Задрімала лише на світанку, та й то ненадовго. Схопившись, вискочила зі свого провулку прямо на вулицю, неначе хто її підганяв. А побачивши там діда Саву, який уже розмовляв із дідом Кирилом, зрозуміла, що все-таки щось трапилося.

– От і Мар’яні не спиться, – почула вона його слова.

– А ви чому так рано вже зійшлися? Щось… – навіть не могла доказати.

– Сталося, Мар’яно! Сталося! – В його голосі були радісні нотки. – Але все вже, здається, позаду. Наші хлопці всю ніч бандитів ловили. Чиста робота! Без жодного пострілу справилися. Усіх п’ятьох упіймали – чотирьох дезертирів і Дем’яна з ними. Ото сором нам який, усім селом виростили, ще й над собою знущатися дозволили. Але нічого, хлопці сьогодні провели завершальну операцію. Війною ще раз запахло – мабуть, востаннє. І тут наш куток на передових позиціях був. Максим з Харитоном – молодці. Щось вони рознюхали ще звечора й Ігнатовичу сказали, а тому взвод військових викликати пощастило, які після півночі вже в селі були. Хлопці на конях, при зброї, і головне – все тихо. Зробили засаду на Максимовому та Кириловому кутках, там трьох голубчиків і схопили. А Дем’ян з Іваном попрямували через усе село Ольгу палити, тільки вже в Михайла Адамовича. Біля самісінької хати їх наздогнали, уже з сірниками в руках були. Не дай Боже було на п’ять хвилин запізнитися, бо й кулемет і гранати при собі мали. Ось так! – поки розказав, він аж сам розхвилювався. – Складна дуже операція вийшла, але й краплина крові не пролилася, – з великим задоволенням потирав дід Сава свої вуса. – А ти, Кириле, чому мовчиш?

– Та хіба за тобою встигнеш? Діло зробили, та й годі! – витер стомлене обличчя картузом.

– От чоловік, Мар’яно, всю ніч на ногах, тільки додому повертається, все бачив на власні очі, а я повинен за нього розказувати. – Дід, як завжди, намагався жартувати.

– Ну, тобі ж я розказав і доволі зрозуміло, чую, що ти тепер правильно переповідаєш, ніби теж там був. А сам же проспав? – забувши про втому, дід Кирило теж кепкував над своїм товаришем.

– Спасибі тобі, ти молодець, а я чи спав би, чи ні, а вам все одно допомогти не зміг би. Про нагороди чого не кажеш, мабуть, і тебе в той список написали чи все одному Віктору Ігнатовичу дістанеться?

– Нагороди то таке. Нехай розвішують кому завгодно, головне, щоб дали селу спокійно жити. Тепер точно можна сказати: наших більше в лісі немає. Дем’ян сам зізнався, що чужі є, а з наших – тільки вони були.

– Дем’ян і отаке сказав? – Дід Сава навіть повірити не міг.

– Скаженів там, аж слина з рота перла як у собаки. А коли служиві дали йому під дихало разів зо два, одразу й розговорився.

– То де ж вони зараз? – цікавилася Мар’яна, переводячи дух після почутого.

– У сільраді пов’язані сидять, чекають автомобіля чи мотоцикла з району. Пани які. Треба було прив’язати до коней та протягти до Чернігівської дороги чи до самого райцентру. А вони панькаються з ними, охорону приставили – двох військових. Нехай ще й тих повбивають, бо це ж не люди, а звірі. – Дід Кирило вбачав у тому якісь поблажки для особливо небезпечних злочинців.

– Он і мій Григорій додому з поїзда йде. На наші новини поспішає. Це його я вийшов так рано зустрічати. – Сава махав синові шапкою.

– Щось давненько не бачили тут твого офіцера! – готував дід Кирило свою руку здоровкатися, витираючи її об штани.

– Ти так його не називай, мало ще часу минуло, і рани не всі зажили, особливо душевні. Працює зараз багато, худий такий став, а може, й нерви здали, але пройде час – і все віддалиться, по собі знаю – як чуже буде.

– Невже і я колись ще до схід сонця на вулиці стоятиму? – з такими словами наближався Григорій до рідного двору.

– Ти спочатку поздоровкайся чемненько, а потім уже й питатимеш. А щодо сонця, то воно вже зійшло і зараз тільки щокою он землі торкається, а ти, мабуть, і не помітив, – кивнув дід Сава на схід.

– Як не помітити, я ж сільська все-таки людина? – Григорій тиснув усім руки, обнімаючи, як рідних. – Зорю з дитинства люблю, сердився колись, що батько спати не давав, а зараз на своїх покрикую.

– Нехай сплять, поки молоді, їхнє ще попереду. – Мар’яна поглядала на Григорія, а сама ніяковіла, хотілося навіть очі сховати, бо й досі не могла зрозуміти, чому ж усе-таки такого воїна із досвідом і нагородами не взяли ні в училище, ні в армію?

– І про що це ви зранку толкуєте, чи ви тут ще з вечора, ніч зараз не така й довга? – Григорій усміхався.

– Та ось Кирило розказує, як він нагороду заробив, а ми слухаємо та дивуємося, – почав дід.

– Нащо мені ті нагороди, і хлопцям вони ні до чого! Он Тонині хлопці носять Тимофієві ордени, а малий Тимошка в піску з ними грається. Чоловік тричі кавалер ордена Слави, а коли таке сталося з ним, то ніхто й не зважив на них. Хоча просто так їх ніхто не давав, потом і кров’ю заробити треба було!

– Правду кажеш, Кириле. Такі ордени на грудях мав, а все одно не повірили… – не хотів дід Сава торкатися воєнних розмов, а обійти не виходило.

– То що все-таки сталося? Ніяк вас не зрозумію. Чи ви ще й досі воюєте? – допитувався Григорій.

– Угадав, воюємо. Наших дезертирів чи як їх правильно назвати – навіть не придумаю, мабуть, бандитів-дезертирів сьогодні вночі піймали. Дем’яна, який у поліцаях учителював, і ще чотирьох, які й від наших усю війну ховалися, і від німців. Після звільнення села усім миром відправили їх на фронт, то вони й звідти втекти змогли. У лісі приєдналися до розбійників і всім селам тут жити не давали.

– Це Тимофій, мабуть, організував? – кивнув Григорій на сусідську хату.

– Та ні, він хворіє. Але буде їм ще від Тимофія. Хоч і хворий, а все одно не вибачить. – Дід Сава поглянув на Кирила. – Головного розвідника не взяли. І кому ж це на думку спало пожаліти його?

– Максим наказав його не турбувати, – пояснив Кирило.

– Так то я Максима просила ще звечора, – зізналася Мар’яна, тепер шкодуючи про своє прохання.

– Невже ти ще вчора щось знала? – спитали в один голос.

– Мені Ніна-поштарка натякала, що Рая на ніч піч топить та у дворі прибирає, – вона вже все зрозуміла і вважала себе винною.

– Так і було, – підтвердив дід Кирило. – І моя баба це бачила. У нас під вечір тільки паски печуть у чистий четвер, а в неї вчора із димаря дим ішов.

– Отож бо! Я Максимові сказала, а він здогадався, що вона гостей на ніч чекає.

– Виходить, це Мар’яну треба першою на нагороду в список написати! – Григорій дивився на двох дідів, які навіть жартувати перестали. – Нічого б не сталося, якби не ти, – перевів свій погляд на Мар’яну. – Жінки в усьому кмітливіші. – Він уже давно зробив такий висновок.

– Виходить, що ти, Мар’яно, врятувала життя Олі, Михайлові Адамовичу і, може, ще багатьом людям? – у діда Кирила брови піднялися аж на середину лоба. – Видно по всьому, що Ольгу Дем’ян ніяк не хотів живою залишити, заодно і Михайла Адамовича на той світ відправити. А хати там густо стоять, ще й вітер під ранок піднявся, не дай Боже пожежі було зайнятися. Однією хатою не обійшлося б, увесь куток згоріти міг. – Дід Кирило так нервував, що знову почав витирати об штани свої руки.

– Годі вам! – Вона аж відступила. – Хіба ж я про те… Думала про свою корову та про дітей. А ви одразу про геройство та про те, хто кому життя врятував.

Усе ж слова діда Кирила дзвеніли в її вухах. «Невже могло загинути так багато людей?» – накручувалося в голові. Поки намагалася все зважити, тіло ніяк не могло побороти страшну колотнечу, яку спричинила та звістка. Може, і встояла б на ногах, адже сільські жінки мають міцні нерви, все ж Григорій взяв її під руку.

– Пізно нервувати, – Сава намагався додати словам жартівливого тону. – Усе минулося. Тепер треба діло довести до кінця. А для наших селян це, мабуть, і буде закінченням війни.

Мар’яна тричі глибко вдихнула повітря і, здається, повністю оговталася. Коли поверталася, знову думала про Ольгу, про Михайла Адамовича та про малого Мишка, життя якого минулої ночі також було на волосині від смерті.