Молодий, не обертаючись, б’є кулаком по склу. З того боку западає тиша.

— Так а ви шо, — питає Паша розгублено, — чергові по вокзалу?

— Чергові, — відповідає йому приземкуватий. — Ти, — каже, — вчителю, не ображайся, шо ми тобі руки ламали й мордою по плитці протягли: знаєш, шо тут у нас робиться, скільки тут чужих крутиться? Начальство уїбало. Ми за старших. Так шо не ображайся.

А Паша вже й не ображається. Після «вчителя» якось відразу попускається, зла не тримає, поправляє окуляри вказівним пальцем, поправляє — і сам себе за це ненавидить.

— Тобі куда нада? — питає його приземкуватий.

— Думав пересидіти й піти собі, — каже на це Паша.

Каже й чує, як на вулиці знову починає здригатись.

Якщо не визирати, можна подумати, що збирається на дощ. Приземкуватий теж чує, як гримить, причому чує, що гримить усе ближче, тому не поспішає та на Пашу не тисне, а просто собі говорить:

— Ну-ну, — говорить, — іди. Тільки не по мінах.

— А де міни? — запитує Паша розгублено.

— Да кругом, — викрикує весело приземкуватий і починає сміятись, штовхаючи кулаком молодого. Але молодий не сміється, грає гнівно жовнами, дивиться злісно.

— Мені до інтернату треба, — перебиває зрештою Паша.

Враз западає мовчанка. Приземкуватий багатозначно перезирається з молодим. Той лише присвистує.

— Ого, — каже приземкуватий. — Серйозно?

— А шо? — нервово відповідає Паша. — У мене племінник там.

— Нічого собі, — знову киває головою приземкуватий. — Нічого собі.

— А шо таке? — дещо з викликом перепитує Паша.

Але вони далі мовчать і лише кивають головами. Навіть молодий не грає жовнами, сидить, розглядає похмуро свої зелені кросівки. Збоку може навіть здатися, що вся проблема для нього — у кросівках, були б інші кросівки — і настрій був би інший.

— Так шо? — не витримує Паша.

— Ладно, — зважується на щось приземкуватий, — ладно, Паш, — уперше називає Пашу на ім’я. — Давай так. Десь за годину Альоша, — показує на молодого, — поведе групу через відстійник до окружної. Доведе тебе до розвилки, там, де м’ясокомбінат, знаєш?

— Знаю, — пригадує Паша.

— Підеш із ними, — пропонує приземкуватий. — Біля м’ясокомбінату звернеш, там уже недалеко. Пройдеш через балку, вийдеш на гору, а там й інтернат. Ясно?

— Ясно, — каже Паша. — А куда він їх веде?

— З міста виводить, — пояснює приземкуватий. — Ось ти як збираєшся вибиратись?

— Звідки? — не розуміє Паша.

— Звідси.

Паша мовчить. А вони й не перепитують — і так зрозуміло. Попав, думає Паша гарячково, о, попав.

— Так шо? — питає його приземкуватий. — Підеш?

— Піду, — погоджується Паша, напружено все зважуючи, — піду, — повторює упевненіше.

— Ну, підійдеш за годину сюда, до віконечка, — говорить йому на це приземкуватий.

— Ладно, — погоджується Паша, — підійду.

І хоче йти. Але двері приземкуватий не відчиняє. Дивиться на нього питально, ніби чекає на правильні слова.

— Скільки з мене? — здогадується Паша.

— Та ніскільки, — по-доброму всміхається приземкуватий. І тут-таки дістає з-під жопи калькулятор, щось там клацає і тим-таки довірливим голосом додає: — Ну шо там у тебе є? Сотня є? Ну, давай.

Паша дає, скільки просять. Приземкуватий дістає ключа, прочиняє двері, сторожко визирає в коридор, швидко випускає Пашу, зачиняється зсередини. Ніби на сповіді побував, думає Паша й виходить у зал очікування.

Б’є десь зовсім поруч, головне, б’є так, що незрозуміло, куди впаде наступна. Розривається весь час: то за коліями, то за проспектом. Усі тиснуться до стін, після вибуху починається приглушене виття, потім знову стає тихо. А тоді знову ламається тиша за вікнами й починається виття. Горить! — раптом кричать біля входу, і всі кидаються туди, визирають у вікно. Паша теж визирає, стоїть поруч із усім цим натовпом, який півгодини тому ледь не роздер його своїми золотими зубами, бачить, як за висотками підіймається масний чорний дим, настільки масний і настільки чорний, ніби там трупи палять. Де це? Де? — питає жіночка, низенька, в чорному пальті, з червоними відмороженими долонями, якими вона час від часу поправляє волосся, що вибивається з-під беретки. Де? А потім і сама розуміє де, і починає дико кричати, на повне горло, лякаючи й без того наляканих птахів і дітей. Що? Що там? — перепитують одна в одної ті, що стоять позаду, і діти теж налякано перепитують: що? що таке? І всі розуміють, що там таке: очевидно, в одній із цих висоток вона й живе, очевидно, десь там і горить, тому хай кричить, хай викрикує все, що може, чим тут зарадиш. Паша розвертається й проходить залом, повертає в коридор, минає чорні тіла, що лежать попід стінами, тиснуться під батареї, оскільки біля батареї безпечніше, пригинається на кожен спалах у небі, на кожен звук поза вікном. А коли вибухає зовсім поруч, за вагонами, присідає і так, зігнувшись, добігає до камер схову, протискається між тіл, знаходить якусь шпарку під колоною, падає туди, забивається, затихає.

Хтось тулиться йому в плече, лізе під лікоть. Баба, здогадується Паша, баба із золотом під язиком. Сидить, боїться поворухнутись, хай тулиться, думає, хай гріється. Коли я востаннє ось так лежав із жінкою? — згадує. Згадує, згадує, потім кидає. Іншим разом, думає, іншим разом згадаю. Добре, думає далі, тепло, безпечно та пахне жінкою. Щоправда, пахне вона, ця жінка, дивно: ніби хтось довго ходив у шубі під дощем, а потім заліз до тебе під ковдру. І пахне тепер псятиною — чимось живим, але вуличним, приблудним. Паша скошує погляд — так і є, пес. Як він тільки сюди прибився: мокрий, сірий, із темними переляканими очима.

Паша хоче його відсунути від себе, торкається рукою псячого хребта, відчуває, як пес приречено здригається. Давай, давай, каже Паша, іди звідси. Але пес упирається й не йде, повертає до нього морду, зазирає Паші в лице, натякаючи, що йти йому звідси нікуди. Власне, як і самому Паші. Неправильно все це, думає Паша, пес мав би захищати, огризатися, а тут навпаки: лежить, засунув голову мені під лікоть, ніби не хоче нікого бачити.

Та й інші тут — відводять очі, загортаються в ковдри, зариваються у власний одяг, як риби, що ховаються в мул. Віддалік, в іншому кутку, на стільці сидить старенький. Зелене жіноче пальто, розмокла вуханка. Стілець приніс, очевидно, з дому. Тримає на руках якісь перемотані подушки. Кожен, тікаючи, щось тягнув за собою, він ось, схоже, вирішив, що без подушок вирушати кудись немає жодного сенсу. Паша роззирається, розглядає публіку. Хтось спить на ковдрі, просто на підлозі, хтось обкладається торбами, щоб жодної не потягли, хтось прикотив валізу. Але переважно речей на руках небагато. Зрозуміло: поспішали, хапали, що трапиться під руку. Передусім документи й коштовності. А тепер сидять і недовірливо дивляться довкола: маючи в кишені золоті сережки, не надто охоче знайомишся з невідомими біля камер схову. Паша ловить ці погляди — погляди людей, у яких є що відібрати, було би бажання, і які через це вразливі та беззахисні. Вдома ти спробуй познаходь усі ці браслети й купюри. А тут усе при них: добре понишпори в кишенях чи за пазухою — все знайдеш, усе відбереш. Вони самі це розуміють, тому й дивляться довкола зацьковано, ковзають поглядом по чужих тілах, а коли зупиняються на тобі, то в погляді відразу ж з’являється страх і ворожість. Пес це теж відчуває — нікому він тут не потрібен, ніхто його тут не тримає, і розраховувати він тут може не так на чиюсь великодушність, як на слабкість. Мабуть, тому й вибрав безпомилково Пашу.

Цього разу б’є просто над головою. Аж гасне світло. У темряві жінки знову починають вити. Пес ще глибше заривається Паші під лікоть. Паша б теж радо заховався під чийсь лікоть, ось тільки немає такого ліктя на цьому вокзалі. За якийсь час світло з’являється — лампи пульсують, слабко освітлюючи коридор. Жінки відразу ж заспокоюються: хтось дістає їжу, хтось длубається в торбах, хтось перевіряє кишені. Паша не витримує, встає та рушає на вихід. Пес, ясна річ, суне за ним. Проходять темним залом очікування, дивляться крізь вікна. Дим за висотками осів під дощем. Знадвору тихо, бити, схоже, перестали. Дихати в залі стало ще важче. За вікнами розливається темне срібло січневого неба. Паша проштовхується до вікна. Жінки незадоволено слідкують за кожним його рухом. Паша почувається злодієм, що повернувся на місце злочину. Що я тут стою? — думає він. — Чого чекаю? Зараз прилетить що-небудь, привалить плитою, ніхто не відкопає. Коли там Альоша має нас вести? Паша дістає мобільник, дивиться на час. Ще півгодини. Куди він нас поведе? Що за ідея — пхатися шпалами через промзону разом із купою баб? Далеко ми так дійдемо?