По обіді, залишивши породіллю на Антоніну, попрямувала додому. Зайшовши у двір, побачила Мар’яну, яка поралася в хліву.

– Як Уляна наша, кажи одразу? – Як не важко їй довелося, все ж не забула за неї.

– Заслабла від горя, не їла, не пила і не вставала навіть, – почула у відповідь.

– Як не є, а жити все одно доведеться, живим ніхто в могилу не полізе. – Горпина знала, що найтяжчими є перші хвилини. – Умовлятимемо й сьогодні, жалітимемо словом, аби хоч трохи легше їй стало. Згодом воно попустить, навіть з горем усі звикаються, – це вона й по собі знала. – Ходімо до хати, страшенно хочу їсти. Чи в тебе нема чого? – Мабуть, уперше в житті вона просила.

– Усі горшки в печі перевернула, тож довелося знову розпалювати та борщ варити. Ото такий ранок був – самі нерви, – хвалилася Мар’яна. – Дітям по шматку хліба дала, а сама й крихти до рота не поклала. – Вона все на небо поглядала. – Вітер піднімається, отже, знову погода мінятиметься. Хоч би тільки дощ не пішов, бо й так холодно дуже. Солдатикам нашим тепла погода вкрай необхідна. – Якими б не були їхні власні біди, а за своїх бійців вони, здається, ніколи не забувають. – Окопи ритимуть, і ночувати просто неба доведеться. А в нас… Тільки німця погнали, одразу й терпець увірвався – так захотілося нормального мирного життя. І коли тільки все скінчиться? – Вона знову поглянула на небо і не могла зрозуміти, чому Бог так довго зволікає зі своїм рішенням.

– Діждемося, – хотіла Горпина радісно сказати, але, важко зітхнувши, замовкла. – Ванько, козак наш малий, одужав? – спитала, придивляючись до Мар’яниного змарнілого обличчя.

– Повеселішав, і лобик уже не такий гарячий.

– Слава тобі, Господи. – Горпина, повільно переступаючи стомленими ногами, пішла до хати.

Через декілька хвилин уже помішувала в мисці гарячий пісний борщ, сьорбала його та підхвалювала. Уляна й собі почала ворушитися на ліжку.

– Чому про Надю нічого не розказуєте? Хто ж народився? – видно, намагалася хоч на хвилину забути за своє.

– Знову хлопчик. Поменшало чоловіків, то самі хлопці народжуються, – повідомила з гордістю Горпина. – Правда, багато загинуло, то коли ще та рівновага відновиться. А цей гарний, не худий, незважаючи на такий час, і не слабкий. У Тоні набагато слабший був. – Вона не замовкала, аби тільки її слухала бідна Уляна. – Намучилися ми з нею. – Про те, що чула від Наді, вирішила нікому не говорити. Вона багато таємниць носила в собі, цю також сховала якомога далі. – Вистояла баба Горпина і цього разу, правда, якби не партизанська моя загартованість, то і я могла б поряд лягти, – сказавши, задумалася, звідки ж взялася сила. – Зі своєю старістю всю ніч над нею простояла, аби тільки нічого поганого не сталося, бо Тимофієві обіцяла. Тож і забавляла, і умовляла, і крутилася, мов муха в окропі. Повертало вже на те, що ані її, ані дитини не буде. Та на все милість Божа. А от його вона й не знала, може, тому й життя не в той бік пішло. Городські вважають нас забитими людьми, але вони помиляються, ми осмислено життя розуміємо.

– Ой, не кажіть такого, Горпино Петрівно, ми теж грішні люди. Нібито все й розуміємо, а не дай Бог чого, як оце з Уляною сталося, то можна й розуму лишитися, – зірвалося з Мар’яниних уст.

– Надумала, коли про таке бовкнути. – Горпина навіть стукнула ложкою по столу. – Гріх таке говорити, – сердито поглянула. – Уляна дуже сильна жінка, голодовку пережила в тридцять третьому. Коли тоді розуму не лишилася, то тепер усе переживе. – Вони й досі всі свої події порівнювали с тим тридцять другим і тридцять третім. – Страшне, звичайно, горе, але на те й розум Бог дав, – не зводила очей з Уляни, яка тремтячою рукою ледь несла ложку до рота. – Пам’ятаєте, Лаврентій говорив, що просто так і волосина з голови не впаде, – додала ще й про нього, бо йому тут усі вірили. – Життя, думки, вчинки – усе пов’язано, усе переплітається. А ви, грішні люди, розплітайте та думайте: чи за гріхи, чи во благо, як піп Федот каже. У святих книгах написано, що настане той час, коли живі заздритимуть мертвим. То, може, якраз про цей час писалося? – пильно поглянувши на всіх, Горпина знову згадала розмову з Михайлом. Але цього ранку думки так швидко змінювалися, що й сама ледь встигала за ними. – Наді ще того не зрозуміти, а Уляна переплаче та чекатиме Катю і Митю. – Вона відчувала, що й тут своїм словом зробила вже багато чого. – Думаєте, мені легко? Усе кудись іду, когось рятую, буває, і не хочу, але нікуди подітися. Сказати, що роблю це за якусь нагороду, то ні. Останнім часом зовсім ні з чим повертаюсь. Навіть борщ у вас соромно просити, бо й у вашій хаті багато не заробила. Ви мене зрозумієте пізніше, коли до моїх літ доживете. Покидає мене силонька, діточок своїх вже давно немає, чоловіка – ще з громадянської, а я стала вже не та. Боюся старості, бо нема до кого голови прихилити. Хилю її до вас, до Тимофія, до Антоніни, ви ж мене прийняли, і бачу, що не чужа я вам. Погані думки і в мене бувають, але жену їх від себе. Бога боюся, та й людям відмовити не можу, ото і тиняюсь так по хатах зі своєю торбиною. – Їй сьогодні й самій хотілося, щоб її пожаліли. Як ніколи відчувала, що захитався той твердий стрижень, який весь час її тримав. – Пам’ятаю, як перший раз попросили поїхати до партизанів, – пригадувала вона, – оглянути поранених. Я так не хотіла, так не хотіла, а мені немов на вухо хтось нашіптував: «Схаменися, Горпино! Що ти Господу скажеш, коли час твій настане доповідати про діла свої? Люди на межі життя і смерті, тебе як Бога виглядають, а ти тут роздумуєш». Взяла після того свою торбину та й поїхала.

– Вам буде про що доповідати, бо ви людям допомагали. Не кожному дано так прожити. – Мар’яна ніжно обнімала Горпину та свою Уляну. – Для чого тільки про борщ говорили? Ми ж одна сім’я. І ділити нам нічого, та й нема у нас нічого.

– О! Коли було б що ділити, то не були б ми такі добрі та рідні, – посміхнулася Горпина, збираючись лізти на піч. Вона ще й там про це думала, поки й задрімала.

А Мар’яна, взявши граблі та лопату, через межі пішла на свій город. Там було все своє і все дуже рідне. Неподалік від спаленої хати залишилася липа, від спиляних вишень та слив виросла поросль, на якій у наступному році вже будуть ягоди, а перед молодим вишняком пишалася калина. Цієї осені це був великий кущ, на якому рясніли червоні ягоди. На тлі все того ж чорного попелища, відгородженого від вулиці невисоким тином, молодий кущ червоної калини був ніби свідком її життя. Тільки кине на нього оком, так він про щось і нагадає, тільки підійде, так він і посміхнеться до неї. Так було й сьогодні – зриваючи та складаючи в кошик ягоди, яких торкнулися перші заморозки, згадала, як колись Федір посадив невеличкий паросток. Любив, коли взимку на голих гілках висять червоні ягоди. Під час пожежі кущ зламали, і ось від кореня знову відросла їхня з Федором калина. Згадавши про чоловіка, вона спинилася, а перед очима аж спішать один поперед одного епізоди минулого життя. Нічого, що калина росте тепер біля попелища, головне, що вціліла, відросла, значить, повернуться і вони сюди всією сім’єю, житимуть новим життям, – ледь усміхнулася.

– Якби ти знав, Федю, як мені погано без тебе, – зажурено хитала головою, – як скучили за тобою діти, як любить свого батька маленький Ванько, цілуючи фотокартку, – прошепотіла, неначе її чоловік стояв перед нею. – Як я шкодую, що не сказала тобі про своє кохання, – схилила голову та аж засоромилася, – плачу часто вночі, згадуючи, як ми з тобою дружно робили всю роботу, згадую і твої поцілунки, – аж ковтала сльози. – Болить від того серденько, ой, як воно болить! – Навіть його здивовані очі розгледіла. – Так, про кохання Федю, – впевнена була, що це найбільше його здивувало. – Ти теж думай про нас, дасть Бог, зустрінемося, все-таки не загинув, а пропав безвісти, – доводила йому й собі також. – Молюся за тебе щодня і діти моляться. Повертайся швидше. Хоч без рук, хоч без ніг, але повертайся, – наказувала йому. – Чуєш?