Білий лев.

Згодом вона іноді проходила повз англійського пацієнта — він здавався їй попеченим звіром, обгорілим і заціпенілим, життєдайним джерелом для неї. А тепер, коли минуло стільки місяців, він залишався її останнім пацієнтом на віллі Сан-Джироламо, їхня війна скінчилася, але ці двоє вперто відмовлялися повертатися разом з іншими до безпечних пізанських лікарень. Усі портові міста, від Сорренто до Маріни-ді-Піза, були переповнені північноамериканськими та британськими вояками, котрі чекали на повернення додому. Але Хана випрала свою форму, склала її й повернула медсестрам, які відбували. Їй казали, що війна завершилась не всюди. «Війна закінчилася. Ця війна відгриміла. Тут війна відгула». Їй казали, що це схоже на дезертирство. «Це не дезертирство. Я залишуся тут». Її попереджали про заховані міни, про нестачу харчів і води, а дівчина піднялася сходами нагору й сказала англійському пацієнтові, що залишається з ним.

Він не відповів, не спроможний був навіть повернути до неї обличчя, але його пальці ковзнули до її білої долоні та відчули прохолоду юної шкіри, а коли вона нахилилася, чоловік провів обпаленою рукою по її волоссі.

— Скільки тобі років?

— Двадцять.

Він розповів дівчині про одного герцога, котрий перед смертю зажадав, аби його занесли сходами всередину Пізанської вежі, бо хотів востаннє вдивитися в безмежну далеч.

— Друг мого батька мріяв померти під звуки «Шанхайського танцю». Не знаю, що це. Він і сам не знав, просто почув від когось.

— Чим займається твій батько?

— Він… він на війні.

— Ти теж на війні.

Хана не знала про нього нічого — навіть після місяця постійного догляду і регулярних ін’єкцій морфію. Спочатку вони соромилися одне одного, і почуття це загострювалося через їхнє усамітнення на віллі. А потім раптово зникло. Пацієнти, лікарі, медсестри, лікарське обладнання, простирадла й рушники — усе це спустилося з пагорбів і прямувало до Флоренції, а потім — до Пізи. Хані вдалося заховати трохи морфію та кодеїнових пігулок. Вона спостерігала за відправленням, за караваном вантажівок. Що ж, бувайте. Дівчина помахала з вікна і щільно причинила віконниці.

Позаду вілли стриміла кам’яна стіна, вища за будинок. На захід — давно обгороджені сади, а за двадцять миль звідси килимом розстелилася Флоренція, котра частенько зникала в долинних туманах. Ходили чутки, що один з генералів на сусідній віллі Медічі поїв усіх солов’їв.

Вілла Сан-Джироламо, збудована для захисту жителів від диявольских підступів, виглядала, як обложена фортеця, статуї котрої втратили свої кінцівки при першому ж артобстрілі. Здавалося, що між будинком і садами прокладено невидимий кордон для розділення зруйнованих будівлель і згарища, вщерт нафаршированого залишками набоїв. Для Хани дикі сади були лише віддаленими кімнатами. Вона працювала на межі, постійно нагадуючи собі про нерозірвані міни. На малесенькому клаптику чорнозему поблизу будинку дівчина посадила город — з такою лютою пристрастю, яка властива лише дітям, що виросли в місті. Незважаючи на вигорілу землю, незважаючи на брак води. Колись тут буде альтанка з липи, кімнатка зеленкуватого світла.

Караваджо увійшов до кухні й побачив, що Хана сидить згорблена за столом. Він не бачив її обличчя чи рук, захованих під тілом, а тільки голу спину, неприкриті плечі.

Вона не спала і не була нерухомою. З кожним схлипуванням її голова здригалася.

Караваджо зупинився. Сльози виснажують більше за будь-яку роботу. Ще не розвиднілось. Її обличчя контрастувало з темною стільницею.

— Хано, — промовив чоловік, і дівчина застигла, наче могла стати невидимою, просто припинивши рухатися. — Хано.

Вона застогнала, і цей звук зводився перепоною між ними, наче ріка, яку вона не могла переплисти.

Спочатку він не був впевнений, чи можна торкнутися її оголеної спини, а потім знову повторив «Хано», і його перебинтована рука лягла на дівоче плече. Хана тремтіла. «Бездонний смуток, — подумав Караваджо, — коли єдина можливість вижити — усе видерти з коренем».

Хана випросталася, не підіймаючи голови, а потім підвелася перед ним так, ніби відривалася від намагніченого столу.

— Не торкайся, якщо сподіваєшся трахнути мене.

Шкіра біліла над спідницею, єдиним одягом, який вона мала зараз на собі, так наче дівчина щойно вистрибнула з ліжка, натягла перше, що потрапило під руку, і вийшла сюди, до прохолоди з пагорбів, котра просочилась крізь відчинені двері й огорнула її. Розчервоніле обличчя було мокрим.

— Хано.

— Хіба ти не зрозумів?

— За що ти так його обожнюєш?

— Я кохаю його.

— Ні, не кохаєш, ти обожнюєш його. Створюєш собі кумира.

— Йди геть, Караваджо. Прошу.

— Ти з якихось причин прив’язуєш себе до мерця.

— Я думаю, він святий. Святий без надії. Чи буває так? І ми жадаємо лише одного — врятувати його.

— Хіба ти не бачиш, йому байдуже!

— Мені вистачить сил, щоб любити його.

— Тобі двадцять років, а ти вирвала себе з цього світу, щоб любити привида! — Караваджо на мить замовк. — Ти мусиш врятувати насамперед себе від розпачу. Розпач — найближчий родич ненависті. Дозволь мені розповісти. Це найважливіша річ з усього, чого я навчився. Якщо ти вип’єш отруту, призначену для когось іншого, сподіваючись полегшити його страждання, то не врятуєш нікого, а лише накопичиш отруту в собі. Ті люди в пустелі були кмітливішими за тебе. Вони збагнули, що його можна використати. Тому й врятували його, але коли він став непотрібний — позбулися.

— Дай мені спокій.

Коли в серці Хани порожньо, вона сідає у високі вологі трави фруктового саду, пам’ятаючи про проблеми із сухожиллями. Дівчина чистить знайдену на дереві сливку і ховає її до темної кишені бавовняної сукні. Коли Хані самотньо, вона намагається уявити, хто може прийти цим старим шляхом під зеленим шатром вісімнадцяти кипарисів.

Ось англієць прокидається, медсестра нахиляється і вкладає йому до уст третину сливової м’якоті. Його відкритий рот всмоктує плід, наче воду, — жодного поруху щелепи. Здається, чоловік от-от заплаче від задоволення. Дівчина майже фізично відчуває, як він ковтає сливу.

Пацієнт підносить руки до обличчя й витирає з уст останню краплю сливової м’якоті, до якої не може дотягнутися язиком, а потім злизує сік iз пальця.

— Хочеш, я розповім тобі про сливи? — запитує він. — Коли я був хлопчиком…

Після кількох перших ночей, після того як Хані довелося спалити майже всі ліжка, щоб захиститися від холоду, вона знайшла гамак якогось мерця і стала спати в ньому. Вона заганяла цвяхи в стіну кімнати, в якій хотіла прокинутися наступного ранку, вішала своє ліжко й ніби пропливала над усією мерзотою, порохом і водою, що залишалися на підлозі, і щурами, котрі сповзали сюди з четвертого поверху. Щоночі вона залізала в примарний силует підвісного ліжка кольору хакі, взятого з-під солдата, котрий помер на її руках.

Пара тенісних черевиків і гамак. Ось і все, що вона взяла в інших цієї війни. Вона могла прокинутися вночі під снопом місячного сяйва на стелі, загорнута в стару сорочку, а сукня висіла на цвяшку біля дверей. Тепер потепліло і можна було спати так. Раніше, коли було холодно, їм довелося спалити речі.

Її ліжко, її черевики і її сукня. Вона збудувала собі мініатюрний світ і була впевнена в його безпеці; обидва чоловіки — наче віддалені планети, кожна з яких обертається власною орбітою пам’яті й самотності. Караваджо — татовий ліпший друг у Канаді, колись міг незворушно стояти й дивитися, як хаос опановує цілу зграю жіночок, котрі прагли віддатися йому. Тепер він лежить у темряві. Колись Караваджо був злодієм-одинаком, який ніколи не працював з чоловіками, бо не довіряв жодному з них, був душею компанії та спілкувався з чоловіками, але надавав перевагу слабкій статі, а коли він починав розмовляти із жінкою, то незабаром потрапляв у тенета нового зв’язку. Часом на світанку Хана прокрадалася додому й заставала Караваджо, котрий спав у татовому кріслі, стомлений від злодійських або любовних походеньок.