— Смачно? — питає малий.

— Холодно, — відповідає Паша.

— Не застудись дивись, — говорить малий. Чи не вперше говорить без роздратування, навіть із якоюсь турботою в голосі. Хоча, може, Паші здалось.

Вибиратися нагору ще важче. Але бредуть, вилізають. Паша попереду. Взяв на груди рюкзак малого, тягне його самого за руку. Малий старається, дереться. Хоча видно, що втомився. Головне — не видно, скільки ще попереду. Лізеш і лізеш, чіпляєшся за цупку траву, за вишневе коріння. І вже коли не залишається ні сил, ні певності в тому, що рухаєшся у правильному напрямку, коли малий внизу висне важким теплим баластом, коли поранена долоня починає німіти, аж не відчуваєш її, — Паша раптом хапається за вишневу гілку й розуміє, що це все, край, інший край прірви, протилежний берег ріки мертвих. Підтягує малого, підсаджує його нагору, вилазить слідом. Сидять у траві, важко дихають, довго не говорять.

— Далі куди? — нарешті зважується Паша.

— Прямо, — киває малий головою. — Там окружна.

Попереду чорніє соняшникове поле, з незібраним минулорічним урожаєм. Темні висушені за літо соняшники схожі на вигорілий ліс. За соняшниками видно ще одну лісосмугу, і вже там — окружна. Лишилося пройти крізь соняхи.

Паша рушає першим, малий звично вже йде за ним. Соняшники розступаються, боляче б’ють по руках, вода затікає до рукавів. Так і стоятимуть, думає Паша про соняшники, як зомбі. Забуті й прокляті. Доки хтось усе це не переоре.

Рухаються далі, повільно, але рухаються. Небо темніє, лісосмуга насувається чорною масою. Лишається метрів двісті, сто п’ятдесят, сто. Поступово в надвечірньому повітрі окреслюються окремі дерева, вирізняються із загального темного тла. І саме тоді за деревами чітко й прозоро проступає військова техніка — колона вантажівок, тягачів, танків, бронетранспортерів. Не поспішаючи, сунуть без кінця й початку: перші зникли за розвилкою, останніх не видно у вечірніх сутінках. Сунуть і сунуть, прокочуються підмерзлою трасою. З півдня їдуть, ловить себе на думці Паша. З боку державного кордону. Колишнього державного кордону, — виправляє сам себе. — Колишнього.

— Скільки їх, — заворожено говорить малий.

— Невчасно ми, — відповідає на це Паша.

— Ага, — погоджується малий, — вийшли б на півгодини раніше, поголосували б на окружній. Уявляєш? — коротко гмикає він.

— Шо робимо? — вагається Паша. — Перечекаємо?

Тут раптом одна з вантажівок вирулює з колони, пригальмовує, з кузова вистрибують троє військових. Спускаються вниз, виходять на поле, зупиняються. Паша миттєво присідає, тягне малого за собою. Тихо, шепоче, не ворушись, ідуть сюди. Військові справді заходять у соняшники, ліниво рухаються в їхній бік. Відстань стає все меншою, Паша чує, як ламаються під ними соняшники, чує, як хтось голосно починає сміятись, як його обривають, як вони насторожено замовкають, зупиняються, дослуховуються до пообідньої тиші. Розглядають туман, розглядають дими на обрії. Про щось радяться, розвертаються, швидко повертаються до вантажівки. Машина рушає, вклинюється в колону, розчиняється в ній.

— Назад, — так само тихо говорить Паша. — Швидко, назад.

І, пригинаючись, біжить назад, у бік провалля. Малий слухняно біжить слідом.

Десь коло шостої, вже по темному, повертаються у приватний сектор. Якимись ледь видимими стежками виходять на вулицю. Паша дорогою підбирає шматки цегли: відбиватися в разі чого. Проте вулиця порожня, кроки відлунюють, місто десь там у темряві здригається, наче вимучена людина вві сні. Земля підмерзла, дихати холодним повітрям боляче, але приємно. Відігріємось в інтернаті, думає Паша, переночуємо, завтра ще раз спробуємо.

— Замерз? — питає малого.

— Ні, — бреше той.

Ясно, що замерз, думає Паша. Холод робить руки та обличчя нечутливими, хочеться чимшвидше опинитися в теплому приміщенні: хай без світла, хай без води, головне — щоб не холодно, головне — зігрітися.

Проходять повз колодязь. Паша навіть у темряві зауважує довкола свіжі сліди від гусениць. Так, ніби хтось крутився тут, на перехресті, не знаючи, куди їхати далі. Паша напружується, проте малому нічого не говорить. Ідуть далі. Найгірше те, що й сліди ведуть просто до інтернату — кавалки глини та чорного ґрунту на мокрому сірому асфальті, свіжі, щойно залишені. Малий, схоже, теж усе помітив і зрозумів, але мовчить, нічого не каже, ховає голову в плечі, гріє руки в кишенях. Битку давно несе Паша, затиснувши її ліктем, як французький багет. Минають розбиту зупинку, дістаються парку. Заходити страшно: простір між дерев особливо порожній, потрапиш до такої порожнини — засмокче, не вискочиш. Малий зважується, перший ступає стежкою. Йде між мокрих стовбурів, оглядає сутінь під ногами, щоби не перечепитись об чиюсь відрубану голову. Врешті-решт проходять парк, дістаються брами.

— Замок, — тихо говорить малий.

— Шо замок? — не розуміє Паша.

— Замок збили, — пояснює малий.

Паша приглядається. Замок справді збитий, хоча ворота акуратно причинені. Малий робить крок уперед.

— Стій, — Паша міцно хапає його за плече. — Куди?

Стоять, дивляться, не знають, що робити. Помічають, як хтось підходить: іде з темряви, від інтернату, просто на них. Фізрук, думає Паша, по воду йде. І ворота він відчинив. Ключі лише в нього. Але з темряви на них суне хтось низький і невиразний, якийсь гном із коробкою в руках. Паша лякається. Гном, схоже, теж. Паша швидко присвічує мобільним, світло екрана на кілька секунд вихоплює з темряви гострі кути й глибокі заглибини. Осіння куртка до колін, схоже, з чужого плеча, спортивні штани з білими лампасами, зимові шкарбани. На голові — чорна шапочка. Обличчя важке, порубане зморшками. Чорні кола під очима — проблеми зі здоров’ям. Очевидно, поганий запах із рота, перевіряти не хочеться. В руках — упаковка з макаронами. За ті кілька секунд, поки світиться екран, гном устигає розгледіти Пашину бороду, важкі черевики, битку в руках, відразу ж напружується. Проте кидає оком на малого й попускається: зрозуміло, місцеві, інтернатські.

— Ви куда? — сипить низьким зірваним голосом.

— Де Валєра? — Паша не відповідає, не розуміє, хто це, як із ним говорити.

— Який, блядь, Валєра? — нервово сипить гном.

— Фізрук, — підказує Паша.

— Вивезли вашого фізрука, — гном хоче проштовхнутися, проте Паша не відходить, тому доводиться пояснювати.

— Куди вивезли?

— В госпіталь, — пояснює гном.

— А шо з ним?

— Порізали його.

— Хто?

— Я їбу?! — не витримує гном. — Взяли й порізали. Приїхав бус — закинули, повезли в госпіталь.

— А де всі?

— Да розбіглися всі, — злісно проговорює гном. — І ви йдіть звідси, неспокійно тут.

— А макарони куда? — питає малий.

Паша теж хоче запитати про макарони. Але не встигає: гном боляче штовхає його в лікоть, протискається своїм черевом і тікає в бік парку. Паша думає кинутись слідом, але малий стримує:

— Куди ти? — шепоче. — Залиш його в спокої. Пішли звідси.

— Як пішли? — не розуміє Паша. — Треба зайти, подивитися, шо там.

— Там нікого немає, — наполягає малий. — Тобі ж сказали.

— Шо ти його слухаєш? — переконує Паша. — Треба зайти. Раптом там хтось залишився.

— Немає там нікого, — наполягає малий.

— Шо з тобою? — питає його Паша.

— Все нормально, — відповідає малий. — Там нікого немає, пішли звідси.

Боїться, здогадується Паша, злякався гнома з макаронами. Господи, шо я від нього хочу — йому ще чотирнадцяти немає. Ясно, шо боїться.

— Саш, — говорить Паша спокійно, ніби все гаразд, — треба зайти, раптом там хтось залишився.

— А якщо там хтось із цих? — питає малий. — Місцевих, — додає.

— Ну а якшо там Ніна? Або ще хтось із ваших? — наполягає Паша. — А ми підемо й навіть не подивимось.

— Ну а якшо вони пішли? — припускає малий. — Якшо Валєру справді в госпіталь забрали?

— Не вірю, — відповідає на це Паша. — Доки сам не побачу — не повірю.