— Ей, дядя, — говорить хтось незадоволено, — ти тут живий?

Паша різко підводиться, ще не до кінця прокинувшись, так що в роті лишається солодкий присмак сну й затишку. Перед ним стоїть Альоша: куртка защеплена під горло, від чого голова його видається якоюсь пташиною, і погляд теж — як у пташки. Скажімо, у стерв’ятника. Стоїть, перетоптується в холодній воді зеленими кросівками, витягає з кишень червоні долоні, дихає на них холодним повітрям, шморгає відмороженим носом, дивиться кривавими білками.

— Ідеш, — питає, — дядя, чи тут будеш мерзнути? Давай, уплочено, нада йти.

— Іду-іду, — відповідає Паша, встає й бачить, що Альоша тут не сам.

За ним під дрібним, ніби розпорошеним, дощем бреде з десяток пасажирів. Першою йде жінка, років сорока, у темній дутій куртці, короткій спідниці, на високих підборах. Добре одягнена, з нормальною зачіскою. Впевнена в собі. Збоку подивитись — повертається додому з офісу. У нормальному житті — яка-небудь бюджетниця, що вміє брати хабарі. Єдине що — несе на спині великий мішок із будівельного магазину, а в мішку щось важко подзенькує, щось на зразок металевого посуду чи мідного начиння. Наче церкву пограбувала, думає Паша. За нею, тримаючи одна одну попід руки, йдуть ще дві жінки, дуже молодша й сильно старша. Очевидно, донька й мама. Старша молодшу постійно кличе Аннушкою, а молодша їй у відповідь узагалі нічого не говорить. Аннушка трішки забігає вперед, як бігунка, що хоче відірватися на повороті. Але мама не пускає. Повисла на лікті, мов старе пальто, тримає у вільній руці спортивну торбу з речами. За ними котить дитячий возик зовсім юна дівчинка. Паша ще думає, що міг її вчити. Хоча чому її вчити? — питає сам себе. — Вона, схоже, й без мене чудово з усім порається. Возик завалений пляшками з водою та одягом — навіть не спакованим, просто зваленим великою вологою купою. Колеса на возику побиті місцевими хідниками. Видно, що ним активно користуються, що це незамінна річ у господарстві. Хоча ось дитини немає, і де вона — питати не хочеться. Далі тягнеться жіночка в шубі, а крім шуби, в неї нічого й немає, в сенсі ні валіз, ні мішків, ні торб: схоже, єдина родинна цінність — ця її шуба, ось вона її й не скидає, зрослася з нею. На білку схожа, думає Паша. Йде, тупцяє по калюжах розтоптаними черевиками. Підбори перекосилися від часу, тож ззаду здається, що жінка має пару копитець. За ними якийсь старий тулить до себе, під полу пуховика, дівчинку-підлітка, теж доньку або внучку, в сірому весняному пальті, з розбухлим портфелем у правій руці. Потому йде впевнена в собі молода білявка, міцно затиснувши в одній руці пачку сигарет, а другою тримаючи валізу на колесах.

На білявці кросівки, дерті джинси й помаранчева курточка. Якщо будуть стріляти, почнуть, очевидно, з неї: вона тут найяскравіша.

Паша пропускає всю цю дивну процесію та прилаштовується позаду. Це недовго, думає собі, дійду з ними до м’ясокомбінату, далі — сам. А процесія йде повільно, ніби ніхто нікуди не поспішає, ніби часу у всіх — цілий вагон, один із тих, що сотнями стоять тут у тумані, як сонні тварини. Більшість — розбиті й спалені, частина — зі рваними наскрізними дірами, хоча є й більш-менш неушкоджені. Стоять, чекають своєї черги: живим не залишиться ніхто. Валка повільно рухається платформою, зупиняючись і присідаючи на кожен яскравий спалах у вечірньому небі. Коли платформа закінчується, Альоша зупиняється, обертається до групи. Всі завмирають. Дівчинка-підліток задирає голову до дідуся, щось питає, але той прикладає пальця до вуст: мовчи, слухай, не тепер. Альоша рішуче витирає шмарки, озирає публіку.

— Значь так, — каже, — мобільники вимкніть, не куріть.

Як у театрі, думає Паша.

— Йти за мною, — продовжує Альоша незадоволено. — Краще мовчки. Краще швидко. Засічуть — я за вас не відповідаю.

— Чорт, кого я слухаю? — думає Паша. Але нічого не каже: команда була мовчати.

Альоша зістрибує з платформи просто в туман. Жінка з мішком чекає, чи він, бува, не подасть їй руки, чи не допоможе спуститись. Але, не дочекавшись, теж зістрибує вниз. Мішок дзвенить залізом. Альоша звідкись із темряви загрозливо шипить. Далі в темряву стрибає Аннушка, тягнучи за собою маму. Стрибає доволі вправно, а ось старенька летить за нею слідом, як баласт із повітряної кулі. Дівчина з возиком теж хоче зістрибнути, проте не наважується. Тут уже Паша не витримує, підходить, проштовхавшись, спочатку стрибає сам, тоді бере возика, потім подає руку дівчині. Ставши ногами на тверде, дівчина боязко видирає руку, хапає возика, зникає в тумані. Далі до Паші рішуче пробивається білявка, кидає вниз валізу. Паша, здираючи шкіру на руках, ловить, ставить на землю. Потому ловить білявку.

— Акуратно, — холодно радить вона. І теж зникає.

Далі Паша обережно опускає онучку, за нею подає руку дідусеві. У дідуся долоня кістлява й непоступлива. Такими руками старі вчителі в поганих школах тягають двієчників за вуха. Останньою залишається стояти копитонога. Паша простягає до неї руку, жінка спирається на його долоню, дотик її виявляється приємним і сухим, наче вона щойно вийшла з теплої квартири, на диво легко зістрибує вниз, наштовхується на Пашу, так само легко від нього відштовхується, швидким рухом прибирає волосся. Обличчя в неї мокре від дощу, але усміхнене, мовби вона тішиться такій прогулянці. Може, просто не хоче виказувати, як їй страшно.

— Шо в тебе з пальцями? — питає Пашу. — Перелом?

— Все нормально, — відповідає Паша неохоче.

— Ясно, — не вірить вона, розвертається, тупцяє залізничним гравієм на своїх стоптаних копитах.

Паша ще раз озирається на вокзал. Бачить, як із приміщення на платформу виходять люди з автоматами, за ними вибігає приземкуватий, без бушлата: поспішав, очевидно, не встиг одягнутися. За ними вибігає Пашин пес, крутиться в усіх під ногами, тримає в пащеці щось темне, щось, на що краще не дивитись. Паша й не дивиться.

Під ногами скрипить гравій, час від часу трапляються порожні пляшки та пакети із супермаркетів, сніг уздовж залізниці давно випалений згорілими вагонами. Альоша йде, як зомбі. Себто цілеспрямовано. Жінки за ним ледве встигають. Особливо важко білявці. Тягне за собою валізку, що підстрибує на камінні й повсякчас перевертається, тягне її, мов якір, не може кинути. Паша її наздоганяє, пропонує взяти валізу. Але білявка якось підкреслено й демонстративно лякається й відсахується від Паші, відтак сухо дякує, але краще б узагалі не дякувала. Паша зупиняється, пропускає рештку їхньої урочистої ходи. Не вийшло? — сміється жінка в шубі, киваючи на білявку. Угу, відповідає їй Паша, чекає, коли всі відійдуть, потому теж рушає.

Спочатку все йде як слід: Альоша перебігає — й усі біжать слідом, Альоша присідає в мокрий бур’ян — і всі присідають, як уміють, Альоша каже закрити рота — хто ж не послухає Альошу. Швидко відходять від запасних колій, пролізають під цистерною (далі лінії обірвані, пояснює Альоша, струмом ударити може), йдуть довгим коридором зі спалених і покришених вагонів. А потім вагони закінчуються, і там, де стрілка, і колії вивертають на північ, Альоша бере ліворуч, якоюсь лише йому одному відомою стежкою відходить від колій, рухається високим сухим очеретом, оминає спалену вантажівку, перестрибує через рівчак, залягає під покривленим бетонним муром. Усі залягають за ним. Дідусь важко віддихується, внучка під його теплою курткою починає плакати, білявка нервово крутить у руках сигарети, боязко озираючись на Альошу, але команди курити не було, то й не курить. Копитонога дістає з кишені пару цукерок, простягає одну малій. Та недовірливо завмирає, але бере. Другу копитонога соває Паші. Паша автоматично відмовляється.

— Ну ладно, — каже копитонога, — чого ти? Бери. Тебе як звати? Мене от Віра.

Паша теж називається, але цукерку все одно не бере. Як хочеш, сміється копитонога, тобто Віра, і ховає цукерку назад, до кишені.

— Значь так, — говорить Альоша, — там далі, на мосту, можуть стріляти. Проходимо швидко, ніхто не шумить. Готові?