Паша зупиняється. Питально дивиться, мовляв, шо нада? Військовий знову махає рукою: давай сюди, показує. Паша з малим перезираються, підходять.

— Шо, земляк? — кричить військовий. — Курити є?

Зморшки на обличчі, ніби йому довго м’яли лице. Волосся сиве й таке коротке, аж здається, що це в нього череп такий — металево-сивий, з холодного заліза. На вигляд під шістдесят, камуфляж висить, черево знизу стягнуте паском. На плечах шуба. На Пашу з малим дивиться невидющим поглядом, мовби глядить на них, а бачить щось своє. І кричить при цьому. Хрипко, надірвано.

— Курити є? — перепитує.

— Не курю, — відповідає Паша.

— Шо? — не розуміє його металевоголовий. — Не чую нічого, земляк. Контужений я.

Говорить суржиком, через слово стрибає з мови на мову.

— Ти, — каже, — не спіши, я по губах читати буду.

— Не курю, — каже Паша. — Я не ку-рю.

— Не куриш? — здогадується військовий.

Паша заперечливо крутить головою.

— А шо так? — розчаровано питає військовий.

— Шкідливо, — повільно тягне Паша.

— Шкідливо? — здогадується військовий. — Це точно, шкідливо. Ну а ти? — питає малого.

— Шо я?

— Куриш?

Малий якусь мить вагається, скошує оком на Пашу, потім робить крок уперед, дістає сигарети, простягає військовому. Той дістає одну, потім, подумавши, ще одну.

— Да ладно, — кричить малий. — Забирай усе. Я кинув.

— Кинув? — здогадується металевоголовий. — Молодець. А ти хто, земляк? — військовий підпалює від вогню й переводить погляд на Пашу.

Паша дивиться на вогонь, на сигарету в його чорних і теж якихось металевих пальцях, на малого, що гріє руки над багаттям, і стає йому тепло й спокійно.

— Учитель, — говорить він військовому. А потім повільно повторює: — У-чи-тель.

Металевоголовий завмирає. Сигарета так і стримить із кутика вуст, димить, осипається попелом. Повіки звужуються, ніби він дивиться на яскраве світло. Погляд твердне. Паша відразу ж холоне. Що не так? — думає. Що я сказав не так?

— Учитель, — повторює він. — Канікули в нас.

Але військовий його, схоже, вже не слухає. Підводиться, зістрибує в калюжу, поправляє шубу на плечах.

— Давай, — каже, — учитель, заходь.

— Для чого? — не розуміє Паша.

— Заходь-заходь, — повторює металевоголовий.

Паша вагається, кидає погляд на малого. Але той, здається, нічого не зауважує: присів до вогню, гріється. То й Паші не випадає боятись. Обходить багаття, хапається за ручку, стає на сходинку. Військовий легко підштовхує його в спину, піднімається слідом.

Пахне мокрою вовною, мовби тут грілися вівці. Насправді на подертих сидіннях горою лежить верхній одяг: шуби, кожухи, пуховики. Торгують вони ними, чи що? — дивується Паша й проходить далі. Далі на підлозі стоять ящики з набоями, кілька згорілих «калашникових», саперні лопати — все це звалено просто в проході, треба переступати. І під ноги дивитись треба: мало що там іще лежить, у цьому звалищі. Військовий суне за ним, сторожко визирає в розбиті вікна, мовчить. Паша врешті-решт не наважується лізти через колюче палене залізо, прибирає з крісла металеву коробку, сідає. Військовий темно нависає над ним, відгонячи мокрою шерстю. Паші спадає на думку, що цей запах його просто переслідує останні дні. Так, ніби за ним нюшать мокрі виголоднілі пси, принюхуються до нього з темряви, насідають на нього, не відступаються. І гори хатнього начиння теж усі ці дні супроводжують. Одяг, посуд, трощені меблі, мокрі книги, схожі на битих птахів під дощем: чужий побут лежить безсоромно, мовби хтось зірвав покриття, здер шпалери й оголив старі стіни, і помітною стала кожна прожилка, кожен злам і тріщина. І виглядає весь цей чужий побут так печально, так безнадійно: й одяг — ношений і запраний, і книги — пожовклі від часу й нечитані, й посуд — дешевий, некрасивий, з такого посуду і їсти лише щось недосмажене чи пригоріле. У теплих домах, куди чужому було не потрапити, все це, може, і мало пристойний хатній вигляд: все-таки своє, власне, те, до чого звикли, а ось тепер — вирване зі звичного простору, винесене під дощ, присипане попелом — все це начиння відразу втратило будь-яку вартість, й одяг пахне біднотою та необлаштованістю, і посуд вилискує у світлі фар невимитим жиром, і меблі схожі на кістяки, викопані з мокрого січневого ґрунту. І запахом цим береться все довкола, так що не відмитися тепер, не відчиститись.

— Так ти вчитель? — перепитує для чогось військовий.

Паша мовчки киває головою. Що говорити, думає, якщо він усе одно нічого не чує.

— Школа твоя де? — питає військовий, схиливши до Паші свою металеву голову, ніби хоче його протаранити залізним чолом.

— На-стан-ці-ї, — проспівує йому Паша.

— Станція наша, — відказує військовий, не відводячи від нього погляду.

— Да, — погоджується Паша, — наша, аякже.

Військовий натомість мовчить, далі дивиться. Аж Паші знову стає незатишно, ніби він знову сказав щось не те. Мовчать якийсь час. Перший не витримує, звісно ж, Паша.

— Наша, — говорить голосно, дивлячись військовому просто в очі, — станція — наша!

— Угу, — відповідає військовий, і погляд його враз розфокусовується, мовби він згадує щось неприємне, але дуже важливе.

Прибирає з крісла металеві коробки, кидає їх на гору заліза, сідає навпроти Паші.

— Так ти місцевий? — питає.

Паша ствердно киває.

— Шахту нашу знаєш? — показує військовий за вікно.

— Ну, — знову ствердно відповідає Паша.

— Так я там працював, — пояснює металевоголовий. — До війни, — уточнює. — Десять років, — додає. — Десять років тому приїхав сюди, — каже він, але звідки приїхав — не каже.

— Звідки приїхав? — питає його Паша.

Військовий у відповідь доброзичливо усміхається. Не чує. Або вдає, що не чує.

— Ясно, — каже на це Паша.

Ну а що іще на це скажеш?

— Ти вдома був? — питає Паша.

— Шо? — насторожено перепитує військовий.

— Вдома, кажу, був? Заходив до своїх? — питає Паша повільно.

Військовий завмирає. І погляд його застигає, наче розлите у форми олово. Не треба було про це питати, здогадується Паша.

— Да немає нікого вдома, — каже військовий. — Виїхали всі.

Куди виїхали — знову не каже. А Паша цього разу й не питає.

— Виїхали, да, — повторює металевоголовий. — А я в музеї був, зранку. Ти вчитель, да?

— Вчитель, — голосно погоджується Паша.

— Візьмеш це із собою, — говорить металевоголовий.

І лізе кудись під крісло, риється в залізі, знаходить підсумок від протигаза, дістає звідти ножа, соває його Паші, колодкою вперед, далі нишпорить у підсумку. Паша тримає в руках ніж, помічає на лезі згустки рудої крові й думає: що ж він ще дістане? А військовий дістає щось важке, загорнуте в газету з рекламними оголошеннями, і Паша розуміє, що це може бути будь-що: можливо, шматок динаміту, можливо, відрізана ось цим ножем печінка ворога — будь-що. Військовий, не поспішаючи, розгортає пакунок, шар за шаром, ніби зриває бинти із засохлої рани, і дістає звідти шматок вугілля, обліплений вогким ґрунтом.

— Знаєш, шо це? — кричить, соваючи шматок Паші під носа.

— Вугілля? — недовірливо запитує Паша.

— Вугілля! — заперечливо кричить йому військовий. — Дай сюда!

Забирає в Паші ножа й починає зчищати з каменя налиплу землю. Потому простягає камінь Паші.

— Бачиш? — питає.

Паша приглядається в сутінках, поправляє окуляри. Камінь і камінь.

— Не бачу, — зізнається.

— Папороть, — кричить військовий. — Це папороть.

Паша повертається до розбитого вікна і під густим жовтим світлом місяця помічає візерунки — ледь помітні, мовби прокреслені грифелем, витиснуті на твердій кам’яній поверхні. Торкається пальцями й відчуває ці холодні кам’яні рубці, відчуває тонкі западини й зрізи на поверхні каменя. Які дивні малюнки, думає, хто міг усе це накреслити?

— Це папороть, — повторює металевоголовий. — Їй мільйон років. Ось тобі скільки років? — питає він Пашу.

— Тридцять п’ять, — розгублено відповідає Паша.