Паші ріже слух оце ось його «після ваших», але він стримується, не заперечує.

— Там же стріляють? — припускає Паша.

— Тим більше, — погоджується Пітер. — Тим більше. Не хотів би я канікули під артобстрілом провести.

Паша гарячково думає. Не вигадує нічого кращого, як подзвонити старому. Дістає «нокіа», набирає.

— І зв’язок теж, місяці через два буде, — коментує Пітер. — І то — якщо ваша влада постарається, — Пітер знову робить наголос на слові ваша. — До цього не старалась, — додає.

Паша дивиться на екран — покриття справді немає. Хоча ще вчора вночі все було в нормі.

— Вони спеціально глушать, — пояснює Пітер, — щоби ваші, — показує довкола, — не знали, яка ситуація. Ніхто нічого не знає, ніхто нікому не довіряє. Середні віки, — додає він і старанно бичкує наполовину докурену сигарету в зробленій із порожньої пивної банки попільничці. — Ви не історію викладаєте? — прискіпливо дивиться на Пашу.

— Ні, — відповідає Паша, — не історію.

— Правильно, — хвалить його чомусь Пітер, — у вашій країні історію вчити — як рибу ловити: ніколи не знаєш, що витягнеш. Хоча мені подобається ця ваша любов до історії, — говорить Пітер, дістає нову сигарету, знову клацає «зіппо», знову пускає в стелю дим, — правильно-правильно, розбирайтесь, копайтесь, молодці. Що би я вам порадив, — продовжує Пітер, відкинувшись на спинку стільця й затиснувши сигарету двома пальцями, і Паша слухає його, аж зауважує, як до зали ввалюється четверо військових, і обличчя в них особливо темні, а рухи важкі й нервові, й очі в них червоні від злості та диму, окидають поглядом приміщення й чітко, безпомилково, відразу вираховують поміж бійців двох цивільних — Пашу й Пітера — і рушають у їхній бік, невблаганно оминаючи столи. І за столами раптом помічають цей рух, і розмови стихають, усі дивляться вслід цим чотирьом, що сунуть до їхнього столу, всі завмерли й напружились, лише Пітер так захопився розповіддю, що нічого не зауважує, сидить спиною до всіх, розглядає Пашу за пасмами диму й говорить із такими серйозними паузами, ніби сам дослуховується до власного голосу. — Я б вам радив обережно поводитися з історією. Історія, знаєте, така штука… — він замовкає на мить, добираючи в голові щось мудре, і раптом зауважує загальну тишу, і дивиться на Пашу пильно-пильно, і Паша не може зрозуміти, що він від нього хоче, аж тут до нього доходить, що він — Пітер — дивиться в його окуляри, дивиться й бачить там віддзеркалення тих чотирьох, що нависають у нього за спиною, і на якусь мить паніка пробігає його обличчям, нервово сіпається кутик вуст, і вена на шиї здригається від судомного бажання обернутися, проте Пітер уміло бере себе в руки й затягується, щоправда дещо нервово, але затягується, акуратно випускає в повітря дим і завершує, — яку ніхто не має права у вас відібрати!

— Хто такі? — говорить йому просто в потилицю перший. Паша злякано розглядає його берці — з розбитими носаками, з налиплою торішньою травою, — так само розбиті наколінники, важкі бокові кишені, наповнені чимось гострим і залізним, акаем, який він тримає на руках, мов немовля, що ніяк не засне, розгрузку з кількома запасними ріжками, ошмаття кольорового скотчу на рукавах, а головне — ніж, що стримить зі спеціальної кишені в районі серця, з чорним руків’ям і глибокими на ньому зарубками. Паша мимоволі починає перераховувати ці зарубки, але боєць повторює:

— Хто такі?

Другий і третій стають обабіч, аби перекрити можливі шляхи втечі. Хоча яка втеча? — думає Паша у відчаї. — Яка втеча? Четвертий визирає першому з-за плеча та дивиться з такою підозрою, що Паша аж здіймає окуляри, нібито щоб їх протерти, а насправді — щоб усього цього не бачити. А ось Пітер озирається на голос із безтурботною посмішкою:

— Преса, — говорить він і запихає руку в глибоку кишеню, очевидно, за посвідченням, і всі четверо вмить напружуються, але Пітер уже виймає руку й простягає їм необхідні папери. — Все гаразд, — намагається говорити легко й просто, — преса. Ось посвідчення.

Перший бере посвідчення й, не зазирнувши, передає його за спину, четвертому. Ганс, каже, перевір. Ганс бере й уважно водить червоними перемерзлими пальцями з чорною землею під нігтями вздовж рядків. Пітер, посміхаючись, простягає руку, мовляв, давай, давай назад, у нас тут цікава розмова, не заважайте. І Ганс, завагавшись, уже тягне до нього руку з документами. Втім, затримує рух, і ще раз дивиться в папери.

— Ти коли кордон перетнув? — питає несподівано.

— Місяць тому, — говорить Пітер, витримавши паузу.

— Угу, — не надто вірить йому Ганс. — Я тебе тут з осені пасу.

— Та ладно, — з викликом відповідає йому Пітер.

— Да я тобі кажу, — з таким само викликом говорить Ганс, віддаючи Пітерове посвідчення першому. Той мовчки дивиться на Пітера.

— Послухайте, — каже Пітер, підіймаючись, від чого всі четверо знову напружуються. — Восени я тут теж був. Ось паспорт, там усі штампи.

Він дістає паспорт і соває першому. Перший мовчки передає паспорт за спину, сам не зводить із Пітера очей. Той намагається заспокоїтись, лізе до кишені, від чого всі вкотре напружуються, і дістає сигарети.

— Курити будете? — питає, перебігаючи очима від одного до іншого.

Але всі мовчать. А Ганс, погортавши паспорт, простягає першому, нахиляється й говорить щось йому на вухо. Перший киває та віддає документи Пітеру.

— Так а в чому проблема? — питає Пітер з удаваним занепокоєнням.

Перший військовий довго мовчить, дивлячись на Пітера, а коли той не витримує та відводить очі, говорить:

— Проблема в тому, — говорить, — що хтось стукає. Тобто передає дані. І схоже, що це хтось із цивільних.

— Чому з цивільних? — посміхається Пітер.

— Тому, що всіх інших ми знаємо, — відповідає йому військовий. — Хтось стукає. Ти не знаєш хто? — питає він раптом Пітера.

І тут вони всі вчотирьох беруть Пітера в коло. Той полотніє.

— Ні, — говорить, — не знаю.

— Точно? — перепитує його військовий.

— Точно, — не вагаючись, відповідає Пітер.

— Ну ладно, — говорить на це військовий. — Можеш іти, — каже він Пітеру й раптом повертається до Паші. — Тепер ти.

Паша розгублено чіпляє на носа окуляри й порпається в кишенях, знаходить паспорт, віддає його першому. Але відчуває, що цього недостатньо, що треба якось запевнити їх, мовляв, усе гаразд, жодних проблем із ним, Пашею, нема.

— Я з ним, — говорить він гарячково, повертаючись у бік Пітера.

І раптом зауважує, що Пітера вже немає, що той устиг зникнути, розчинитися в повітрі, забувши на столі непочату пачку міцних сигарет.

Паша сидить у просторій холодній кімнаті з комп’ютером і чорним сейфом — очевидно, в бухгалтерії. Вивіски він не розгледів: Ганс провів його сходами нагору, підштовхнув у сирі сутінки коридору, легко, проте наполегливо, щоби він навіть не думав опиратися. Хоча він і так не думав — пройшов темним коридором, майже наосліп, зреагував на команду за спиною, спинився. Ганс підійшов до дверей, спробував відчинити, дверна ручка в його долоні зламано скрипнула, двері не піддалися. Тоді він надавив на них плечем і тут-таки ввалився до порожньої кімнати. Зайшов, скептично оглянув замкнений сейф, чіпати не став.

— Сиди тут, — крикнув у бік Паші. — Чекай.

— Довго? — перепитав Паша про всяк випадок.

— Скільки треба, — різко відповів йому Ганс. — Перевіримо — підеш.

Паша пройшов кімнатою, сів на один із трьох стільців під стіною. Потім подумав, пересів на інший. Ганс дивився на все це, проте мовчав.

— Будь тут, — сказав зрештою. — Не думай тікати.

— Добре, — відразу ж погодився Паша.

Ганс вийшов, старанно причинивши за собою зламані двері.

Паша сидить і чекає. У кімнаті прохолодно, вікно затягнуте плівкою, що не захищає від вітру та вологи, сидить і думає: як же я так піймався? До цього якось миналося. З військовими він час від часу перетинався, проте суто випадково й принагідно — на вулиці, в магазині, на станції. Коли питали, говорив, що вчитель. Зазвичай це діяло, незалежно від того, за кого ці військові воювали. Священиків і вчителів під час війни чіпають в останню чергу. І даремно. Паша пригадує, як уперше до нього заговорили люди зі зброєю, ще тоді, минулої весни, щойно все починалося, щойно вони з’явилися в місті, захоплюючи відділки міліції та зриваючи з державних установ прапори, й більшість місцевих просто не знала, як до них ставитись і чого від них чекати. Паша ось теж не знав і знати не хотів, ішов собі після занять додому, вирішив зрізати через парк, брів, не поспішаючи, сонячною травневою алеєю: навчальний рік добігав кінця, попереду було літо, хотілося зачинитися в кімнаті й не виходити звідти до першого осіннього дзвоника. І ось тут йому перепинили шлях двоє з автоматами. Тобто як перепинили, Паша зі своєю неуважністю й короткозорістю сам у них врізався, а вони вже мусили якось відреагувати: зброя в руках зобов’язує. І ось вони його зупиняють, хоча й зупиняють, слід сказати, доволі м’яко, без бикування. Паша пам’ятає, що частина з них, особливо не місцеві, а ті, що приїхали, саме так себе тоді й поводили: підкреслено доброзичливо, весь час усміхаючись до мирного населення. Цукерки дітям, місця в автобусі старшим, чемне стояння в загальній черзі: ми тут заради вас, ми такі, як і ви, ми захистимо, будете далі навчати своїх дітей. Хочеться всім сподобатись, особливо — коли у тебе в руках зброя, і ти не знаєш, проти кого її доведеться застосувати. І ці ось теж говорили підкреслено доброзичливо, як до давнього знайомого, мовляв, куди так поспішаєш, чому під ноги не дивишся? І один, із круглим м’яким лицем, відразу ж засміявся дитячим безтурботним сміхом, а інший теж, схоже, хотів засміятись, тільки в нього не вийшло: так, скривив губи, відвів погляд. Паша відразу зачепився за цей його погляд — погляд рибалки, який вміє чекати, знаючи, на що саме чекає. І ще його ніс — просто вбитий в обличчя, вплющений поміж щік, як у старого сифілітика, ніс боксера. А круглопикий уже плескав Пашу по плечі, добродушно піджартовуючи з його окулярів. Паші це не подобалось, він це точно пам’ятає: штучно якось і награно, ніби для них це вистава. Вони й виглядали неприродно, як актори, що вийшли з театру за сигаретами: свіжий камуфляж ще відгонив складом, піратські бандани, як у кримських пляжників, сонцезахисні окуляри. Старі, очевидно, відібрані в місцевих ментів акаеми, і разом із тим — новенькі білі кросівки, мабуть, нещодавно куплені, можливо, спеціально для цієї країни, для цієї війни, кросівки, у які ще не в’ївся вуличний пил і які ще не замастило травою, новенькі, святкові, що так не в’язалися з цим камуфляжем і цією зброєю. Паша стояв і дивився на їхні кросівки, не знаючи, що відповісти. А вони далі сміялись, і якось так, ніби ненароком, безносий запитав: