Водки більше не наливають.

…могло бути потому. Потому могли бути дві години найогидніших звуків, геть спотворених електричною апаратурою, усілякими там динаміками й примочками, як це буває, по тому могли початися справжні стосунки, коли безкоштовні напої закінчуються, а спинитися вже ніхто не може, а головне – не хоче, ось у цьому місці й у цей момент хитрий підступний змій-диявол і вповзає попід барну стійку за шинквас між пузатих тьмяних пляшок зі скотчем та водярою й звідти хитро підморгує всім присутнім, ніби нашіптує: «Ну ж бо, чуваки, відтягніться, хулі там, богослови, не зупиняйтеся, у жодному разі не зупиняйтеся, інакше це для вас дуже погано закінчиться, чуєте, як лажають ці придурки в кирзових чоботах? Ці довбані австрійські панки, які вважають, що схопили свого довбаного господа бога за бороду, чуєте, як хриплять їхні колонки? Якщо ви зараз зупинитеся, це хрипіння буде тривати вічно, воно залишиться у ваших головах і з вас уже не вийде ніяких богословів, із вас навіть економістів не вийде, будете плазувати, як слимаки, від супермаркету до супермаркету, купуючи тепле пиво в бляшанках», – шепоче підступним голосом цей чортів демон, і всі його слухають, і набираються, і все це триває аж доти, доки той самий вокаліст (хе-хе) не витримує і, перечепившись через якісь дроти, летить просто в залу під ноги богословам і макроекономістам, і це сприймається як заклик до братання на цьому германському фронті побутового алкоголізму, я підходжу до музикантів, і ми швидко знайомимося, і говоримо про погоду, шоу-бізнес і студентську солідарність, і я обіцяю зробити їм концерт у себе на батьківщині, говорю, що їм там буде цікаво, там вулицями дотепер ходять справжні живі гебешники, їх навіть можна помацати, якщо раптом виникне таке бажання, дехто – переконую я їх – цим постійно й займається, музиканти рвуть на собі бутафорні армяки, хороші хлопці, ми обмінюємось адресами, візитівками та номерами кредиток і, штовхаючись, виходимо з клубу, тягнучи на собі їхню апаратуру. Гітарист, імені якого я запам’ятати не можу, там забагато шиплячих, веде мене далі за собою: «Зараз, – говорить, – ми поїдемо додому до мого брата, у нього сьогодні свято, і ми маємо його привітати, і ти поїдеш з нами – у нас є одне вільне місце», – і це звучить так, ніби він пропонує мені останню – випадково збережену – вакансію на відпущення гріхів у папи римського, тож відмовлятися просто безглуздо, і ми всі пробираємося крізь кількатисячну юрбу веселого народу з колонками, гітарами та вокалістом на плечах, такий натруджений марш-кидок крізь натовп богословів і макроекономістів, десь збоку починається ряд підтоплених екологічних сортирів, із крайнього чути блювотні звуки, когось рве, і лише за ледь уловимими й ледь відчутними вібраціями я впізнаю голос Берні – свого друга й учителя, для якого ця тридцятирічна війна все ніяк не завершиться…

У чому перевага ось таких спонтанних імпровізованих знайомств над тривалими добропорядними стосунками між друзями? Перевага їх полягає в їхній щирості, відвертості й ненав’язливості. Ти можеш натрусити своєму новому знайомому що завгодно – про своє дитинство, про друзів-паралітиків, про сусідів-упирів, він тобі відповідатиме тією самою монетою, ви обіцятимете одне одному золоті гори подальшого спілкування, вічної дружби та взаємовигідного творчого партнерства, ставитимете одне одному алкоголь і ділитиметеся останньою хапкою доброго приальпійського драпу, ходитимете по незнайомих адресах, запізнаєтеся з якимись відморозками, які комусь із вас доводяться, як виявиться потім, давніми знайомими, а то й родичами, співатимете хором улюблені змалку німецько-фашистські похідні пісні, кричатимете з балконів різні брутальності, почнете чіплятися до трансвеститів біля стоянки таксі й наб’єте, урешті-решт, одному з них пику, знайдете о третій ночі дешевий бар і спробуєте купити в барменші кокаїн, а коли вас звідти викинуть, ви навіть не зрозумієте за що, переїжджаючи в переповненому невідомим народом «фольксвагені» з однієї вечірки на іншу, ви благополучно заблукаєте в районі, який насправді вам добре відомий, і станете печально кружляти довкола того самого кварталу, дивуючись й обурюючись, наскільки одноманітна в цьому місті архітектура і які подібні будинки, аж нічого не можна знайти, і вже десь по четвертій когось із вас перемкне, що час-таки й спинитися, і ви знайдете автомат із колою, візьмете кілька пляшок цієї холодної рідини та почнете жадібно її хлебтати, пригадуючи під теплим зоряним небом свої імена. Перевага полягає в тому, що потім не доведеться виправдовувати одне перед одним власні приступи агресії чи шизофренії, не треба буде пояснювати своєї схильності до транквілізаторів і повторювати вчорашні обіцянки, яких до того ж ніхто з вас не пам’ятатиме. Чимдалі я все частіше думаю, що такими й мають бути ідеальні стосунки і що, розходячись зранку по домівках з наповненими щастям головами, ліпше за все просто пристрелювати нових друзів, бо найбільша цінність людського спілкування полягає саме в спонтанності та неповторності екзистенції.

О п’ятій ранку щось нагадало мені про мої обов’язки перед суспільством і сумлінням, власне, радше перед сумлінням, але перед суспільством також. Починалася неділя, і саме цієї неділі до обіду мені належало дістатися Лінца, де саме сьогодні відкривався великий музичний фестиваль і де, окрім усього іншого, мали відбутися поетичні читання, на які, окрім усіх інших, було запрошено й мене. Дивно, як я це згадав, але я не забув і попросив своїх нових друзів завезти мене додому, оскільки до потяга лишалося години дві, а мені ще треба було зібратися, друзі мої довго не вірили, що я справді кудись мушу їхати, потім, зрозумівши, що загалом ідеться про великий музичний фестиваль, вирішили їхати туди разом зі мною, але мені якимось чином вдалося їх відмовити й вони погодилися просто відвезти мене додому, допомогти зібратися, а потім закинути на вокзал і посадити на потяг.

Я довго стояв посеред своєї кімнати й ніяк не міг вирішити, що саме потрібно прихопити з собою. Що беруть зазвичай із собою на великий музичний фестиваль?

– Слухай, – говорить мій новий друг-гітарист, – а що ти там будеш робити?

– Не знаю, – кажу, – мабуть, вірші читатиму.

– Візьми з собою зубну щітку, – говорить він. – І бритву. Але краще не електричну. У тебе є не електрична бритва?

– Є, – кажу я.

– Ось і візьми її. І візьми щось поїсти в дорогу. Візьми консерви. У тебе є консерви?

– А що – у Лінці проблеми з консервами?

– Сьогодні неділя. Сьогодні в усіх проблеми з консервами, бо магазини не працюють. Ти ж не підеш жерти в який-небудь буржуйський ресторан?

– Ні, – вагаюсь я, – мабуть, не піду. Мені взагалі їсти не хочеться.

– Ось і візьми консерви. Але ножа не бери. А то будеш потім пояснювати поліції, нащо тобі ніж на музичному фестивалі.

– Ну, добре, – говорю я, – а як же я ці срані консерви відкрию?

– Спитаєшся в готелі. Тебе ж поселять у готель?

– Мабуть, поселять.

– Ось там і знайдеш ніж. Збирайся-но, часу мало, нам ще треба випити.

Я беру куртку, засовую в кишеню зубну щітку, дивлюся на бритву й вагаюся, потім згадую про поліцію і вирішую її не брати, відчиняю холодильник і вигрібаю звідти всі консерви, які там є, знаходжу консервованих крабів, ще якісь дари моря, розпихаю все це по кишенях, і ми їдемо на вокзал. Зрештою, усі ті історії з життя, які я можу згадати й переповісти, зводяться в мене до кількох таких схожих варіантів, де обов’язково в якийсь момент хтось припихається на вокзал. Спочатку я думав, що це якось пов’язано з пересуваннями з місця на місце, але потім зрозумів, що насправді йдеться радше про пошук якогось універсального комунікативного центру, яким, без сумніву, є кожен вокзал, про потребу якогось людяного за своєю природою місця, потрапляючи до якого, громадяни попускаються і в них зникає їхня соціальна активність і агресія, чимось таким вокзал і є, він перебирає на себе функції якогось такого чистилища, чи що, адже де ще, як не на вокзалі, можна, скажімо, на вихідні затаритися алкоголем? Більше ніде. Хіба на автозаправці…