– Що б не говорили, а дружина в нього і красива, і розумна, і діти в школі її люблять, бо вчителька від Бога. Він теж непоганий – високий, статний і не дуже вредний, от тільки гуляка великий. І як з таким можна жити? – приєдналася до розмови й Мар’яна.

– Отак і живе, троє діток, куди їй подітися… – хитала головою Горпина.

– Мало не забула ще про одну новину – тим хлопцям, які на Західну Україну за кіньми їздили, по пошті гроші прийшли, – пригадала й Антоніна. – Усім мали виплатити, а отримав один Іван з нашої вулиці. Усі інші гроші начальник пошти собі забрав. Невже думає, що його за те не посадять? Це Харитон десь почув, а коли додому повертався, то й мені розказав. Ніхто тільки не зрозумів, хто ж їх прислав?

– Мабуть, район, бо він їх і посилав, після того Івана в районну міліцію на роботу взяли. А недавно його і ще чотирьох міліціонерів знову на Західну за кіньми відправили, тільки вже поїздом, – таке Мар’яна чула від діда Сави.

– То старі новини, бо вони вже повернулися. – Горпина махнула рукою. – Іванова дружина по секрету сказала, що їздили не у формі, а в домашній одежі, і привезли товарняком аж двадцять коней. – Вона говорила тихо, а потім високо підняла брови – дивувалася й сама. – Повернувшись, Іван слово дав, що більше не поїде, бо цього разу міг без голови залишитися, – після цих слів її брови були аж під хустиною. – І це не все – новин багато привезли, – ще загадковіше поглянула. – Ночували в одній хаті, а там хазяїн розповів, що в тридцять третьому році, почувши про голод на Україні, вони назбирали нам цілий товарняк зерна. Бач, де про нього знали! – Тепер вона аж сльозу витерла. – Але тільки той поїзд наблизився до нашого кордону, як його завернули назад і сказали, що ніякого голоду в нас нема. Хазяїн машиністом був на тому потязі. – Замовкнувши, Горпина перехрестилася, а Тоня та Мар’яна від подиву аж вклякли на лаві. – Який гріх, Матінко Божа! І це коли в нас попід парканами люди лежали?! – Вона дивилася на святий куток і далі хрестилася. – Воно й у війну загинуло не менше. Село велике, та ще два разом, людей колись було – не перерахувати! Цікаво б знати, скільки ж зараз? Перепис зробили, і знову ніхто не говорить. Я колись сама рахувала, то вийшло, що кожен третій чоловік у війну загинув.

– Може, й половина не прийшла з фронту, а скільки партизанів у лісах залишилося лежати, та й селян часто у війну хоронили і після обстрілів, і після розправ німецьких. Тамара-листоноша про це знала, але й вона мовчала. – Мар’яна й собі міркувала.

– І не скажуть. Пригадуєте, перед війною чутки ходили, що після голоду тридцять третього результати перепису поклали Сталіну на стіл, а вони, мабуть, його дуже вразили, бо він наказав усіх, хто брав участь, розстріляти. А може, все-таки, щоб ніхто про те не дізнався? – Їй ніхто про те не говорив, вона сама до того додумалася. – Тоді дві вчительки і в нас пропали, які по дворах ходили, – нагадувала Мар’яні та Тоні.

– А я чула, що то все Берія робив, усі про нього тишком говорили. – Мар’яна теж інколи щось своє додавала, показуючи, що вона вже менше про своє думає. – Точно він.

– Якраз. У нас що – анархія! – Попри все Горпині хотілося заперечувати. – Один винен, один – Сталін. – Його ім’я вона прошепотіла, бо й зараз боялася назвати голосно.

Обмінювалися новинами недовго, бо роботи навіть у вихідний вистачало. Коли почали розходитися, дід Кирило від свого товариша Сави вийшов.

– Чи ви чули, дівчата, що жінка Антона Губенка сьогодні мало свого чоловіка не застрелила з пістолета? – Той теж новину по дорозі розносив. – А все через голову колгоспу.

– Як же це могло статися? Вона що, здуріла зовсім? – Тоня ще щось хотіла додати, але лише розвела руками.

– Не здуріла, а влюбилася. Та так він у голову їй уліз, що надумала від чоловіка збавитися, щоб потім вільною бути та головихою стати. Попросила у свого коханого пістолет, а він дав їй, ще й показав, як стріляти. То ж прокинувшись ще вдосвіта, вона й натиснула на той гачок. Якби пістолет був заряджений, поминали б ми зараз нашого Антона. Чоловік як чоловік, і чого їй тільки треба? – Розказавши все, питав дід Кирило.

– Не такий уже він і герой, як ти про нього кажеш. Усі воювали, а він тут переховувався і від чужих, і від своїх, поганого нічого не зробив, але й хорошого також. Ну відрубав собі пальці на нозі, а потім від гангрени мало не помер. А голова на війні був, груди в орденах, і собою непоганий, мабуть, тому й сподобався. Але виходить, що насміявся з неї, пістолета дав, а сам розрядив спеціально, – зауважила Горпина.

– І я про це думав. Лякають і зараз інколи, а чи є у них патрони, невідомо. – Дід Кирило зовсім про інше подумав. – Може, й спеціально розрядив, бачачи, що вона серйозно налаштувалася. Виходить – сам себе потішив, – все ж видно було – йому така новина сподобалася.

– І як же тепер з такою жінкою жити? – Горпина скрушно хитнула головою. – Засне, а вона знову щось вигадає.

– Нехай як хоче. Звідки нам знати, як вони там живуть і чому вона в гульки вдарилася? Розберися в чужій сім’ї, коли он баба Явдоха, сусідка моя, ревнує свого діда Антипа. Із центру йду, а він мене вже виглядає, новини взнати хоче, а вона тут як тут. Каже: приховуєте від мене щось, значить, привіти котрась уже передавала. От Явдоха, так Явдоха! Йому вже, мабуть, років вісімдесят шість, дід, коли йде, то ледь ногами клишає, а вона й такого ревнувати не перестає. – Хоч цією вигадкою Кирило їх розвеселив. – Смієтеся. А колись про таке навіть мови не велося, бо розпусти такої не було. Усі про роботу думали та про шматок хліба, чоловіків своїх любили, а не чужих. А що зараз твориться? Війну пережили, не дуже ще й від’їлися після третього голоду, а все по-іншому стало! Це все жінки виробляють! – так хотілося, щоб його правда останньою була.

– Чому жінки, це чоловіки винні! – уже кричали вони в один голос.

– Сучка не схоче – кобель не скоче! – Кирило навіть тупнув ногою. – Під магазином баби сьогодні мало не побилися за хустку, привезли тільки дві, а їх п’ятеро всю ніч там стояли. Хустка їм дуже треба! З цього все і починається.

– Хустка тут ні до чого, всі ми любимо гарно виглядати, а воно ні товарів, ні грошей як не було, так і досі немає. – Горпина й не думала уступати. – А твій Антон нехай менше горілки п’є, тоді й дружина вдома сидітиме. Хто раніше пив? За роботою ніколи пити було. – Вона теж багато чого пам’ятала з відносин свого часу.

– Тепер чоловіки не роблять, скажеш? – аж розсердився дід Кирило, захищаючи свою стать.

– Не кричи, роблять чоловіки роботу, але й горілку жлуктять, неначе перед кінцем світу. Може, і війна в цьому винна, і влада також, але свою голову треба мати. А щодо роботи, то вона у всіх різна – одні добре діло роблять, інші податки збирають. – Вона так швидко говорила, що не давала нікому навіть слово вставити. – От ти на сьогодні все сплатив? Не все. І ми не все, і Мар’яна, й інші, бо після минулого голоду ще господарство не дуже розвелося, а вони ніби не знають цього – віддай, і квит. Половину вирощеної пшениці забрали, молока нам здавати п’ятсот літрів. А де його взяти, коли теличка-первістка мало дає? Питають у нас: де корова ваша? І в хлів заглядають. Тоня не витримала та давай на них кричати: «Чи ви, хлопці, не з цього села, чи зовсім здуріли, корова ще позаторік у голод здохла, а ви її в хліву шукаєте!» Мар’яні поставили триста літрів молока, а чим дітей годувати? Вони кажуть, що нараховано все по-чесному. Яєць усім по сто штук і картоплі багато. Її, може, й накопаємо, бо дощі пройшли, а по сорок кілограмів м’яса в цьому році точно не здамо. Так от, чоловіки наші, яких ми з війни виглядали та Богу за них молилися, тепер як ті поліцаї поставали. Здай їм податки, і все, бо вони на такій роботі, гроші таким чином заробляють. А коли не можуть план свій виконати, уповноваженого з району із собою возять. Той усе покрикує, а коли баби лаятися починають, одразу на свою кобуру з пістолетом руку кладе. Часто до тієї бригади приєднується і голова сільради. От тобі й робота. Кому потрібні така робота і такі порядки? Хіба за це воювали? – аж розчервонілася Горпина.