко смакував свої слова, розгладжуючи трохи закручені вгору чорні вуса, – сам чекав, коли його запросять.

– То заходьте до нашого двору. За таке поздоровлення треба не одну чарку випити, – підходив до нього Костя.

Голова не дуже й відмовлявся, прив’язуючи свого коня до сусідчиного паркана.

– Чого ж, можна й випити, але ви танцювали, то давайте ще одного. Треба ж і мені на чарку заробити. – І він махнув Кирилу, щоб той починав грати.

Ще такого не було, щоб Кирило розгубився, тож вмить розтягнув свою гармошку на хорошого гопака.

– А такої вгодив? – кричав Віктору Ігнатовичу, притопуючи в такт своїми ногами.

– Вгодив! – відповів той і, пригладивши чуба, пішов по колу.

Усі розступилися, і ніхто не наважувався заважати такому начальнику, про якого ходили як погані, так і хороші чутки. Ігнатович добре почав свій танець. Потім став витанцьовувати навпроти Мар’яни. Жінки вже штовхали її під боки, а вона вагалася.

– Мар’яно! Не сором наш куток! Покажи їм, як на Соломахівці вміють! – не просив, а наказував дід Сава, погрожуючи кулаком.

Мар’яна пішла… Давно вже вона так не танцювала! У цю мить забулося все погане. Вона відчула себе молодою і бажаною, а це було не так і мало. Ігнатович інколи підскакував до неї, нагадуючи півня па подвір’ї, потім швидко перебирав ногами. Усі слідкували за його чобітьми, бо добре умів танцювати. А коли вони удвох стали кружляти так легко, що, здавалося, навіть не торкаються землі, всі аж завмерли.

– От тепер можна сказати, що й на чарку заробив у молодих, – задоволено поглядав на гостей Ігнатович, відхекуючись після танцю.

І в супроводі Кості та Наді пішов до столу. Не проти були перервати свої гарячі танці й інші. Тепер за тим, не дуже великим столом, мостилося, мабуть, півсела. Попереду пропускали воїнів-калік, їх шанували і намагалися не обділити увагою. Всі інші: хто сидів на лаві, хто стояв позаду, були раді й веселі. Саме в цей час у відчиненій хвіртці з’явилася Горпина Левенець, яка допомагала своєму синові Івану заїхати до двору. Чоловіки швидко підхопили на руки широкоплечого каліку разом із його візком і поставили на лаву біля столу. Пили все, що хто приніс, – горілку, наливку, а закусивши огірком із картоплею, бо вже хліба й того не залишилося, багато військових відходили убік, інші – на вулицю під паркан, де ділилися махоркою і крутили цигарки. Згодом пускали міцний синій дим за гучними розмовами про війну.

– Пригостіть, хлопці, й мене тютюном, якщо є, – звернувся до них Ігнатович. – Про які бої толкуємо? – Після чарки хлопці і наступали, і відступали, говорили, може, й те, чого не можна було.

– А де ж наш голова воював, нехай і він розкаже. І чого так рано його списали? – насмілився Мар’янин сусід Микита.

На тверезу голову він би й рота не розкрив, а після чарки де й сміливість бралася.

– І розкажу, секретів не маю.

Швидкий на відповідь Ігнатович розказував складно, як забрали, як під Москву потрапив, як на обороні стояв, а потім під Сталінградом усі бої витримав. Почав показувати свої поранення, навіть сорочку розстебнув. Хлопці починали питати кепкуючи, а потім тиснули йому руку і про своє розповідали.

– Тепер нехай і герой наш розкаже: де ж таку велику нагороду заробив? За які подвиги таку давали? – Ігнатович дивився на жениха, який підходив до їхнього гурту.

Усі затихли і теж чекали, бо і їм цікаво було почути.

– За Дніпро, одним словом, – почав Костя. – Самі розумієте, це не така проста розповідь, щоб двома реченнями все передати. Але спробую: хто на правий берег перебрався – майже всім Героя дали. Просто мало кому перебратися пощастило, Дніпро тоді червоним був від солдатської крові. Я зі своїми партизанами у штрафному батальйоні там був. Не за провини якісь, а за недовіру до партизанів. Мабуть і це для вас не новина. Що там було!.. Не тільки штрафники загинули, поки підкріплення надійшло.

Йому ще багато про що хотілося розповісти, але він знав, що в кожному колективі, навіть невеликому, є очі й вуха спецслужб, які слідкують за всіма.

– Так ти, братику, в штрафному батальйоні живим на Дніпрі залишився? То ти, мабуть, у сорочці народився? А поранення? – допитувався Ігнатович.

– Маю, але, на диво, не тяжкі, – показував Костя і вухо, і руку, і під ребро тицяв пальцем.

– Гм… – Ігнатович крутив головою. – Партизани… штрафники… вижили на Дніпрі… Ще й такі нагороди отримали… – він не про себе міркував, а вголос, зовсім не розуміючи, що коле в живу рану.

– А що, треба було й мені загинути, коли з половиною цеглини на ворога кидали? – не стримався Костя.

– Вибач, то я не подумавши. – Сам знову на його нагороди зиркав. – Звідки ж батько приїхав? Уже нібито всі повернулися, хто живим зостався, – цікавився вже ним.

– На підводному човні лікарем був. Каже, аварія в кінці сталася. – Костя навіть у його погляді вже побачив недовіру.

– А ти передай, нехай завтра до мене прийде, потолкуємо про війну та про життя. Документи нехай прихопить із собою, – поки Ігнатович договорив, Костя ледь стримав себе, щоб не схопити його за петельки.

– Про хату, Ігнатовичу, що скажете? Йому жити десь треба, – ще коли побачив його під цим двором, розраховував на такий подарунок.

– Прилаштуй десь на перший період. Он вдів як багато, – кивнув на жінок. – Будь-яка його візьме, – зареготав голосно. – Як не приживеться, потім і про те поговоримо, – закрив свого рота.

Палкі розмови про воєнні часи продовжувалися. Розказував про свої бої і Харитон, у якого на грудях зблискували два ордени Червоного Прапора, потім Василь-каліка. Далі розговорилися всі, і кожному хотілося про своє розповісти. Серед них був і майор, і підполковники, й сержанти. За розмовами відновлювалися події Сталінградської битви, бої під Курськом, Дніпровська операція, битви на Віслі, Одері та інші. Жінки своє згадували – режим німецького жорстокого терору. Згадували й першу патріотичну групу в селі, яку очолювали їхні односельці – Ювженко та Петрик. Ще не встигли забути, як проривався через Низівку німецький панцерник, поспішаючи на виручку німцям по залізниці Гомель – Бахмач. Але не дійшовши до Мени, де під нестихаючим ворожим вогнем партизанами було підірване полотно залізниці, ледь утік назад. Нагадували одна одній, як у серпні сорок першого збирали кошти у фонд оборони. Тоді з дворів віддавали все, що мали, а від колгоспу передали три тонни хліба, десять центнерів м’яса, три тонни овочів та сто кілограмів меду. Такий приклад поширювався від села до села. А в сорок четвертому на зборах прийняли рішення – достроково внести сільськогосподарський податок і грошовий збір на танкову колону «Колгоспник Чернігівщини».