— Давай! — кричать. — Хулі ти спиш?!

Паша підхоплює руками інші берці, тягне на себе. Той, хто кричав йому згори — молодий товстуватий санітар, у камуфляжі й бронику, з хрестом із червоного скотчу, — підтягує пораненого за плечі, знизу його хтось відразу перехоплює. Тіло падає вниз, на руки бійців, Паша міцно чіпляється за берці, не даючи їм вислизнути. Незручно, важко, тісно, натовп хитається, але ніхто не відходить, доводиться топтатись чужими ногами, крок за кроком пробираючись у бік лікарні. Малого Паша вже не бачить, але помічає, як із кузова опускають униз наступного пораненого. Дорогу! — кричать попереду, дорогу, блядь! Крок за кроком рухаються вперед, просуваються, тягнучи цю ще живу ношу, сунуть до освітлених лікарняних сходів, піднімаються ними. Хтось прочиняє двері, швидше, кричить, сюди, швидше. Паша задихається, ледь не падає на сходах, не встигає за передніми. Два дорослі бійці тягнуть пораненого, підхопивши його попід руки, Паша біжить напівзігнувшись позаду, тримаючи його за взуття. Коридор лікарні теж заповнений військовими. Тепло, пахне брудним одягом і машинним мастилом. Мокра підлога вимащена глиною кольору крові. Лікарня бідна, неремонтована, стіни завішані мальованими від руки плакатами. Вікна забиті фанерними щитами, на масивних батареях сохнуть ганчірки для миття підлоги. У коридорі вздовж стін стоять ноші. На перших лежить старий військовий — голий до пояса, брудне тіло, давно не мита шкіра, кривава перев’язка в районі серця. Стоптані черевики, дерті камуфляжні штани. Очі заплющені: мабуть, спить. Або вдає, що спить. Неголений, перемерзла шкіра. Поруч із ношами на підлозі — криваве відро, далі коробки з гуманітаркою: схоже, занесли, поставили й забули. Тягнуть тіло далі, повз ще одні ноші, на яких лежить тіло, прикрите військовою курткою. Паша боязко приглядається: дихає, не дихає — не встигає зрозуміти, сунуть далі, один із передніх з носака прочиняє двері, затягують тіло до палати — шість ліжок, жодного вільного, двоє поранених лежать просто серед кімнати на ковдрах. У кутку хтось протяжно стогне, над ним нависає жінка в мокрому пальті, щось шепоче, заспокоює, плаче.

— Далі! — кричить передній, розвертаючись і перехоплюючи пораненого другою рукою. — Давай-давай! — люто кричить на Пашу.

Паша задкує, не випускаючи пораненого. Не може відчинити двері, зашпортується.

— Швидше! — кричать йому. — Швидше, блядь!

Розвертається, відпускає одну ногу, прочиняє двері. Випихаються назад у коридор, куди далі — Паша не знає, стоїть, роззирається, а в спину йому знову кричать: вперед, кричать, давай! Хулі ти став?! І Паша біжить коридором, тягне пораненого, відчуває, як люто сичать йому в спину, біжить, не знаючи, де йому зупинитись. Підбігає до наступної палати, з носака б’є у двері, зазирає всередину. Але там теж тіла на підлозі — брудні, вимучені, криваві, — лежать на матрацах, на ковдрах, на бушлатах, немає куди ступити, тому він біжить далі, тісним коридором, де хтось підпирає стіну, хтось робить сам собі укол, сидячи на підлозі, комусь перебинтовують голову, на Пашу ніхто не зважає, тож він прокладає грудьми дорогу, прокладає шлях, бачить попереду худого чоловічка в білому халаті. Лікар, розуміє, точно, лікар.

— Ей! — кричить. — Ей! Уважаємий!

Уважаємий озирається — і Паша аж заточується: білий лікарський халат залито кров’ю, і вигляд у нього — ну зовсім не уважаємий, ну аж ніяк не уважаємий. Але Паша дивиться на нього й повторює:

— Куда його, уважаємий? — маючи на увазі свого пораненого.

І лікар — помітно, наскільки втомлений, вимотаний, навіть уявити страшно, коли востаннє спав. І йшов, вочевидь, десь забитись у куток і перележати, перечекати, поспати бодай двадцять хвилин. І на Пашу дивиться від початку з погано прихованим роздратуванням. Та яким там погано прихованим — дивиться на нього, як на лайно. І готовий усе це йому, Паші, виговорити просто в очі, аж тут раптом ось оце — уважаємий, і щось його перемикає, і він справді поводиться як уважаємий, навіть халат свій кривавий поправляє, втомлено потирає рукою щетину й питає:

— Важкий?

— Нормальний, — бадьоро відповідає на це Паша. — Кілограмів сімдесят.

— Чорт, — говорить на це уважаємий. — Я питаю, що з ним? Серйозне щось? Важкий?

— Уважаємий! — починають волати ті, що тримають пораненого за плечі. — Блядь, уважаємий! Ти шо, не бачиш?! Він здохне зараз! Куда його?!

Лікар зацікавлено дивиться Паші за плечі, бачить тих двох, тих, інших, швидко щось вигадує.

— Давай! — говорить. — За мною!

Говорить спокійно, зважено, на відміну від тих двох, які разом із Пашею тягнуть тіло. А вони теж, почувши, що він не істерить, замовкають, не кричать, мовляв, давай, уважаємий, банкуй. І він іде коридором, і всі поранені, всі брудні й оглушені розступаються перед ним, пропускають його, висловлюючи йому, уважаємому, свою повагу. А уважаємий у відповідь теж комусь киває, когось плескає по плечі, з кимось вітається за руку. Ручка в нього невеличка, сухенька, лисина широка, блискуча, доглянута. Сам тонкий, рухливий, згорблений. Халат висить на ньому, як на вішаку. Черевики перемащені вуличним болотом, та й увесь він — перемащений: кров’ю, йодом, чорною землею. Схожий на пасажира, який третю добу не може вибратися з вокзалу, спить на стільцях і харчується у фаст-фудах. Але дістанеться додому — й усе буде гаразд: відмиється, відчиститься, відіспиться. Зараз головне — вирішити щось із іще одним тілом, не дати йому померти, спробувати його витягнути.

Уважаємий проходить коридором до кінця, відчиняє якісь непримітні, фарбовані зеленою густою фарбою двері: заносьте, киває. Всі похапцем проштовхуються до кімнати й розуміють, що вони в їдальні: кілька столів, стільці, вікно, з якого, вочевидь, хворим мають видавати щось поживне. І запах перевареної їжі, застояного брудного посуду. Десь я це нещодавно бачив, згадує Паша, десь щойно це все було. Таке враження, що я далі ходжу колом — від столовки до столовки, від притулку до притулку, з інтернату до інтернату.

— Блядь, що це? — кричить один із тих, що стоять у Паші за плечима. — Що це?

Але уважаємий не слухає, він уже кудись телефонує. І зв’язок у нього, сука, є, думає Паша, і на дзвінки його, сука, хтось чекає, оскільки він відразу ж починає віддавати в слухавку накази, говорить до якоїсь Ліди, щось пояснює, щось підказує, просить не зволікати, радить не сумніватися. Тоді вимикає телефон і повертається до команди.

— Що ви його тримаєте? — говорить роздратовано, але неголосно, мовби економлячи сили для подальшого скандалу. — Давайте, кладіть.

— Куда? — не розуміє його ніхто.

— На столи, куда! — вибухає врешті уважаємий. Все-таки і в нього нерви не залізні.

— Як на столи? — розгублено перепитує один із тих, хто ніс пораненого, невисокий товстун із сивим їжаком на великому черепі. — Може, його в операційну?

— В операційну ти потрапиш днів через два, — холодно відповідає йому уважаємий, знову взявши себе в руки. — Клади, я сказав.

І вони зсувають разом два столи, і обережно опускають на них бійця. І тут до їдальні вбігає медсестра, з простирадлами та якимось медичним залізяччям. Бійця обережно підіймають, розтягують під ним простирадло. Уважаємий дістає ножиці й починає розрізати йому светр — від горла до живота, ніби якісь аплікації витинає. У якийсь момент зупиняється, підводить очі на товстуна, потім на його напарника, останнім — на Пашу. На Паші затримується поглядом.

— Ти, — говорить твердо й сухо, ніби сповіщає щось неприємне, але неуникненне, — ти, тримай ось тут.

І показує на светр. Паша хапається за светр, тягне на себе.

— Акуратніше, — радить лікар. — Кров засохла. Зараз буде боляче.

Причому говорить він про це не пораненому, а саме Паші. Мовби саме Паші буде боляче. Ріже далі, потому різко й коротко зриває светр із рани. Боєць скрикує й підривається.

— Тримай його! — кричить уважаємий Паші. — Тримай, щоб він не звалився!

Паша чіпляється бійцеві в руку й намагається відвести очі, щоб не бачити засохлого кривавого м’яса.