Встає й рушає далі — глибоким, неторканим снігом. Щоправда, йти стає дедалі важче. І ноги в зимових невисоких черевиках мерзнуть і ниють. Слід повертатись, нагадує він собі дещо нервово. Ще чого, знову різко сам собі відповідає. Ну добре, починає із собою торгуватись. Давай, дійдеш ось до цих дерев — і назад. Подивимось, неуважно відмахується сам від себе. Йде, витягуючи ноги зі снігу. Дерева наповзають повільно, нікуди не поспішаючи. Стає все холодніше. Хмари, зрештою, дотягуються до його долини, закривають собою сонце. Враз стає сіро й похмуро. Але він уже дістається дерев і переможно стоїть на схилі, дивлячись на замерзле річкове русло внизу. Ріка! — радісно кричить сам собі, дійшов до ріки! Прекрасно, нервово сам собі відповідає, а тепер назад, додому. Та почекай, не погоджується із собою, спущусь до ріки — і потім назад. Не треба, заперечує собі, повертайся додому. Та ладно, не слухається себе, сказав: туди й назад.

І котиться схилом униз, дістається берега, порослого дрібним очеретом, вибігає на середину ріки. Переможно скидає руки догори — до свинцевого неба, з якого починає сипатись сніг. Є-є-є-є! — переможно скрикує й тут-таки провалюється під лід. За товстим шаром снігу навіть не помічає, що крига зовсім тонка, особливо посеред річища. Навіть перелякатись не встигає. Добре, що ріка виявляється мілкою та мулистою — тож він стоїть по пояс у крижаній воді — наляканий, безпорадний. І все враз розуміє: доки вибереться звідси, доки добереться додому — встигне стемніти. І чи дійде він, мокрий і замерзлий, по темних глибоких снігах — ще велике питання. І ось тут він починає панікувати.

Довго-довго, безкінечно довго бреде снігом, не відчуваючи ні рук, ні ніг, з останніх сил примушуючи себе не зупинятись, вибиратися з чергового замету, вибрідати на черговий пагорб, іти, іти, не зупинятись, лише не зупинятись. Озирається й бачить рівне сіре тло, що розгортається довкола, обступає його, не даючи жодного шансу на порятунок, і від цієї неохопної сірості йому стає так моторошно, що в нього звідкись з’являються нові сили, і він починає бігти, бігти й плакати, час від часу озираючись назад і нажахано помічаючи, як там, за спиною, на обрії, з’являються чорні крапки — одна, дві, три, чотири, п’ять — і починають рости, рухаючись у його бік. Він ще не може розрізнити, що це, але вже розуміє, ясно й прозоро: йому будь-що треба тікати, треба бігти подалі від цих крапок на сірому тлі, бо це рухається його смерть, і в жодному разі не можна дати їй себе наздогнати. Це все, що необхідно: не дати себе наздогнати, спробувати вирватись з цього сірого глибокого місива, дістатись додому, спробувати перехитрити власну смерть.

Потому, цілу ніч западаючи в жар і застуду, відчуваючи, як тіло горить і голова вибухає від тяжкості й змори, він проклинає все на світі, проклинає себе за легковажність, проклинає власну наївність, проклинає світ за оманливість. Проклинає й розуміє, що цей зимовий присмак загибелі, крижане дихання страху та небуття будуть супроводжувати його до самої смерті, яка цього разу промахнулась, проте навряд чи відмовилась від своїх прав, розуміє, що ні, смерть ні від чого не відмовилась, що вона вміє чекати й наздожене його саме такої пори — у глибоких снігах, під свинцевими небесами, поміж холодних річищ. Одного разу їй це обов’язково вдасться, варто йому буде розслабитись і забути про її присутність та образу. Тому все життя доведеться тепер ходити з цим страхом перед сніговою безвістю, перед крижаними пустотами. Але спочатку все одно треба вижити. Тому що мертві не бояться. Взагалі не бояться. Нічого. З цим він і засинає.

— Пашка, — говорить малий. — Прокидайся.

Паша різко підводиться. Малий дістає сірники, діловито розпалює лампу. Встиг узутися. Паша сонно поводить головою. Знаходить окуляри, що спали з носа, поки він спав, надіває їх.

— Де господар? — питає.

— Пішов, — відповідає малий.

— Як пішов? — підривається Паша. Здасть, панікує він. Точно здасть.

— Він у гараж пішов, — ніби читає його думки малий. — Машину прогріває. Відвезе нас на автовокзал. Збирайся.

І виходить надвір. Паша йде в сусідню кімнату, знаходить свій одяг, бере черевики. Куртка просохла, черевики теж більш-менш сухі. Одягається, шнурується, підхоплює рюкзак, виходить. У коридорі наштовхується на господиню. Та налякано притискається до стіни. Паша обережно проходить повз, відчуваючи запах господарського мила. Так, ніби вона їла його, це мило. Паша виходить, так і не попрощавшись.

Синій «жигуль», третя модель. Зогнилі крила, заліплені пластиліном. Згори пластилін покрито шаром фарби. Але все одно враження таке, що «жигуль» пластиліновий. Сидіння поруч із водієм немає: вочевидь, господар возить машиною якусь городину, тому одне крісло просто викинув. Паша з малим залізають на заднє сидіння. Господар натягнув гумові чоботи, одягнув бушлат. На Пашу не дивиться. Йде, прочиняє ворота, сідає за кермо. Довго порпається в кишенях, ніби відтягуючи від’їзд, потім усе ж таки рушає. Виїжджає за ворота, обережно втягується у вуличний туман. Паша сидить у нього за спиною, розглядає зморшки на шиї, сиве немите волосся, що вибивається з-під чорної шапки. Малий розвалився поруч, витягнув ноги вперед, аж до водія, з цікавістю розглядає, що там діється, за вікном. А за вікном не діється абсолютно нічого. Вулиця порожня й темна, і туман цю темряву лише підкреслює. Водій фари не вмикає, їде наосліп — повільно, але впевнено, дорогу, схоже, знає, вулицею рухається, мов коридором у власному домі. Навіть ями намагається оминати. Доїжджають до перехрестя, пригальмовують. Водій сторожко розглядає туман, аж принюхується до нього, тоді зважується й повертає ліворуч. Проїздить сотню метрів, пригальмовує, починає хреститись.

— Ти шо? — здивовано питає його Паша.

— Церква там, — пояснює водій, киваючи в темряву.

Паша визирає у вікно. Але, ясна річ, жодної церкви не бачить. Малий повертається до нього, весело підморгує, мовляв, а ти шо не хрестишся? Паша посміхається у відповідь. Виїжджають у поле, туман розлазиться, мов старий черевик. Водій тисне на газ.

— Пост прибрали, — пояснює водій. — Там, на виїзді, стояв.

— Чий хоч пост? — питає Паша.

— Ну, цей… — затинається водій. — Ваш, — зважується. — Дня два як відійшли.

— Угу, — холодно говорить на це Паша, мовляв, треба було — ось і відійшли, тебе забули спитати.

Водій так і розуміє. Їде мовчки, не зводячи очей із чорного асфальту. Дощ затихає. Стає зовсім тихо й просторо: все наповнене чорнотою, все нею залите. За якийсь час справді під’їжджають до траси. Збоку стримить зігнутий металевий вказівник. Водій пригальмовує, вимикає двигун, виходить, іде вперед.

— Куди це він? — цікавиться Паша.

— Чорт його знає, — відказує малий. — Може, тікає.

— А машина? — дивується Паша.

— Да він тебе так боїться, шо готовий і машину кинути, — сміється малий.

Раптом у довколишній чорноті проступає місяць — великий, яскраво-жовтий. Виявляється, весь цей час він так і висів над ними, просто за хмарами його було не розгледіти. А тут хмари розійшлись — і він вивалився просто на них, і все раптом стало прозоре й близьке. Ніби в дитячій спальні хтось вмикає світло, аби розігнати страхи й переконатись, що під ліжком немає жодних монстрів. Паша з малим помічають водія: той розгублено стоїть на трасі й роззирається навсібіч. Але довкола порожньо, ніхто нікуди не їде, нікому нікуди не треба. Лише зігнутий знак нагадує про те, що до колишнього кордону звідси не так і далеко, година часу — і ти там. Ось тільки що там робити? Водій повертається, важко падає у своє крісло, зітхає, постогнує, намагається викликати загальне співчуття. Але не викликає. Тому виїздить на трасу й повертає праворуч. А там уже вмикає світло й розганяє свою трійку на повну, наче боїться не встигнути. Жене, не звертаючи уваги на ями, витискає з машини все, що в ній залишилось. За деякий час із темряви виповзає терикон.

Паша впізнає містечко. Шахту, повз яку вони проїздять, не прикрили, тож якесь життя триває. До їхньої станції звідси зовсім близько, кілометрів 30, якщо трасою. Якщо городами — довше, звісно. Минають терикон, порожні дачні будиночки, попереду виникають п’ятиповерхівки. Водій пригальмовує.