– Сьогодні відпочивайте, тату, а завтра ми про все поговоримо, я вам ще багато чого повинен розказати, – обіймав його Костя на прощання.

– Та я, мабуть, половину сьогодні вже почув, а друга, дійсно, нехай на завтра залишиться, бо й так багато, – зиркнув Михайло Адамович спідлоба.

– А про кого ви чули? Про Мишка чи про матір? – здивувався син.

– І про те, й про інше, – спокійно відповів батько. – Ще такого не було, щоб війна когось пожаліла. А довелося на ній кожному своє пережити, – спокійно сказавши, пішов слідом за Горпиною Петрівною.

– От вам і весілля! Я й очей з нього не зводила і Горпина Петрівна слідкувала, а все-таки не вгледіли. Мабуть, у той час, коли танцювали. І хто ж це посмів у такий день? – сердилася Мар’яна.

– Заспокойтесь, секретів у селі не буває. Головне не те, що йому наговорили, а те, як він зрозумів. – Дід Сава й раніше вражав її своєю розсудливістю. – А ви, молодята наші, вертайтеся до Ольги, вам теж відпочити треба. Здається, все вийшло так, як ви хотіли. А ми – перше весілля в селі відгуляли. З вашої легкої руки тепер підуть женитися, заміж виходити, тож і Горпині Петрівні робота ще буде.

Усі сміялися та знову раділи перемозі. Мріяли про багаті господи та бачили радісних господинь.

– Хіба це так багато! – зітхала Мар’яна. – І хіба ми не заробили за своє життя.

Удома, напоївши дітей тепленьким молочком та поклавши всіх спати, Мар’яна й собі вмостилася на полику поряд із ними. Діти росли, тому було тіснувато, але втома брала своє. Проснулася від затерплих рук, коли в хаті було ще зовсім темно. А пригадавши нічний сон, відчула, як її трусить. «Боже мій, як же воно було?… – силкувалася пригадати: – Федір тягнув Тимофія за собою через річку, а той – то тонув, то знову виринав. Потім вирвався і приплив до берега, на якому стояла я з Антоніною». «Я все одно тебе скоро заберу!» – кричав йому Федір здалеку. Вона зрозуміла, що Федір на тому березі, тобто в іншому житті. А Тимофій приплив, отже, скоро повернеться. За все інше одразу забула. За вікном, як і вві сні, дув сильний вітер, шуміли дерева, завивало в димарі. «Погода змінюється, ото й сниться бозна-що». – Втішивши себе такими думками, вона повернулася на другий бік та й знову заснула.

Зраділа Тоня після Мар’яниної розповіді, але ненадовго, бо її серце відчувало щось недобре. Уже ходила по ворожках не один раз. Одна з них розповідала про його дуже далеку дорогу, а друга – про те, що він давно спочиває в чужій землі. Але Тоня не повірила ні одній, ні другій.

Так і пролетіла в чеканні осінь. Хотілося спинити час, бо тепер кожен день віддаляв її від коханого. Пригадувалося коротке їхнє кохання, як бабине літо, але яке… Усю душу їй перевернуло. А зараз… Мерзле осіннє листя шаруділо під ногами, а холодний вітер усе сильніше розгойдував голе гілля на деревах. Натомлена земля, здавалося, зморено зітхала, збираючись дрімати аж до наступної весни.

Тоня часто ходила на край села, стояла там подовгу, вдивляючись у дорогу, по якій прийшло додому багато солдатів. Поверталася завжди пізно й одразу перепитувала про поштарку. Тепер вона кожного дня чекала того страшного листа, в якому буде написано, що її Тимофій більше до неї не повернеться.

– Стара мати за життя хапається, а молода жінка пропадає по своїй волі, – жалілася Горпина Петрівна Мар’яні. – Сердиться на мене і на Михайла Адамовича за те, що ми змушуємо її жити.

– Вона просто хвора, – запевняла Мар’яна. – Дід Сава бачив таких за Уралом серед тих, кого після революції та колективізації туди виселили. Каже, що та хвороба непроста, дуже довго лікується, а багато й померло від неї.

– Михайло Адамович теж знає ту хворобу, можливо, й вилікує. – Горпина з перших днів на нього надіялася, але поки що нічого не допомогло.

– А він як? – цікавилася Мар’яна. – Так і живе в Ольги? Не віддають йому хату?

– Ні, здається, і не збираються. Сам голова колгоспу просив не виганяти його, ніби вона збиралася це робити. – Горпина й досі дивувалася. – А по весні обіцяв звільнити, коли свою збудує. Ольга не скаржиться, може, їй і незручно, але все ж не сама, – розмірковувала вона по-своєму. – Квартирує чоловік, щось заробить та в хату принесе, а вона йому їсти зварить. Заодно Кості й Наді є куди приїхати. Тут і Мишко доглянутий. От люди тільки не вгавають, кажуть: світ перевернувся, що твориться в хаті поліцая, неначе в інших після війни так, як до неї.

– На цьому світі нічого випадкового не буває. Чомусь звело їх життя до купи. – І так, як Мар’яна, багато хто думав.

– А що ж Уляна тобі написала? Казали, що ти листа від неї отримала? – Горпина мало не забула спитати.

– Отримала, тільки розповідати нічого.

– Що пише, те й кажи.

– Пише, що Митю додому не відпустили, залишили в діючих військах службу проходити. А на скільки років – невідомо. Відвоював, але не служив, виходить. Чи в армії нікому служити після війни, бо страх як багато люду побито. А Катюшка…

– Ну, що там з нею сталося, кажи вже швидше! – не терпілося Горпині.

– Заміж вона вийшла чи за француза, чи за американця, забула, як там точно в листі написано. Тобто, там вона залишилася.

– Оце так новина! Значить, Уляна сама… Спішила тоді діток вдома зустрічати, а вони – хто куди. Ну, і що ж тепер?

– З органів до неї приїздили, і з самого райкому також. Лаяли, що погано дочку виховала. Побудували біля цукрозаводу невеликий дерев’яний гуртожиток, і вона там кімнату мала отримати, бо як поїхала звідси, так там і працювала. А через Катю їй так і не дали.

– То де ж вона зараз живе?

– У невеличкій землянці, де й зимувала.

– От біда яка! Запросили б до себе, та в самих хат немає. А щоб до когось, то час інший настав, ніхто чужу людину в хату жити не прийме, – говорила Горпина Петрівна те, що відчувала всією душею, бо воно і про неї було в якійсь мірі.

– Горює вона, ой як горює! Був би Тимофій, може, хоч по весні мені з хатою щось би придумав. Забрала б я тоді свою Уляну, та й жили б разом, – згадувала Мар’яна, як із сестрами добре було.

– Погані новини, дуже погані. Що Катя може там заміж вийти, таке і на думку мені не спадало. Але якщо й вийшла, то в чому ж матір звинувачувати? Вийшла, то й вийшла. Бог у поміч, як кажуть. А тут – ти бачиш? З райкому приїжджали, з органів приїжджали! Не зрозуміти нам цю владу. – Горпина Петрівна тугіше затягувала ріжки своєї хустки, ховаючись від холодного вітру. – А дід Сава що говорить?

– Каже, що Катя там добре житиме, а Уляні з Митею ще не раз про те нагадають. Он як із Григорієм вийшло – і офіцером на війні став, і в партію прийняли, поки кулі свистіли, а тепер ні у військове училище не взяли, ні в армію, батько – куркуль, бачите, та ще і в засланні строк відбував. Документи повернули, і пішов Григорій назад у депо гайки крутити, а дід хворий лежить, з хати другий тиждень не виходить. Такого з ним ніколи не було. Навіть вибачення у Григорія просив, а за що – і сам не знає. От що роблять із людьми! Не знаєш сьогодні, з якого боку і чого чекати. – Мар’яна хитала головою.

– То я і дивлюся, що не видно нашого Сави. Отже, за те, що господарем був хорошим, на землі вмів добре працювати, тепер діти розплачуватися будуть? Таке нормальній людині й зрозуміти складно! Оце перемогли німця! Усі старалися! Тепер свої що виробляють! Треба його провідати. Тільки що говорити, якими словами втішати? – Навіть вона губилася. – І Григорія шкода. Такий розумний чоловік! Усю війну пройшов, нагород на повні груди – і на тобі. Він би на будь-якій посаді справився, ще й неабияк. Жоден із тих начальників, яких ми знаємо, і нігтя його не вартий, але керуватимуть. А Григорія затоптали. – Горпина Петрівна знову зав’язала тугіше свою хустку і пішла до хати, похиливши голову.

Мар’яна понесла додому воду і все задивлялася по дорозі на двір діда, в якому було порожньо, лише вітер гуляв, висвистуючи свої холодні мелодії.

Наступного ранку, коли всі ще спали, Горпина почула якесь шарудіння у дворі. Собака не гавкав, а навпаки, попискував.