— Шкода? — питає Паша. — Тобі їх тут усіх шкода, так? Ти з усіма готова спати.

— Ну а що? — не розуміє вона.

— Та нічого, — відповідає Паша. — Нікого не шкода. Нікого. А ти спи, з ким хочеш.

Аня напружується, помітивши, як у нього змінився голос, підтягує до горла скатертину, вичікує, потім говорить:

— Слухай, — каже, — вчитель, а ти знаєш, що всі професії почесні?

— Угу, — гмикає Паша, — і суспільно корисні.

— Ну а що, з того, що ти робиш, є якась користь?

— Є, — відповідає Паша, — знати мову — це корисно.

— Да ти сам цією мовою не розмовляєш, — шипить вона, і Паша теж зауважує, що голос у неї змінився, став по-зміїному загрозливим. Він не встигає здивуватись, а вона продовжує: — Я хоча б голову нікому не морочу — роблю, що роблю.

— Не злись, — пропонує Паша.

— Чьо це — не злись? — злиться вона. — Приходить якийсь хуй, говорить, чим мені займатись. Не шкода йому. А мені ось шкода. І дітей шкода, яких ти вчиш.

— З дітьми все нормально, — Паша починає нервувати.

— Та ясно, — відмахується Аня. — Їх тобі теж не шкода?

Паша мовчить. Вона дивиться на нього, чекає, що він скаже, але він не каже нічого, тож і вона вважає за краще перевести розмову на щось інше.

— Ти й дітей, підозрюю, не любиш, — говорить.

— Чого це? — ображається Паша.

— По очах бачу, — каже Аня. — І своїх дітей у тебе теж немає.

— Ну, я взагалі тут із малим, — далі ображається Паша.

— З яким малим? — не розуміє вона.

— З племінником, — говорить Паша. — Забрав його з інтернату. — Говорить вагомо, як зазвичай говорять про щось серйозне, важливе. Говорить і чекає на реакцію.

— З інтернату? — пожвавлюється Аня. — Біля окружної?

— Ну.

— Це ж мій інтернат, — говорить вона. — Ти там коли був?

— Увечері сьогодні, — говорить Паша неохоче.

— Як там?

— Нормально, — говорить Паша.

Відводить очі. Але вона не помічає.

— Ніна працює?

— Знаєш її? — дивується Паша.

— Із семи років, — ствердно киває головою Аня. — Ми з одного інтернату. Тільки вона в педагогічний поступила, а я в турфірму.

Тішиться, навіть скатертину відкидає. Шукає натомість пуховик, накидає на плечі. І говорить зовсім інакше, без лінивого роздратування, просто, довірливо.

— Її, — розповідає, — у класі не любили. І я теж її не любила, — зізнається Аня з усмішкою. — І вихователі не любили. Ну, вони нікого не любили, — уточнює вона. — А її особливо. Вона завжди була проти всіх. Паршива звичка.

— Точно, — погоджується Паша.

— Ось ти не такий, правда? — говорить вона з тією-таки усмішкою, і Паша радо киває головою у відповідь.

— Ти з усіма погоджуєшся, правда? — вона далі усміхається, хоча Паша вже не певен, що йому це подобається. — А всім насправді все одно, погоджуєшся ти з ними чи ні. Ага? Ну і ось, — втрачає вона інтерес до Паші, — одного разу комусь із наших батьки подарували спортивне взуття. Кросівки. Дешеві, китайські, але нові. Ти уявляєш, що таке нові кросівки? — Паша хоче відповісти, але вона перебиває: — Да нічого ти не знаєш. Ну і зранку прокидаємось, і хтось ці йобані кросівки зеленкою залив. Серйозно. Ну й почали говорити, що це вона. Пішли до директорки, сказали їй. Директорка повірила. Да всі повірили, що там, — Аня автоматично шарить кишенями, шукаючи сигарети, хвилюється, нервує, потім згадує, що сигарет немає. — Ну і я за неї заступилась. Проблем було.

— А звідки знаєш, шо це не вона? — скептично питає Паша.

— А я з нею в одній кімнаті жила, — відповідає Аня. — І точно знаю, що вона тієї ночі нікуди не виходила. Але мені ніхто не повірив. Знаєш, які вони в інтернаті? Всіх загризти готові. Тим більше — за кросівки.

— Ну заступилась — і шо?

— Ну шо? — не розуміє вона. — Заступилась і заступилась. Потім пошкодувала, звісно.

— Шо так?

— Так мені теж дісталося. Це ж інтернат. Так що далі мене теж не любили. Неприємне відчуття. Розумієш?

— Розумію, — говорить Паша.

— Думаю, ти розумієш, — погоджується з ним Аня. — У тебе з рукою що?

— Проблеми, — пояснює Паша.

— Я бачу, — говорить Аня. — Тебе ж, мабуть, теж усе життя за цю руку діставали?

— Та нє, ну чого, — заперечує Паша.

— Та ладно, — не вірить вона, — діставали. Діти жорстокі. Як щенята. І довірливі, як щенята. Потім виростають, стають дорослими, впевненими в собі. А жорстокість нікуди не зникає. І довірливість теж. А ти кажеш: не шкода.

Паша мовчить, дивиться на свою руку, ніби пропускає крізь пальці скупе світло ліхтарика. І вона теж дивиться на його пальці, як заворожена, мовби ніколи такого не бачила. І справді, не бачила. Де таке побачиш?

— Слухай, — каже йому, — раз уже прийшов. Іди сюди. Хочеш?

Паша завмирає й відразу ж хоче сказати, що хоче. Звісно, що хоче. Саме її, з її рожевим волоссям. Хоче її тепла, хоче її голосу. Відчуває, як замерз за ці два дні, як його зсередини вистудило. Звісно, хоче. Потім згадує малого. Шо, як він прокинувся? — думає. Скільки я вже тут сиджу?

— Хочу, — зізнається Паша. — Але я два дні не мився. Навряд чи тобі сподобається.

— Я теж, якщо чесно, — зізнається вона.

— Я піду, — Паша важко підводиться, ховаючись у тінь. — Мені б малому щось поїсти знайти, — просить він.

— Ну, шукай, — вона втрачає до нього рештки інтересу, накривається пуховиком, скатертиною, вимикає ліхтарик, відвертається до стіни.

Паша в темряві підходить до полиць, навпомацки відчиняє шафку, починає уважно вивчати, що там, усередині, так, наче не вірить очам і потребує власноруч усього цього торкнутись, відчути на дотик. Бляшані банки, пластикові коробки, наповнений крупами посуд. Пакети з цукром і макаронами. І несподівано — шоколад! Саме так, шоколад. Паша безпомилково впізнає пласку плитку, що лежить під якоюсь консервацією. Обережно її дістає, запихає до кишені, виходить.

Малий спить по-дитячому глибоко: ввіткнувся головою в рукав, зіщулився, мов щеня, гріється власним теплом. Очевидно, бачить сни. Може, навіть щось приємне, чому ні. Паша стоїть над ним, не зважується розбудити. За спиною в нього уві сні заговорює тітка на клунках. Ніби попереджає. Паша здригається, обережно соває шоколадку малому в рукав. Повертається в зал. Дочекатися ранку, нагадує сам собі, дочекатись і виїхати звідси. Завтра будемо вдома. Все буде добре. Все вийде. Сотні сонних жіночих тіл, теплий одяг, зимове взуття, діти на руках, домашнє начиння на санчатах, торби й картонні коробки. Хтось шепочеться в кутку, хтось накривається ковдрою. Темно, лише знадвору б’ють потужні фари вантажівки, вихоплюючи із сутінків світло-сині жіночі обличчя. Загалом, усе це нагадує театр перед початком вистави: світло вже вимкнули, всі заспокоїлись, хоча хтось іще намагається договорити, дошепотіти про найголовніше. Але все одно чогось не вистачає. Дійових осіб, здогадується Паша. Але ось-ось з’являться. Точно з’являться — куди ж без них? Початок другої. Ще кілька годин. З’явиться автобус. Усе буде добре. Стрілянина змістилась на північ, у бік станції, довкола вокзалу тихо, але ніхто не виходить. Ніхто не вірить, що все закінчилось. Думають, пастка. Думають, що там, за вокзальними дверима, на них і далі чекає щось страшне. Тому краще пересидіти тут, за міцними вокзальними стінами. Туляться одне до одного, як тварини в ковчезі. Самі себе заспокоюють. Самі собі не вірять. Паша помічає в іншому кінці, при дверях, патрульних, які його нині вже перевіряли. Вони теж помітили його, стоять, уважно слідкують за кожним його рухом. Ось один щось шепоче на вухо іншому, той киває головою на знак згоди. Краще я піду, вирішує Паша, краще не чекати, доки вони зважаться й підійдуть. Повільно, не роблячи різких рухів, розвертається. Уважно розглядає розклад руху на стіні, мовби справді розраховує виїхати звідси першим ранковим. Поважно киває, робить вигляд, що запам’ятовує, поправляє окуляри, щоб краще було видно. Потому тихо, крок за кроком, суне на вихід, лишаючи патрульних ні з чим. А коли залишається кілька кроків, не помічає під ногами сонну пасажирку, що лежить на вовняному кожусі, поставивши коло себе два металевих відра: одне з яблуками, друге — із золотистою цибулею. Не помічає, чіпляє ногою відро, воно легко перевертається, підчеплене його черевиком, і котиться лунко кам’яною долівкою, ніби хто б’є у дзвін, сповіщаючи всіх про пожежу чи про наближення ворожого війська. І цей подзвін відбивається від високих вікон і холодної стелі, і всі нажахано підриваються, виринають зі свого неспокійного сну, висовують перелякані голови зі своїх сновидінь, намагаючись розгледіти в сутінках, що за ґвалт, що за гуркіт, куди бігти? Діти відразу ж починають нити. Жінки здіймають крик, ще не розуміючи, що відбувається, проте привертаючи про всяк випадок до себе увагу. Яблука закочуються між чужих речей, розчавлюються чиїмись підошвами, зникають назавжди між наляканих жіночих тіл. Усі дивляться на Пашу, як на демона, що з’явився з темряви й порушив загальну тишу, розірвав її жахливим дзвоном і гуркотом, приніс їм якусь звістку. Паша стоїть і відчуває, що всі дивляться саме на нього, чекають, що він скаже, про що важливе повідомить. Діти лякаються його великої темної постаті, жінок він теж напружує. Але ніхто не наважується запитати, хто він, звідки, з чим сюди прийшов. Паша думає вже щось вигадати й тут бачить, що патрульні йдуть просто до нього — впевнено, не поспішаючи, розуміючи, що тікати йому нікуди, що він цілком у їхніх руках. Тоді Паша нахиляється, підхоплює кілька яблук, соває їх у жменю пасажирці, яка так нічого й не зрозуміла: сидить, дивиться на нього, як на природну аномалію. Потому ще раз поправляє окуляри та зникає в коридорі. Патруль зупиняється. Думають: іти слідом, знайти його, розстріляти за колонами чи хай живе? Хай живе, думають. І Паша живе.